Вигнані через підтримку України: як кримчанка добилася розгляду своєї справи в Європейському суді з прав людини.
Автор Тетяна Висоцька "Правозахисна Група "СІЧ". Журналістка, комунікаційниця, режисерка документальних фільмів, телеведуча. Більш як 10 років працює у медіасфері та пише на правозахисні й соціальні теми. Має великий досвід у реалізації різноманітних документальних проєктів. Переможниця міжнародних і національних кінофестивалів.
Анастасія із Запоріжжя переїхала на Кримський півострів задовго до анексії через рекомендацію лікаря змінити клімат її чоловіку. З 2014 року її життя сповнилося переживань. Спочатку -- через невизначеність унаслідок окупації, приниження та погрози населенню, яке мало проукраїнські погляди. Потім -- через відсутність лікування для чоловіка, а після його смерті -- відмову місцевої влади в похованні. Врешті тіло довелося кремувати, що було теж болісним для Анастасії. Після кількох допитів правоохоронців щодо сина-військового жінка вирішила покинути Крим. Вже в Запоріжжі вона звернулася до правозахисників, які допомогли їй подати скаргу до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) щодо порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (заборона тортур та іншого нелюдського поводження). На сьогодні суд прийняв скаргу до розгляду.
Історія цієї жінки не є унікальною; вона відображає долі багатьох прихильників України в Криму, які з часу окупації півострова опинилися в складних обставинах, піддаючись жорстокому поводженню і психологічному тиску з боку російських окупаційних військ. Згідно з даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини, з 2014 року в Криму було зафіксовано численні серйозні порушення прав людини, включаючи довільні затримання, тортури та обмеження свободи слова.
Анастасія з'явилася на світ у Запоріжжі і провела там усе своє дитинство та юність. Впродовж 17 років вона займала посаду головного бухгалтера на залізничному підприємстві. У 1996 році, після того як здоров'я її чоловіка Віктора почало погіршуватися, лікарі порадили їм змінити обстановку. В результаті пара вирішила переїхати до селища в Автономній Республіці Крим, де жила тітка Анастасії.
"Син тоді мав гарні успіхи в навчанні й залишився в Запоріжжі. А ми з Віктором почали жити на два міста. Навесні їхали до Криму, а в зимовий період поверталися до Запоріжжя", -- розповідає Анастасія.
У Криму Анастасія протягом кількох років піклувалася про свою хвору тітку, яка померла у 2001 році. Коли виникла потреба оформлення спадщини, жінка вирішила знятися з реєстрації в Запоріжжі та зареєструватися за новою адресою в одному з кримських селищ. Водночас Віктор залишився з пропискою у Запоріжжі.
У січні 2005 року чоловік Анастасії пережив серйозну кризу здоров'я, що призвело до значної втрати ваги. Попри це подружжя намагалося й далі жити між двома містами, наскільки це було можливо.
27 лютого 2014 року став знаковою датою для мешканців Криму, оскільки саме тоді розпочалася окупація півострова. У цей день вулиці заполонили російські солдати та бронетехніка, а також було захоплено будівлі уряду та парламенту Криму. Лише через кілька тижнів, 21 березня, Російська Федерація ухвалила закон, який автоматично надавав громадянство РФ всім українцям та особам без громадянства, що постійно проживали на території Криму.
Анастасія розповідає, що існування під окупацією стало для них справжнім тягарем. Перед подружжям виникла складна ситуація: чи варто приймати російське громадянство, чи краще від нього відмовитися. З одного боку, відмова означала ризик невизначеності в майбутньому, а з іншого – виникала потреба захистити своє право на життя в рідній оселі.
"Я тривалий час розмірковувала над тим, як діяти. Віктор хворів, і для нього було б краще залишитися на півострові. Проте, як і я, він не хотів відмовлятися від українського громадянства. Врешті-решт, щоб зберегти право на житло і мати можливість купувати хоча б необхідні ліки, я була змушена прийняти нав'язане громадянство Росії," - ділиться жінка.
Дійсно, відмова від російського громадянства ставила перед проукраїнськими жителями Криму серйозні виклики та невизначеність щодо їхнього подальшого життя на півострові. Частина з них вирішила виїхати на материкову частину України: за інформацією Міністерства соціальної політики, станом на 7 травня 2014 року, більше ніж 7 тисяч людей покинули регіон. Крім того, Агентство ООН у справах біженців оцінило кількість внутрішньо переміщених осіб у 10 тисяч, серед яких більшість становлять кримські татари, а третина — діти.
Адвокатка Правозахисної групи "СІЧ" Марина Кіптіла, яка нині допомагає Анастасії в правових питаннях, пояснює, що фактично це була примусова зміна громадянства: "Відмова від отримання громадянства РФ автоматично переводила людей у статус іноземців, які перебувають на території РФ без необхідних дозвільних документів. Звісно, відсутність російського паспорта впливала на базові права й ускладнювала життя на території півострова".
Анастасія ділиться спогадами про те, як поїздки до Запоріжжя ставали дедалі важчими. Дорога була вкрай складною і виснажливою: величезні черги на блокпостах, тривалі перевірки документів і безліч інших труднощів. До того ж, її чоловік почувався все гірше. У 2017 році Віктору поставили серйозний діагноз, який вимагав термінового лікування. Проте через відмову від російського громадянства він не мав змоги отримати потрібну медичну допомогу на півострові. Після перенесеного COVID-19 у 2020 році його стан здоров'я значно погіршився, і чоловік змушений був піти на лікарняний.
З 24 лютого 2022 року контрольовані українською владою пункти пропуску між материковою частиною України та Кримом припинили свою роботу. Остання окупація певних районів Херсонської області фактично ускладнила можливість подорожей між українською територією та Кримом. Подружжя не ризикнуло виїхати, оскільки боялося, що хворий чоловік може не витримати важкої подорожі в 1200 кілометрів, і продовжувало жити на півострові.
Анастасія згадує про найважчі моменти: "У березні 2022 року наш син, котрий проживав у Запоріжжі, приєднався до Збройних сил України. У червні того ж року помер Віктор. Я жила в селищі, де всі були знайомі, і раптом до мене почали приходити співробітники правоохоронних органів РФ разом з невідомими людьми, які не були місцевими. Вони питали про місцезнаходження мого сина. Мені ставало все більш страшно".
Невідомі запитували про місцезнаходження сина, його заняття та чи служить він у Збройних силах України. "Я відчувала страх, — згадує Анастасія. — Сказала, що він працює на державному підприємстві і має відстрочку. Але я тоді помітила жахливу тенденцію: батьки, чиї діти жили на материковій Україні і могли бути призвані, зникали за незрозумілих обставин. Один літній чоловік, у якого сини воювали за Україну, також зник одного дня. Він повернувся через півтора місяця, нічого не розповідаючи (та й усі остерігалися про це говорити), але згодом у нього стався інсульт, ймовірно, через те, що сталося під час його зникнення".
Після того, як Анастасію втретє допитали, її син порадив їй покинути селище і знайти укриття. Тож у липні 2023 року, після чергового візиту дільничного, жінка вирушила до подруги, що жила в сусідньому селищі. Вона залишила всі свої речі та документи вдома, щоб не привертати до себе зайвої уваги.
"Жарка погода та нервозність значно вплинули на моє здоров'я, -- розповідає жінка. -- Моя подруга радила викликати "швидку", але я відмовилася, оскільки боялася, що мене можуть виявити. Врешті-решт, я усвідомила, що для збереження свого життя та отримання медичної допомоги мені потрібно покинути Крим."
У вересні 2023 року знайомі Анастасії порекомендували їй звернутися до волонтерської організації, яка допомогла їй добратися до України. У жінки не було при собі особистих речей, російських документів та фінансових коштів. Вона розповіла, що втратила свій російський паспорт, коли ховала чоловіка, і більше не намагалася його відновити: "Я щиро вдячна волонтерам, які безкоштовно доставили мене до Харкова через пункт пропуску в Колотилівці, а також надали 2000 гривень на квиток до Запоріжжя".
Коли Анастасія перетинала державний кордон, у неї був лише український паспорт, і вона пройшла через шість вікон Служби безпеки України.
"Я прибула до Запоріжжя в сукні, в якій вирушила з дому. Після всіх переживань моє здоров'я значно погіршилось, і почалися труднощі з серцем. Вже в місцевій клініці я тривалий час проходила лікування, а потім мені присвоїли другу групу інвалідності," — ділиться своїм досвідом жінка.
Коли вона прибула до Запоріжжя, у неї не було жодного уявлення про те, що робити далі. Її подруга порадила звернутися за підтримкою до Правозахисної групи "СІЧ". Адвокат Марина Кіптіла, вислухавши її історію, вирішила, що найкращим кроком буде підготовка документів для подачі до Європейського суду.
Всі події, які сталися з Анастасією після 2014 року, не можуть бути виправдані і містять ознаки жорстокого поводження та психологічних страждань, -- зазначає її адвокатка. -- Безліч переживань, допити з боку правоохоронців, неможливість отримати стаціонарну медичну допомогу та відсутність можливості поховати чоловіка -- усе це завдало глибоких страждань Анастасії.
Адвокат подала заяву до Європейського суду з прав людини, в якій стверджується, що було порушено статтю 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, що стосується заборони тортур та жорстокого поводження. Вона зазначила, що "неможливість фактичного переміщення між територією, контрольованою Україною, та Кримом після 24 лютого 2022 року є тривалим порушенням права заявниці на свободу пересування".
Зазвичай, коли особа подає заяву до Європейського суду з прав людини, їй необхідно дотримуватись чотиримісячного терміну, визначеного статтею 35 Конвенції. Проте, як пояснює адвокат, у цьому випадку терміни не вважаються порушеними: "Анастасія, перебуваючи в Криму, не могла звернутися до суду зі скаргою через страх за своє життя. Лише після виїзду з окупованої території у неї з’явилася можливість зробити це. Тому чотиримісячний термін для подачі заяви до ЄСПЛ не вважається пропущеним".
Марина Кіптіла додає, що РФ припинила бути високою договірною стороною Європейської конвенції з прав людини 16 вересня 2022 року. Саме з цієї дати починається відлік строку звернення до Європейського суду з прав людини навіть у випадках порушень, які були раніше й тривали далі. "Згідно зі статтею 58 Конвенції, держава, що припиняє членство в Раді Європи, втрачає статус сторони Конвенції за шість місяців після офіційної денонсації. Однак це не звільняє її від відповідальності за порушення, вчинені до моменту набрання денонсацією чинності", -- пояснює правозахисниця.
Поки справу Анастасії розглядають у ЄСПЛ, Марина Кіптіла допомагає жінці відновити законне право на пенсійне забезпечення. "Я Україну не зраджувала, -- резюмує Анастасія. -- Так вийшло, що вона мене залишила в Криму: сам на сам із хворим чоловіком без допомоги. Ви б знали, як багато людей у Криму чекають на деокупацію! Вони бояться про це говорити, але чекають".
25 червня 2024 року Європейський суд ухвалив важливе рішення у першій міждержавній справі "Україна проти Росії (щодо Криму)". Суд визнав, що Російська Федерація систематично порушує права людини на тимчасово окупованому Кримському півострові з лютого 2014 року. Зокрема, йдеться про порушення права на життя, заборону катувань, а також права на свободу і особисту недоторканність, свободу вираження думок та інші основоположні права.
