Перемогти в суді – це лише половина справи; важливо також забезпечити виконання рішення.

Продовжую вивчати питання доступу до правосуддя в Україні. Отримати перемогу в суді та рішення на свою користь - це лише частина процесу. Далі слідує етап, без якого вся судова процедура стає безглуздою, - реалізація ухвали.

Конституція тут не залишає простору для подвійного тлумачення. Стаття 129-1 прямо встановлює: судове рішення є обов'язковим до виконання, а держава забезпечує його виконання. Конституційний Суд у березні 2026 року вкотре наголосив: без повного і своєчасного виконання немає реального поновлення порушеного права, а отже, немає й ефективного судового захисту.

На практиці людина часто стикається з абсолютно нелогічними обставинами. Вона вже довела свої аргументи в суді, і рішення стало юридично обов'язковим. Держава офіційно підтвердила, що її права були порушені. Проте далі починається новий етап боротьби — тепер потрібно домогтися виконання цього рішення.

У цьому випадку можна виділити принаймні дві окремі системні проблеми.

Перше – це рішення, для реалізації яких необхідні фінансові ресурси.

Найбільш вражаюча ситуація виникає тоді, коли боржником стає сама держава. Станом на 1 вересня 2026 року в Казначействі накопичилося майже 283 тисячі виконавчих документів, за якими державі потрібно виплатити загалом 9,84 млрд гривень. Проте у бюджеті на 2026 рік на погашення цих боргових зобов'язань закладено лише 100 млн гривень. Навіть якщо в цьому році не буде ухвалено нових судових рішень, наявних коштів недостатньо для зменшення існуючого боргового навантаження. Людина може виграти справу проти держави, отримати право на компенсацію, але потім роками чекати, поки влада виконає рішення суду.

Проте існує ще одна проблема, яка, на мою думку, є навіть більш значущою.

Існує безліч рішень, для реалізації яких державі не потрібно витрачати кошти. Їх потрібно лише втілити в життя.

Поновити людину на роботі. Надати документ. Надати інформацію. Провести реєстраційну дію. Розглянути заяву відповідно до висновків суду. Припинити незаконні дії. Забезпечити людині те право, яке суд уже визнав. Грошей для цього не потрібно. А рішення все одно може залишатися невиконаним.

І саме тут добре видно слабкість чинної моделі примусового виконання. За законом державний виконавець повинен перевірити виконання рішення, у разі його невиконання - накласти штраф, встановити новий строк, повторно перевірити виконання та застосувати передбачені законом заходи.

На аркуші паперу механізм виглядає логічно структурованим. Проте в реальному житті він часто зводиться до рутинних процедур: виконавець відправляє запити, приймає рішення, накладає штрафи, але саме виконання цих рішень може затягуватися на місяці або навіть роки.

Особливо показовою є норма щодо рішень, які не можуть бути виконані без особистої участі самого боржника. Якщо після повторної вимоги він і далі не виконує рішення, виконавець направляє до органу досудового розслідування повідомлення про можливе кримінальне правопорушення - і виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Виникає парадоксальна ситуація: судове рішення залишилося невиконаним, права людини не відновлені, але при цьому виконавче провадження вже завершене. Формально процедура добігла кінця, хоча її основна мета – реальне виконання рішення суду – так і не досягнута. Головне завдання виконавчого провадження полягає не просто в дотриманні законодавчо встановлених етапів, а у забезпеченні фактичного виконання судового рішення.

Не випадково в квітні цього року Верховний Суд знову підкреслив, що відповідальність за виконання судових рішень вже покладена на державного виконавця відповідно до законодавства. У разі його бездіяльності, стягувач має право оскаржити конкретні рішення, дії чи бездіяльність виконавця.

Тепер розгляньмо цю ситуацію з перспективи звичайної людини. Вона вирішила піти до суду, оскільки її права були порушені. Вклала свій час і гроші в судовий процес. В результаті здобула перемогу. Проте рішення так і не було виконано. Тепер їй знову доводиться звертатися до суду через те, що державний орган, який мав би забезпечувати виконання судових рішень, не виконав своїх обов'язків.

Суд заради того, щоб виконати рішення іншого суду, - це не ефективний доступ до правосуддя. Це замкнене коло.

Причини, звичайно, різні. Не можна зводити всю проблему до особистого небажання конкретного державного виконавця працювати. Є величезне навантаження, кадровий дефіцит, законодавчі обмеження, мораторії, недосконалі процедури. Але для людини результат від цього не змінюється.

Саме тому проблема невиконання рішень українських судів уже багато років залишається предметом окремого нагляду Комітету міністрів Ради Європи у групах справ Ivanov/Zhovner та Burmych. І навіть у 2026 році Рада Європи продовжує говорити про довготривалу системну проблему невиконання рішень національних судів та відсутність достатньо ефективного засобу юридичного захисту.

Не можна стверджувати, що держава залишалася бездіяльною. У 2016 році був запроваджений інститут приватних виконавців, у 2020 році ухвалили Національну стратегію для вирішення проблеми невиконання рішень проти уряду, а в 2024 році підвищили рівень судового контролю за виконанням рішень. У квітні 2026 року був прийнятий закон, що стосується цифровізації виконавчого провадження. Уряд також планує розширити повноваження приватних виконавців, посилити заходи впливу на боржників і скасувати безпідставні мораторії.

У квітні 2026 року ухвалено великий закон про цифровізацію виконавчого провадження. Уряд декларує автоматизований обмін даними, кращий доступ до інформації про майно боржника, цифровізацію процедур. Сам Кабінет Міністрів серед напрямів реформи називає також розширення повноважень приватних виконавців, посилення засобів впливу на боржників та скасування необґрунтованих мораторіїв.

Ці зміни є необхідними. Проте цифровізація неефективної процедури сама по собі не робить її більш продуктивною. Можна автоматично обробляти запити, накладати штрафи та швидше обмінюватися даними між реєстрами. Однак, якщо після всіх цих кроків рішення все ще залишаються невиконаними, то реформа не досягає своїх цілей.

11 вересня уряд затвердив новий законопроєкт, спрямований на захист прав людини в процесі примусового виконання рішень. Серед запропонованих нововведень – захист частини пенсії боржника, зміни стосовно фінансових зобов’язань за рішеннями Європейського суду з прав людини, а також уточнення щодо виконання рішень про зустрічі з дітьми та порядок стягнення коштів з державних органів. Це безперечно важливі питання, проте в опублікованому списку змін я не бачу вирішення більш глобальної проблеми: що робити, коли рішення може бути виконане, але фактично не виконується?

На мій погляд, саме тут потрібні наступні системні зміни.

По-перше, критерієм для закінчення виконавчого провадження повинно слугувати реальне виконання судового рішення, а не просто завершення виконавцем встановлених процедур.

Направлення матеріалів до правоохоронного органу може бути додатковим способом притягнення винної особи до відповідальності. Але кримінальне провадження не повертає людині роботу, не видає їй документ і не здійснює реєстрацію. Воно не повинно підміняти саме виконання рішення.

По-друге, для рішень немайнового характеру, які залишаються невиконаними протягом тривалого часу, необхідно впровадити автоматизований посилений судовий контроль. Необхідно, щоб людина, після кількох місяців бездіяльності, не змушена була шукати адвоката та знову ініціювати судовий процес. Якщо встановлений законом термін сплив, а рішення залишилося нездійсненим, інформація про це повинна автоматично надходити до суду, який його ухвалив.

По-третє, відповідальність за умисне невиконання рішення органом влади має ставати персональною. Не черговий штраф установі, який зрештою сплачується з публічних коштів, а відповідальність конкретної посадової особи, яка мала юридичний обов'язок забезпечити виконання і свідомо цього не зробила.

По-четверте, виконавче провадження має бути максимально прозорим для самого стягувача: які дії вчинив виконавець, коли мав зробити наступний крок, який строк пропущено і хто за це відповідає. Цифровізація повинна контролювати не лише боржника, а й бездіяльність самого виконавця.

По-п'яте, для реалізації рішень щодо стягнення коштів з держави має бути створено окремий прозорий електронний процес: судове рішення - електронний виконавчий документ - Казначейство - реєстр державного боргу - виплата. Громадянин не повинен транспортувати рішення між державними органами та роками з'ясовувати, на якому етапі воно затримується.

І ще одна принципова річ. Якщо Верховний Суд уже встановив системну незаконність певного рішення чи практики державного органу, це має породжувати обов'язок держави виправити аналогічні порушення щодо інших людей, а не чекати, поки кожен окремо подасть такий самий позов, виграє його, отримає виконавчий лист і стане в чергу на виконання.

А що робити людині вже сьогодні? Якщо виконавець бездіє або вчиняє дії, які порушують права стягувача, зволікати не можна. Закон дозволяє оскаржити його рішення, дії чи бездіяльність, але строк для цього короткий - 10 робочих днів від дня, коли людина дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

У цьому контексті важливо чітко сформулювати свою вимогу. Верховний Суд однозначно зазначив, що немає необхідності повторно звертатися до суду з проханням "зобов'язати виконавця виконати рішення", оскільки такий обов'язок вже закріплений у законодавстві. Натомість слід оскаржувати конкретну незаконну дію, рішення або бездіяльність виконавця.

У справах, що стосуються органів державної влади, доцільно застосовувати механізм судового нагляду: слід вимагати звіт про виконання судових рішень та реакцію суду у випадках, коли рішення не реалізуються. Після змін, внесених у 2024 році, цей інструмент отримав значне підсилення.

Проте стратегічні цілі держави є зовсім іншими. Громадянин не зобов'язаний бути кваліфікованим юристом, щоб примусити державу виконати рішення, ухвалене від імені України. Після перемоги в суді йому не слід розпочинати нову юридичну боротьбу, цього разу з виконавцем. Більше того, держава не може вважати судовий захист ефективним, якщо в результаті цього процесу громадянин отримує документ з гербом України, який ніхто не спішить реалізувати.

Правосуддя не визначається лише винесенням судового рішення. Воно вважається завершеним тоді, коли порушене право особи фактично відновлено. Це і повинно слугувати основним критерієм ефективності системи виконання судових рішень.

Блог автора - матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.