Військовий та колишній журналіст Еспресо Роман Борщ розповідає про свої 33 місяці в ув’язненні.

Морський піхотинець роман Борщ - колишній журналіст Еспресо, що пішов на службу ще у 2018 році. На початку повномасштабного вторгнення захищав Маріуполь, звідки й потрапив у полон майже на три роки. Зараз, після звільнення, в ексклюзивному інтерв'ю Роман ділиться, що допомагало триматися у полоні, як це було служити у Маріуполі та чому за 8 років шлюбу він жив з дружиною лише один рік

Сьогодні ми проведемо цікаве інтерв'ю, яке має особливе значення як для мене, так і для всіх, хто зараз працює на Еспресо або мав з ним справу в минулому. Це спілкування, без сумніву, буде важливим для багатьох українців та нашої аудиторії, яка напевно пам'ятає мого гостя сьогодні.

Роман Борщ - військовослужбовець, журналіст та пластун родом з містечка Городище на Тернопільщині. У 2020-му році Роман закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка. Під час навчання працював на телеканалі Еспресо, також був прессекретарем "Пласту" та Міністерства охорони здоров'я України.

У 2018 році, у віці 22 років Роман доєднався до лав морської піхоти та захищав Україну у найгарячіших точках фронту. Він був серед тих, хто боронив Маріуполь навесні 2022 року. Під час запеклих боїв, Роман Борщ потрапив у російський полон, де провів 33 важкі місяці.

В кінці грудня 2024 року, під час чергового обміну військовослужбовцями, Роман знову опинився вдома, що принесло безмежну радість всьому колективу телеканалу Еспресо.

Журналіст та військовослужбовець Роман Борщ, зображення: Служба безпеки України.

Напевно, розпочну з запитання про твої нинішні відчуття: чи відчуваєш ти себе комфортно, як у цій студії, так і на Еспресо, де твій прихід завжди викликає радість?

Я щиро радий бачити всіх вас! Коли я йшов сюди вулицею, мене охопили теплі та позитивні спогади, як колись, коли йшов на роботу. Це дуже приємні моменти, пов’язані з Еспресо, які залишилися в моїй пам’яті. Тому тут я почуваюся комфортно. Раніше я сидів за цим столом у прямому ефірі, а тепер маю честь бути гостем.

Ну, не щось, ти робив направду важливі та якісні матеріали - ти розказував нам про технології.

Так, от якраз за цим столом, щопонеділка, була рубрика, такий-собі дайджест новин про технології.

Потім Роман Борщ залишив нашу команду, але я певна, що інші організації, яким ти надавав допомогу в ефективній комунікації з суспільством, зокрема Міністерство охорони здоров'я, відчули радість від цього. Твій шлях до початку великого вторгнення залишив слід, і ми обов'язково повернемося до того, як ці події вплинули на тебе і допомогли витримати це надзвичайно важке випробування, яке тривало практично три роки. Поділись тим, що можеш, та тим, що вважаєш важливим: як ти зіткнувся з широкомасштабним вторгненням? Які емоції це викликало у тебе, твоїй родині та твоїх товаришах?

22 лютого президент видав указ, що стосується формування оперативного резерву першої черги. Оскільки я є його частиною, зі мною зв'язалися представники частини і повідомили, що необхідно прибути до Маріуполя.

Я попросив тиждень часу, але вже через два дні розпочалась масштабна війна. Я фактично їхав на роботу, щоб здати перепустки та займатися іншими справами. Разом з побратимом, який також мешкає в Києві, ми сідали в автомобіль і вирушили з Києва до Маріуполя. Вранці 25 лютого ми вже були на місці.

Отже, 28-го числа розпочалися бойові дії, і далі ситуація загострилася. Захищали свої об'єкти в місті.

Розкажи, будь ласка, про те, як змінювався Маріуполь у твоїх очах: чи звертав увагу на трансформації міста під час інтенсивних бойових дій, можливо, на стан цивільного населення? Адже для тих, хто не пережив ці події на власному досвіді, все виглядало просто жахливо.

Ти знаєш, я от дуже сильно полюбив Маріуполь ще з 18-го року. Я там прожив два добрих роки точно. І місто дуже класно розвивалося. Воно таке стало сучасне, таке доброзичливе до інших, попри те, що буквально там за десяток кілометрів фронт проходив. І ми коли приїхали вперше в лютому уже в місто, першим таким трішки ударом була оця якраз сірість, порожні вулиці. Воно так гнітюче трохи діяло через те, що я насправді дуже місто любив. Ми були там на одному з об'єктів і в місто виїхали вже на початку березня. І коли уже бачиш руйнування, оцей постапокаліпсис, дуже-дуже важко було, бо насправді Маріуполь був такий феномен для України. Тобто це було те східне місто, яке попри заяви росіян про те, що схід є російський, нібито він завжди належав Росії і тому подібне, Маріуполь був тим феноменом культурним і і загалом от українським, який показував, що це не так. Ну і сталося потім так, що вони його показово знищили, тому що це був символ. І тепер вони його там наче намагаються відбудовувати, але зрозуміло, що вже так, як раніше, не буде ніколи.

Отже, в даний час вони презентують кілька нових кварталів, які збудували, намагаючись створити враження про величезний обсяг новобудов. Однак мешканці цих районів іноді вказують на те, що реальна ситуація далека від того, що виглядає на перший погляд.

Це сталося також. Трішки забігаючи наперед, хочу згадати, що коли ми вже були в полоні, на одній з локацій нам роздавали газети місцевого політичного об'єднання. У цих виданнях говорилося про Маріуполь. Серед нас були й місцеві жителі з Маріуполя, які, читаючи газету, сміялися, показували один одному й казали: "Дивись, тут збудували новий багатоквартирний будинок".

І там показують будинок, а ззаду пустка, розвалені приватні будинки. Вони і кажуть "ну вже хоч би якось якісно брехали чи що". Тобто, десь якісь острівці, напевно є, я не можу про це говорити дуже експертно, але можу уявити, як то кажуть.

Я усвідомлюю, що існують певні межі, за які не варто виходити під час нашої розмови, адже це може загрожувати безпеці тих, хто залишається в полоні. Я не буду запитувати тебе про деталі того, як все відбувалося, або про твій бойовий шлях до моменту захоплення. Але 33 місяці – це справді тривалий час. Якщо ти зможеш поділитися основними етапами, через які ти пройшов у внутрішньому, свідомому чи підсвідомому аспектах, або в соціальному контексті, це буде цікаво. Ми розуміємо, що зв’язки і взаємини відіграють важливу роль, навіть в умовах обмеженого середовища.

Ну, тоді, якщо по порядку, мені, насправді, пощастило через те, що основний час в полоні я пробув буквально на двох локаціях всього. Тобто не катали по Росії. Це було на території Донецької області. Воно насправді важливе, те усвідомлення, що ти десь так близько до дому, не десь там в Сибіру чи хтозна-де. А саме от Донецька область, що от недалеко Україна. І загалом, спершу всіх полонених звозили на Оленівку, це була така виправна колонія, її спеціально під полонених розконсервували. І всі з'їжджалися туди.

Згодом, коли до Оленівки почали доправляти полонених, захоплених на заводі Ілліча в Азовсталі, виявилось, що така кількість людей просто не вміщалась у місцевій установі. Тому їх почали розподіляти по інших в’язницях і місцях утримання.

І з самого початку, було також дуже цікаво, тоді ще оця так звана ДНР, вона не була повноправним суб'єктом РФ, це вже було з квітня 23-го. І у них там діяли свої закони, відповідно, їхній кримінальний кодекс. Ми, грубо кажучи, в полон потрапили в місті та спершу у них були за статусом як адмінзатримані.

Ми насправді пройшли через кілька поліційних відділків, перш ніж досягти Оленівки. Наше адміністративне затримання тривало цілих 30 діб, після чого нам висунули обвинувачення за статтею 229 частиною другою кримінального кодексу "ДНР", що стосується тероризму. Нас перевезли до донецького слідчого ізолятора, де жодні слідчі дії не проводилися, нічого подібного не відбувалося.

Спочатку були відібрані основні покази, на основі яких було ухвалено рішення, що ми, наприклад, є частиною офіційних збройних сил України. Відповідно, нас не класифікували як терористів, і ми отримали статус військовополонених. Після цього нас перевели до колонії саме в якості військовополонених.

Пробач, але можеш поділитися своїми думками, навіщо, на твою думку, їм було необхідно дотримуватися цієї процедури? Чому, на твою думку, це важливо для них? Для кого саме?

Можливо, для внутрішньої аудиторії в Росії, а також для демонстрації своєї позиції на міжнародній арені, існує потреба в судовому переслідуванні українських військових за нібито скоєні злочини. Коли тривають бойові дії, кожен судовий вирок стає символічною краплиною в контексті історії та легітимації своїх дій, зокрема в рамках так званої спеціальної військової операції. Навіть Гітлер дотримувався певних формальностей, коли здійснював анексію територій.

В цілому, ключовим є усвідомлення того, як ця ситуація переживалася внутрішньо. Період перебування в СІЗО був надзвичайно складним, адже, хоч це і тривало всього два місяці, обстановка в закритій установі з обмеженими просторами важко піддається опису. У десятимісній камері зібралося 20 осіб, і хоча умови на перший погляд не здавалися найгіршими, психологічний тиск був величезним. Це були первісні дні, і я не можу сказати, як зараз утримують людей. Але замкненість, відсутність можливості втекти від колективу, що складався з 19 інших людей, створювала особливий дискомфорт. Цілий день, від ранку до вечора, ти перебуваєш серед них, і навіть у стресовій ситуації немає можливості залишитися наодинці, що додатково гнітило.

В цілому, перший рік виявився найскладнішим. Це був час емоційних гойдалок: постійно жила надія, що ось-ось відбудеться обмін, що щось зміниться, з нетерпінням чекала свят, сподівалася на те, що комусь вдасться змінити ситуацію, а сама залишалася в очікуванні... Але через рік стало моторошно, адже здавалося, що вже змирилася. Насправді ж я просто звикла до обставин.

Привикнувши до певного ритму життя, адже ми залишалися на одному місці, починаєш усвідомлювати, що ця звичка стає частиною тебе. І це викликає тривогу, оскільки справжня, незалежна особа не повинна пристосовуватися до умов, що обмежують її свободу.

Підтримувало дуже те, що були друзі там, як мінімум один друг, з яким ми знайомі зі служби і з яким можна було там поділитися чимось. І воно важливо, щоб була людина, котра тебе розуміє.

Звичайно, не давало впасти у відчай те, що ти вірив і знав, що дружина підтримує, чекає, і батьки, і всі інші. Була можливість на початку 2023 року, волонтери тоді організовували передачу листів військовополонених, і тоді я зміг відправити листа додому. І дружина відправила відповідь, потім батьки листа відправили.

Це був надзвичайно важливий момент. Я провів майже рік у полоні, і раптом отримати звістку з нормального життя - це було як освіжаючий душ. З кожним днем усе більше здавалося нереальним. І тут, коли ти бачиш почерк, читаєш слова і усвідомлюєш, що це написала твоя дружина чи мама, ти розумієш, що життя продовжується. Це було неймовірно важливо. Морально витримати все це було дуже складно.

Це, скоріше, були виняткові випадки — ті миті взаємодії з навколишнім світом?

Безумовно.

Наскільки в інформаційному сенсі ти перебував у вакуумі? Я не питала про те, як було там, без зайвої деталізації. Але чи стали для тебе якісь речі, які ти побачив тут після звільнення неочікуваними? В суспільному житті, в політичному, можливо, у військовій царині. У нас, наприклад, з'явився новий рід військ - безпілотні системи. Тобто, чи міг ти таке уявити собі в березні 22-го року? Чи розвиток, якого набула війна зараз - є щось, що тебе здивувало?

Що саме стало для мене несподіванкою, важко сказати. Як ми взагалі отримували інформацію? Справді, ми опинилися в інформаційному вакуумі, але до осені 2024 року в колонії, де я знаходився, ще привозили нових людей з полів, які щойно потрапили в полон. Іноді у нас була можливість поспілкуватися. Зрозуміло, що середній військовий не завжди в курсі політичних подій або деяких інших нюансів, проте найелементарніші факти все ж були відомі.

Пам’ятаю, хтось тоді зауважив: "А Україна вже в Курській області". Це здавалося чимось неймовірним, але приїхавши туди, починаєш усвідомлювати, що це насправді позитивний сигнал. І справді, були важливі моменти, зокрема говорили й про безпілотники, що також викликало цікавість.

В мені постійно жила тривога, хоч і була вона зовсім незначною. Незважаючи на всі ті розповіді про важкі часи в Україні, я завжди вірив, що тут все буде гаразд. Однак, десь у глибині душі залишалася та маленька частинка занепокоєння: а як же буде, коли я повернуся?

Але звичайно, що приїхав, і дуже насправді все добре. Відносно звичайно, зрозуміло, що війна, зрозуміло, що тут дуже багато війна своїх коректив внесла, але відносно ще все добре.

Отже, у нас є території, які під окупацією, і ми не можемо їх контролювати. Ми зазнаємо втрат серед людей, але, незважаючи на це, залишаємося стійкими та продовжуємо існувати.

Ну, варто розуміти, не ми цю війну почали. Ми діємо, реагуємо, і можливо хотілося б комусь, щоби ця реакція була якоюсь іншою - чи більш ефективною, чи не знаю якою, але ми реагуємо як реагуємо. І сам факт, коли я приїхав і побачив, що от на вулиці їздять автомобілі, мами з дітьми ходять, гуляють, тут панує мирне життя, звичайно, яке там може перериватися тривогами ракетними чи повітряними тривогами, це вже такі реалії. Але загалом треба подякувати також і Збройним силам - ті, хто зараз там, завдяки їм ми можемо зараз тут бути. Тому це важливо.

Деякі військові та особи, які перебувають у близькому контакті з військовим середовищем, зокрема волонтери, останнім часом акцентують увагу на тому, що існує відчуття забуття війни серед людей. Чи може у свідомості виникає якийсь невеличкий черв’ячок сумніву? Чи це лише ілюзія?

Не можу сказати напевно. Можливо, люди просто забувають або втомлюються. Це стало нормою, так було ще з 2014 року. Коли я спостерігаю за безтурботними людьми на вулиці, у мене виникає відчуття, що саме заради цього я і вирушив туди. Так я це сприймаю.

Безперечно, забувати не слід, але й часті нагадування, на мою думку, не є найкращим варіантом, особливо якщо вони мають форму ракет чи повітряних тривог.

Ти згадував про Оленівку. Мені цікаво, чи мав ти можливість побувати в цій колонії, коли туди почали прибувати наші військовополонені з Азовсталі?

Я залишив це місце 5 травня 2022 року. Коли я ще перебував там, здається, був заїзд з Ілліча. Однак, оскільки я був у дисциплінарному ізоляторі, мені не вдалося їх побачити. Їх приймали вже в житловій зоні, де розташовані бараки, тому я не мав можливості їх спостерігати.

Дисциплінарний ізолятор?

На початкових етапах туди відправляли людей, які щойно прибули, і це називалося карантином. Вони мали провести два тижні в ізоляції. Така практика є звичайною, як для засуджених, так і для інших осіб, оскільки існує ризик передачі хвороб або інших проблем. Спочатку це було в рамках карантинних заходів, а згодом, ймовірно, перед етапуванням до слідчого ізолятора, людей могли знову ізолювати в одному місці для зручності транспортування.

Чи чули ви про події, що мали місце у Волинській колонії?

Чутки доходили вже пізніше, так.

Суть у тому, що коли наш гарнізон у Маріуполі залишав територію Азовсталі, деякі міжнародні організації запевняли, що візьмуть ситуацію під контроль. Але після трагедії в Оленівці стало зрозуміло, що міжнародний комітет Червоного Хреста або не має можливостей, або не діє з якихось причин. Чи маєш ти інформацію про те, як міжнародні гуманітарні та правозахисні організації можуть отримати доступ до військовополонених, таких як ви?

Ну, як мінімум зі свого досвіду скажу, що доступ просто відсутній.

І його не дають росіяни, чи?..

Не можу стверджувати напевно, але в цілому я жодного разу не мав можливості спілкуватися з представниками Червоного Хреста чи інших міжнародних організацій. Слід врахувати, що на території країни-агресора міжнародний мандат, ймовірно, не має сили. Наприклад, якщо Путін заборонить Червоному Хресту відвідати військовополонених, то що зможе зробити ця організація в такій ситуації?

У 2022 році, якщо не помиляюся, влітку з'явилися новини про намір відкриття офісу Міжнародного комітету Червоного Хреста в Ростові, що шокувало багатьох. Це супроводжувалося фотографіями рукостискань із російськими посадовцями, що викликало велику дискусію. Я вважаю, що Росія так чи інакше підтримує зв'язки з цим міжнародним комітетом. Проте в Україні існує окрема організація — Червоний Хрест України, яка працює незалежно і в позитивному сенсі відрізняється від міжнародного представництва. Хоча бренди подібні, їхня діяльність не перетинається, і український Червоний Хрест дійсно робить все можливе для допомоги.

До речі, також був 23-й начебто рік, якщо не помиляюся, чи вже початок 24-го, то було таке, що через Червоний Хрест частина людей отримала передачі. Як нам сказали, це було через Червоний Хрест. Там і одяг був якийсь теплий, і смаколики, якісь солодощі, і тому подібне.

Це трапилось лише одного разу. На колонію, що нараховувала 1500 осіб, всього 40 людей, здавалося б, отримали якусь допомогу. Знову ж таки, це була певна адресна підтримка. Мені важко сказати, чи потрібно було родичам звертатися за цим, чи як саме це працювало. Проте, якщо говорити про правозахисників або інші організації, то таких випадків не було.

Навіть у росіян є свої "так звані"? Наприклад, у них також є Москалькова.

Звичайно, візити представників омбудсмена мали місце, навіть сама омбудсмен РФ Москалькова відвідала колонії. Проте, чи призвели ці візити до якихось змін? Мабуть, ні.

Якщо ми обговорюємо місце твого утримання, зокрема цей найдовший період, то, на мою думку, воно абсолютно не відповідає стандартам міжнародного гуманітарного права та Женевським конвенціям. Це розташування було дуже близько до лінії зіткнення, принаймні у 2022-23 роках. Вони мали б тримати тебе набагато глибше в тилу. Подібна ситуація стосується і Оленівки. Це необхідно для забезпечення твоєї безпеки, але ми ж говоримо про країну-агресора, тому моє запитання, напевно, виглядає досить дивно.

Говорячи про "велику та безмежну" Росію, можу зазначити, що психологічно, напевно, було простіше і комфортніше перебувати ближче до лінії конфлікту, ніж десь у Сибіру. Або навіть у західній частині Росії. Хоча це, звісно, дуже особисте спостереження.

Незважаючи на всі труднощі, основні потреби, такі як восьмигодинний сон, регулярне харчування тричі на день, доступ до гігієнічних процедур, можливість прийняти ванну та наявність чистої постільної білизни, все ж були забезпечені. Це стосується базових речей, які дотримувалися в тих місцях, де я мав змогу перебувати.

За яким принципом вони відсилають людей в глибину Росії, а кого залишають в так званих "ДНР" та "ЛНР"?

Мені важко сказати. Крім того, важливо усвідомлювати, що коли когось забирають, зазвичай це відбувається без чіткої інформації про місце призначення. Люди можуть згадувати прізвище або вказувати напрямок, але в такій ситуації залишається лише здогадуватися, чи це процес обміну, чи якийсь інший етап.

Твоє життя до війни – маю на увазі період до великого вторгнення – які моменти з того досвіду стали для тебе опорою протягом цих трьох років? Що допомогло тобі зберегти внутрішню стійкість і не втратити зв’язок із тим, що важливо?

Цінності, які формувалися ще в молодості, зокрема через участь у "Пласті", стали основою для мого морального розвитку. Мої професійні досвіди теж відіграли важливу роль у цьому. Мені пощастило працювати в середовищі, де панував український світогляд, що дозволяло мені краще усвідомлювати, що таке Україна, свобода та за що варто боротися. Досвід, здобутий під час служби з 2018 по 2021 рік, також суттєво вплинув на моє життя. Спостерігаючи за цивільними, які проходили через фільтрацію, я зауважив, що тим, хто мав військовий досвід, було набагато простіше, ніж тим, хто ніколи не служив.

Це було дуже корисно, адже під час моєї роботи на Еспресо ми проходили акредитацію для роботи в зоні ООС. Я відвідував спеціальні курси, на яких навчали, як діяти у випадку можливого захоплення в полон. Коли ти журналіст, що працює у гарячих точках, і опиняєшся в такій ситуації, важливо знати певні нюанси. Нам пояснювали основні правила, і це дійсно допомогло мені почуватися більш впевнено. Я мав хоч якісь чіткі рекомендації: не дивитися в очі, не провокувати агресію, погоджуватися з вимогами та інші подібні моменти.

Я щиро вдячний за те, що ти звернув увагу на цей важливий аспект. Приблизно півтора-два роки тому в мене була можливість обговорити подібні питання під час інтерв'ю з Тайрою, яка вже повернулася з полону на той час. Вона зазначала, що, крім безлічі речей, яких не вистачало українським військовим — починаючи від озброєння до певних навичок і знань. Насправді, існує помітний дефіцит розуміння алгоритмів дій у випадку потрапляння в полон. Військова служба завжди пов'язана з ризиком опинитися в такій ситуації. Наприклад, якщо звернутися до британських військових протоколів, то в перші години необхідно вміти зберігати спокій, поки відбувається обмін інформацією, паролями та явками. Це я зараз висловлююся в дуже загальних термінах. Після цього головне — зосередитися на виживанні, зберегти своє життя. Чи мав середньостатистичний український військовослужбовець у 2022 році достатні знання для цього, чи є щось, що потребує корекції?

Не можу говорити за всіх військових, але особисто можу висловити свою думку.

У нас просто так сталося, що нас Маріуполь застав на самому початку. До повномасштабки ніхто так і не думав про полон, це було не масовим явищем.

Після початку війни ми опинилися в оточеному місті, практично без зв'язку з зовнішнім світом. І взагалі про полон наче ніхто і не думав. Якось не обговорювалося попередньо це, тому кажу, мені там допомогли якісь попередні знання і загалом уже по шляху цьому подальшому ти рухався, наче як інтуїтивно вже більше. Ти розумів, що можеш зробити для того, щоби і своє життя і здоров'я вберегти, і не зашкодити там якимось державним інтересам, своїм товаришам чи ще чомусь.

Роман і Оксана Борщ, зображення: Facebook | Оксана Борщ

Власне, не впевнений, чи правильно буде піднімати це питання, адже 33 місяці — це значний проміжок часу в порівнянні з тим, скільки ти вже проводиш із близькими. Проте, чи маєш ти якісь уявлення або бажання? Я не маю на увазі конкретні плани, а, скоріше, якісь прагнення на найближчий час або навіть більш глобально, на майбутнє.

Я маю велике бажання розвивати нашу сім'ю, адже наше знайомство з дружиною відбулося у 2017 році. Це сталося якраз перед тим, як я ухвалив рішення вступити до армії, і я заздалегідь попередив її про свої наміри. Вона вирішила спробувати, сподіваючись, що наші стосунки можуть мати майбутнє. Пізніше ми одружилися, але лише рік встигли провести разом, не розлучаючись, після того, як я повернувся з армії. На жаль, після цього розпочалась війна, і я потрапив у полон. Отже, вже восьмий рік ми разом, але лише рік із цих восьми ми мали можливість жити під одним дахом. Тому мій найближчий пріоритет — це дружина і створення справжньої сім’ї.

У професійному контексті я усвідомлюю, що ти все ще є активним військовим?

Поки так.

А чого б хотілося? Може скучив за написанням сюжетів, за студією Еспресо?

Поки що не маю чіткої відповіді. Було достатньо часу, щоб обміркувати, що робити далі. У моїй голові є кілька ідей: можливо, варто повернутися до комунікацій і журналістики, або ж спробувати реалізувати власний бізнес, чи зайнятися чимось іншим. Проте спершу хотілося б просто відпочити і оглянутися навколо. Тож наразі пріоритетом є сім'я, а над іншими можливостями я подумаю згодом.

Ні, я не можу увійти в ті коридори. Не бажаю цього робити.

Власне, є дуже багато питань, які дуже хочеться поставити, але я свідома того, що ми маємо думати не тільки про контент, який робимо, ми маємо бути чутливими і уважними до людей, які перед нами в цій студії, як журналісти. І ми маємо бути всі свідомі того, що в полоні залишається велика кількість наших людей. Це і військові, і цивільні, і ті новини, які часом доносяться про тих і інших, викликають просто сироти по шкірі. І дуже хочеться, щоби час їхнього перебування в полоні не був обтяжений якоюсь зайвою увагою з боку тих, хто їх в цьому полоні тримає. Тому я закликаю всіх своїх колег також бути максимально обережними, максимально причетними, там, де це можна, до людей, які повертаються з полону і до людей, які в ньому залишаються. Романе, дякую тобі. Я дякую Збройним силам, вищим силам, що взагалі є нагода зараз в цій студії бути з тобою. Це одна з мрій за останні три роки, насправді, побачити тебе. У нас залишаються колеги, які мають різні статуси: хтось воює, хтось, на жаль, уже загинув, хтось безвісти зник. І ми дуже сподіваємося, що про тих, про кого можна, ми принаймні почуємо хороші звістки, хороші новини.

Господи, Ісусе, я щиро радий, що зміг завітати. Відчуття, ніби повернувся додому, справді переповнює мене.