Владика Дзюрах про віру та коріння: Церква як підтримка для українських біженців - Vatican News.
Світлана Духович - Ватикан
Після початку повномасштабного вторгнення Росії значно зріс потік українців до країн Апостольського екзархату для українців візантійського обряду, які розташовані в Німеччині та Скандинавії. Це створює серйозні виклики для Церкви у наданні духовної підтримки, проте водночас відкриває нові можливості для служіння. Про це розповів керівник екзархату, владика Богдан Дзюрах. Він акцентував увагу на тому, що українці, зокрема з центральних і східних областей, демонструють відкритість до духовного життя, навіть якщо раніше не були активними у церковних справах. Екзарх також зазначив про постійну підтримку, яку надає Католицька Церква та суспільства країн, що приймають українців, підкреслюючи важливість збереження української ідентичності під час інтеграції в нові громади.
Владико Богдане, що саме характеризує служіння у вашому екзархаті в даний час? Чи виникли нові виклики в останні дні?
З моменту початку повномасштабного вторгнення в Україні, чисельність українців, які проживають в межах екзархату, збільшилася майже у дев'ять разів. Це особливо помітно в Німеччині. У скандинавських країнах також спостерігається зростання, хоча й менш значне — вдвічі-тричі в порівнянні з до війною. Наприклад, в Ісландії число українців зросло в десять разів. Хоча ці цифри можуть бути відносними, оскільки до 2021 року там проживало близько 200 українців, зараз їх вже три тисячі. Таким чином, наша присутність і служіння стають надзвичайно важливими. Люди шукають духовної підтримки, молитви та розради, тому звертаються до Церкви. Це виклик і важливе завдання для нас, яке ми сприймаємо як служіння Україні та українському народу. Христос, наша помісна Церква та Вселенська Церква закликають нас до цього. Ми не самотні у наших зусиллях: відчуваємо потужну підтримку з боку Католицької Церкви в країнах нашого екзархату, за що ми безмежно вдячні. Протягом останніх років ми змогли розширити нашу пасторальну діяльність у всіх країнах. Наприклад, вперше в історії ми отримали священників в Ісландії, де тепер служать отці редемптористи, а також маємо священика на постійній основі у Фінляндії. Кількість священників зросла у Данії, Швеції та Норвегії. Ми щиро вдячні римо-католикам, зокрема єпископам Католицької Церкви, які розуміють наші потреби та активно підтримують нас. У Німеччині ми майже подвоїли кількість душпастирів, що призвело до збільшення наших парафій, місійних станцій і кількості парафіян. В усіх цих місцях ми бачимо, як люди прагнуть долучитися до Церкви. Це велика Божа благодать і унікальна можливість послужити нашим людям у цей важливий етап нашої новітньої історії.
Владико, напевно, значна кількість біженців, які залишають Україну, походять з регіонів, де радянська влада тривалий час намагалася знищити релігійні традиції. Чи має це якось вплив на розвиток душпастирської діяльності, зокрема у вашій єпархії?
Ми дійсно спостерігаємо, що люди, які є частиною наших спільнот або відвідують наші церкви, аби задовольнити свої духовні потреби, походять з різних куточків України. Ми готові прийняти всіх, бажаючи служити кожному, вшановуючи при цьому конфесійну різноманітність та усвідомлюючи, що не завжди можливо знайти спокій у церкві своєї традиції. Наша відкритість виявляється в гостинності та повазі до кожного, хто приходить до нас. Важливо зазначити, що в центральній і східній Україні церковне життя за часів комуністичного режиму було фактично знищене, проте віра в нашому народі не зникла. Це видно дуже чітко. Наша українська ідентичність, як тільки комуністична система впала, одразу ж заявила про себе на всій території країни. Аналогічно, і віра в Бога знаходить свій вираз. Це є для нас добрим стартом, позитивним стимулом і міцним підґрунтям для подальшої діяльності. Основна мета цієї діяльності — євангелізація, адже часто до нас приходять люди, які не мали можливості отримати систематичну катехизацію, не кажучи вже про певні проповіді, які можуть пробудити їхню віру. Це місце, де люди приймають особисте рішення слідувати за Христом та стати активними членами Христової Церкви. Здається, і наш досвід підтверджує, що наші співвітчизники з центральних і східних регіонів України дуже відкриті до нашого служіння. У нашій Церкві вони знайомляться з духовною реальністю, яка виходить за межі ритуалів, ведучи їх до особистої зустрічі з Воскреслим Спасителем.
Владико, від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну Німеччина - як суспільство, так і Церква - надавала і, мабуть, продовжує надавати підтримку українцям. Як Ви би могли описати цю допомогу зараз? Наскільки українці відчувають себе захищеними як в Німеччині, так і в інших європейських країнах, які охоплює ваш екзархат?
Я можу охарактеризувати це трьома термінами: відданість, витривалість та щедрість. Сучасні суспільства, в яких ми живемо, демонструють значну відданість у допомозі Україні. В цих країнах не спостерігається жодних серйозних антиукраїнських настроїв. Хоча в окремих політичних колах існують групи та партії, що займають антипатичну позицію стосовно України з певних політичних причин, загалом суспільство не піддається на ці провокації і зберігає здатність розрізняти добро і зло, жертву і агресора. У цьому контексті ми можемо спостерігати справжню відданість Україні, а також витривалість у цій підтримці, яка набула системного характеру. На початку повномасштабного вторгнення, коли ми всі були свідками спонтанної хвилі підтримки України, я зауважував, що така підтримка може швидко згаснути, оскільки людські ресурси обмежені. Це слід сприймати з розумінням. Проте це не означає, що на емоційному чи інтелектуальному рівнях, а також у сприйнятті країн, в яких ми живемо, підтримка України припинилася. Вона продовжується, і ця витривалість є дуже важливим сигналом. Третій аспект: ця підтримка залишається великодушною. Наші люди все ще отримують соціальний захист, і наразі все більше звучать заклики до інтеграції українців у ринок праці та суспільства, в яких ми перебуваємо. Я можу стверджувати, що цей процес просувається вперед. Наше завдання полягає не лише в заохоченні інтеграції, але й у запобіганні асиміляції, щоб українці зберегли свою духовну, культурну, історичну, мовну та національну ідентичність. Це одна з наших основних задач у служінні нашому народу. Загалом, підтримка триває, і ми щиро вдячні за неї.
На мою думку, в минулому для українських емігрантів спонукою зберігати власну ідентичність і не асимілюватися, серед іншого, був також і той факт, що Україна була під гнітом тоталітарних режимів. Люди старалися зберегти українську ідентичність, бо не було української держави. Зараз Україна є вільною країною. Що може чи повинно тепер спонукати людей не асимілюватися, а зберігати свою українську ідентичність?
Ризик асиміляції існує, і вважаю, що саме почуття власної гідності, самоповаги та відповідальності за своїх дітей і внуків можуть спонукати людей протистояти цим процесам. Однією з небезпек є неправильне сприйняття інтеграції. Ми намагаємося в нашій духовній та гуманітарній підтримці нагадати людям, що основне право кожної людини – залишатися собою. Лише тоді, коли ми не будемо асимілюватися та розчинятися в культурному океані суспільства, але збережемо свою ідентичність, ми зможемо справжнім чином збагатити ті спільноти, які нас прийняли з відкритими обіймами. Нещодавно я повернувся з Бразилії, де став свідком того, як бразильці та їхня влада цінують українську громаду за те, що вона зберегла свою унікальність і привнесла в життя Бразилії неповторні елементи нашої культури, традицій та духовності. Сподіваємося, що нинішня історична хвиля, коли бути українцем стало престижно, сприятиме тому, що наші люди гордитимуться своєю ідентичністю, плекатимуть її та передаватимуть своїм дітям. Адже чим глибше коріння має дерево, тим кращі плоди воно приносить. Якщо ж рослина позбавлена коріння, вона перетворюється на перекотиполе і не буде здатна виконати свого призначення в цю важливу етап нашої європейської історії.
