Проблемы фиксации событий войны: как сохранить правду и предотвратить появление "фейков"?
Незважаючи на те, що війна росії проти України досі триває, фахівці та ЗМІ уже цілком виправдано говорять, що вона є однією із найбільш задокументованих в історії людства. Водночас, московські та промосковські дієвців, а також потужна рашистська пропаганда продовжують виправдовувати військове вторгнення, а також мають на меті спотворити факти про його передумови та перебіг. Тож спробуємо розібратися, які виклики сьогодні існують у сфері документування і які завдання в ній варто визнати пріоритетними.
З моменту початку війни між Росією та Україною у 2014 році, численні організації та активісти займаються документуванням пов'язаних із цими подіями фактів. Це стосується як фізичних, так і юридичних осіб в Україні, зокрема державних установ, спеціалізованих підрозділів, правозахисних організацій, наукових закладів та окремих експертів. Окрім того, до цієї діяльності залучені й численні міжнародні структури, такі як організації ООН, моніторингові місії, дослідники, некомерційні організації, а також різноманітні спільноти юристів і консультантів.
Аналізуючи проєкти та ініціативи, які працюють із фіксацією важливої інформації, подій та даних про російсько-українську війну, можна констатувати, що вони надзвичайно різноманітні за формою і охоплюють дуже широке тематичне поле. Йдеться про спектр, в якому є практично все - від офіційних реєстрів і юридичних процесуальних документів, створених, наприклад, в рамках кримінальної юстиції; до мистецьких, історичних та публіцистичних матеріалів, які цілком відповідають більш загальному поняттю "документ епохи".
Якщо вдаватися до спроб класифікації, то вже зараз можна виділити щонайменше дев'ять видів документування (в залежності від специфіки процедур відбору, створення, верифікації, збереження інформації, що властиві різним сферам діяльності):
Всі представлені вище види документування у своїй сукупності дозволяють нам отримати більш-менш цілісне та релевантне уявлення про війну. Саме завдяки цим масивам матеріалів у майбутньому дослідники та юристи будуть її вивчати, аналізувати, або, наприклад відшуковувати російських воєнних злочинців. Результати такого різнопланового документування також критично важливі для кримінальної та адміністративної юстиції, перехідного правосуддя (для всіх його компонентів, але особливо для забезпечення права на правду), відновлення та збереження національної пам'яті, історичних та культурологічних досліджень тощо.
Для того щоб осягнути різноманіття та багатогранність вже зафіксованого, варто лише ознайомитися з коротким переліком реалізованих в Україні проєктів, продуктів, платформ та ініціатив.
Цей список далеко не є вичерпним, оскільки, наприклад, у ньому відсутні матеріали, підготовлені різними правоохоронними структурами в процесі розслідувань. Ці матеріали мають статус конфіденційності і стануть доступними для широкої аудиторії лише з часом.
Варто також зазначити, що багато організацій, що займаються документуванням, вже сформували коаліції для спільної роботи та взаємодії у притягненні Російської Федерації до відповідальності за її агресію проти України та пов'язані з цим порушення прав людини. Серед таких ініціатив можна відзначити проект "Розірвати коло безкарності за воєнні злочини Росії" (зокрема, відомий як "Трибунал для Путіна") та коаліцію "Україна. 5 ранку".
Завдяки зусиллям активістів, правозахисників та правоохоронців з України та інших країн, сьогодні ми маємо надзвичайно широкий і різноманітний обсяг інформації, документів і даних про війну. Можливо, саме це дає підстави стверджувати, що російсько-українська війна є однією з найкраще задокументованих в історії людства. Але чи зможе ця ситуація залишитися такою ж у майбутньому?
Існує щонайменше три серйозні виклики збереженню напрацювань в сфері документування, що ми сьогодні маємо: відсутність послідовної та цілісної державної стратегії в сфері документування (із цим також пов'язана відсутність інтегрального державного актора у цій сфері); агресивна і ефективна російська система фальсифікації, дискредитації та пропаганди; загалом вразливий та часом непостійний характер ключових ініціатив та проєктів недержавних дієвців у сфері документування.
Щодо першого виклику, на сьогодні в Офісі Президента України, а також у системі державних органів і правоохоронних структурах не існує жодної особи, органу чи механізму, які б забезпечували систематичний аналіз, взаємодію, координацію, гармонізацію, підтримку або зміцнення ініціатив та проектів у сфері документування. Хоча формально цими питаннями могли б займатися одне з міністерств, яке має відповідні функції (наприклад, Міністерство культури та стратегічних комунікацій, Міністерство юстиції, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство відновлення або Міністерство національної єдності), або ж один із правоохоронних органів, на практиці жоден з них не виконує цю роботу. Це, разом із відсутністю затвердженої загальнодержавної стратегії та плану дій у сфері документування подій російсько-української війни, ставить під загрозу цілісність та повноту збереження інформації про цю подію, а також може ускладнити або навіть утруднити доступ громадян і державних установ до цієї інформації в майбутньому.
Щодо другого виклику, слід зазначити про загрозу, яку становлять московські зусилля зі спотворення реальності, а також про ресурси, які окупанти витрачають на поширення фальшивих новин і переписування історії. За опублікованими даними, у 2025 році вони планують виділити понад 500 мільйонів доларів на пропагандистські кампанії. Це, безсумнівно, призведе до суттєвого збільшення інфраструктури дезінформації, розширить їхні ворожі дії з очищення кіберпростору від свідчень своїх злочинів і сприятиме зростанню кількості проєктів, що мають на меті поширення недостовірних версій подій, фальсифікацію свідчень та модифікацію чутливих для них матеріалів.
Мета московитів полягає не просто у створенні фейків, дискредитації достовірної інформації чи викривленні фрагментів історії, а в цілісному фальсифікуванні чи релятивізації реальності. Одним із найпоширеніших інструментів такої "роботи" є захаращення простору численними абсурдними та малоймовірними версіями, які розповсюджуються на рівні із правдою і мають на меті збити з пантелику будь-кого, хто хотів би розібратися в подіях. Вочевидь, що за таких умов будь-який формат можливого перемир'я чи припинення вогню ознаменує посилення агресивності ворожої пропаганди, збільшення кількості інформаційно-психологічних та дискредитаційних операцій проти українського та європейського інформаційних просторів.
Щодо третього виклику, то за останні пів року низка документаційних та правозахисних проєктів втратив грантову підтримку і просто не може забезпечити роботу на належному рівні. Другі переорієнтувалися на допомогу потерпілим і створення інформаційних продуктів й бажають передати зібрані дані на зберігання, треті продовжують збір матеріалів, але зацікавлені в їх переупорядкуванні та наданні офіційного статусу. Значна частина ініціатив зацікавлена у створенні надійних захищених серверів, на яких можна продублювати свої колекції і зберігати як back-up (фактично як резервне сховище). Інші потребують місця і допоміжного персоналу, щоб окрім збереження/архівування могла діяти постійна точка доступу через яку із матеріалами зможуть ознайомлюватися слідчі, прокурори, журналісти чи історики. Паралельно із тим, у державному секторі видатки на гуманітарні та культурні ініціативи, зокрема і пов'язані із документуванням, скоротилися. В цих умовах зростають ризики фрагментації задокументованої інформації, часткової втрати багаторічних напрацювань фахових команд та інституційної пам'яті про джерела і походження матеріалів, а також може знижуватися загальний фаховий рівень спільноти документаторів (зокрема, через можливий перехід частини з них на роботу в інші сфери).
Ключовими факторами покращення ситуації у цій сфері може слугувати:
Якщо зупинитися на останньому пункті детальніше, то з огляду на вразливість як державних так і недержавних інституцій (кадрові, політичні, фінансові, безпекові та інші труднощі), нагляд і управління таким важливим проєктом має здійснюватися не одним державним органом чи одною громадською організацією, а, наприклад, коаліцією перевірених, зацікавлених і досвідчених дієвців. Це могло б гарантувати довіру до ключових процесів - збереження, надання доступу, захисту від несанкціонованого використання та компроментації, залучення ресурсів для розвитку тощо.
Процес формування робочої архітектури депозитарію документів чи архіву має здійснюватися під керівництвом фахівців-практиків, які представляють ініціативи та проєкти, що тривалий час займаються документуванням війни та правозахисною діяльністю і вже показали помітні результати своєї праці. Важливо, щоб у цьому процесі брали участь також відповідні державні установи, такі як Офіс Генерального прокурора, Державна архівна служба, Український інститут національної пам'яті, а також Представництво Президента України в АР Крим. Ці організації є одними з небагатьох публічних акторів, що мають необхідний досвід і знання у відповідних сферах.
Ситуація стала очевидною: московський режим не зміг виконати військові завдання, які перед ним ставилися перед початком повномасштабного вторгнення. У наступні роки, ймовірно, він активізує зусилля щодо маніпуляції дійсністю, дискредитації та знищення джерел об'єктивної інформації, а також спробує переписати історію. Крім того, він може намагатися завдати шкоди українській інфраструктурі документування, діячи прямо або через своїх агентів впливу. У зв'язку з цим, системні ініціативи з боку держави та незалежних акторів, спрямовані на підтримку процесу документування, зміцнення його екосистеми й створення захищеної та децентралізованої мережі для збереження результатів, стануть критично важливими для національної стійкості. Це також буде необхідним для забезпечення справедливого миру і важливою складовою переходу до правосуддя, зокрема в контексті права на правду, репарацій і компенсацій, особливо під час завершення бойових дій та активізації відновлення України.
