Як вшанувати пам'ять жертв, не залишаючись у стані смутку.
Досвід "острова, що зазнав розстрілу" у Норвегії
Невеличке вантажне судно неквапом наближається до норвезького острова Утойя. Повільний рух у чомусь виправданий, бо відстань від берега до цього трагічного місця не надто велика, а наші норвезькі колеги, мабуть, хочуть, аби ми встигли потішити свою душу неймовірними краєвидами озера Тюріфьорд. І ось за якихось п'ять хвилин бачиш просту біленьку будівлю, за нею ще декілька, і відчуваєш, що цей спокій, гармонія та сувора північна краса є досить крихкими, ладними зламатися від будь-якого гучного звуку, пострілу, крику. Українцям така тендітність і болючий контраст між тим, що створене природою, і тим, що чинять люди, добре відомі. Схожі відчуття виникають постійно, коли ми потрапляємо на місця злочинів колишнього комуністичного режиму або вже теперішнього путінського. І постійно себе запитуємо, чому всіляка наволоч обирає мальовничі місцини для своїх кривавих справ, чому людство назагал не цінує можливість просто жити, творити, розвиватися?
Перші хвилини мого перебування на Утойї наповнені трепетним відчуттям дежавю. Тут такі ж величезні сосни, що витікають бурштиновою живицею, худі берізки, які ніби застигли в повітрі, налякані чимось, яскраве блакитне небо та тиша навколо. Я наче знову опиняюся в Биківнянському лісі, де сосни шепочуть свої таємниці, а єдина перешкода їхній гармонії — чорний крук, що безупинно кружляє над натовпами відвідувачів. На жаль, спільні риси між Биківнею та Утойєю не закінчуються на цьому, адже обидва ці місця стали ареною злочинів, і ми завітали сюди, щоб зрозуміти, як норвезьке суспільство працює з історичною пам’яттю.
Досвід Утойї має особливе значення для норвежців, оскільки трагедія, що сталася 22 липня 2011 року в Осло та на цьому острові, залишається в пам'яті багатьох. Того дня праворадикальний екстреміст Андерс Брейвік спочатку підірвав автомобіль у центрі столиці, а потім влаштував розстріл 69 учасників молодіжного літнього табору, які були віком від 14 до 20 років. Внаслідок теракту загинуло 77 людей, що стало найбільшими втратами Норвегії з часів Другої світової війни.
Звісно, для нас не підлягає порівнянню не лише обсяг втрат. Наприклад, на території колишньої спецділянки НКВС у Биківнянському лісі, за найскромнішими оцінками, поховано від 30 до 50 тисяч людей, хоча деякі дослідники вказують на цифру до 100 тисяч. Крім того, важливим є й контекст трагедій, що, в свою чергу, впливає на принципи меморіалізації та підходи до роботи з різними аудиторіями.
Виникнення та функціонування таємних поховань жертв політичних репресій в СРСР стало результатом систематичної державної політики сталінського режиму. Тому всі, хто займається темами Голодомору-Геноциду 1932-1933 років або Великого терору 1937-1938 років, наголошують на необхідності запобігання відродженню тоталітарних практик. Незалежно від нашого бажання, відстань у часі від подій 1920-1950-х років змушує нас звертатися до фактичних даних, документів та пояснень, які допомагають зрозуміти, як виник і розвивався радянський тоталітаризм, які злочини проти людяності вчинили його творці та які запобіжники існують у сучасному світі. Теракт на острові Утойя вчинив одинак, який виступив проти демократичних принципів Норвегії та гуманістичних цінностей сучасної Європи. Саме тому меморіальні заходи на острові, зустрічі зі школярами, екскурсії та тренінги мають на меті не лише інформування та застереження, але й постійне нагадування про важливість культурного різноманіття, безумовного дотримання прав людини та боротьби з "мовою ненависті".
Ще однією суттєвою відмінністю між Україною та Норвегією, на мою думку, є демократичний підхід до ухвалення рішень щодо збереження пам’яті. В Україні багато процесів занадто забюрократизовані, проте приємно бачити, що в обговоренні нових меморіалів і музеїв беруть участь спеціалісти — історики, музейні експерти, архітектори, громадські активісти та журналісти. На початку 1990-х ситуація виглядала значно гірше. Норвезьке суспільство, в свою чергу, більш чутливе до потреб і побажань своїх громадян. Це підтверджується обговореннями стосовно колишньої кав'ярні, де Брейвік скоїв страшний злочин, вбивши багатьох молодих людей. Частина батьків загиблих наполягала на знесенні цього місця через нестерпний біль, який вони відчували. Проте перемогла інша думка — зберегти це місце пам’яті, залишивши сліди від куль на стінах, квіти та іграшки в місцях загибелі підлітків. Таким чином, кав'ярню законсервували, оточивши її скляним корпусом, який тримається на дерев'яних дошках — їхня кількість відповідає числу загиблих і виживших, символізуючи коло захисту. Живі, таким чином, охороняють пам’ять про розстріляних. Цікаво, що інший меморіал, розташований на березі озера Тюріфьорд, також мав бути більш монументальним. Однак влада врахувала побажання місцевих жителів, які виступили проти грандіозності, оскільки вважали, що постійне нагадування про трагедію навантажить їх морально.
До речі, не на всіх об'єктах Утойї можна фотографувати. Колектив меморіалу просить зберігати право родин на приватність горя і власний спосіб шанування та каже, що вони не хочуть робити туризм на смерті. Зрештою, норвезькі колеги позиціонують острів не стільки як територію злочину, який вони вважають епізодом в історії Утойї, скільки територію "продовження життя". Екскурсійний маршрут починається з розповідей про діяльність літніх таборів Норвезької робітничої партії, традиції політичних дебатів і способи молодіжного дозвілля; продовжується "стежкою кохання" з романтичними історіями й лише тоді наближається до трагічних об'єктів. Проте навіть у колишній кав'ярні фінальною кодою стає життєствердний вірш із кінцевою фразою "Гей, гей, час прокидатися й змінювати світ". Зрештою на острів повернулась і практика молодіжних таборів. На жаль, багатьом нашим меморіальним місцям об'єктивно бракує "позитивних кейсів". Часто їх просто надзвичайно важко видобути з глибин народної пам'яті чи архівних документів. Недаремно останніми роками українські дослідники говорять про відхід від тотальної віктимізації історичних наративів і нагадують про героїчні сторінки минулого або приклади боротьби та перемог. Зрештою в українських музеях ми нині бачимо й розповіді про світло в епоху темряви: про людяність під час Голодомору-Геноциду 1932-1933 років, про українців-рятівників у період Голокосту, про форми індивідуального спротиву биківнянських жертв.
Із чим, мабуть, не змогла погодитись остаточно -- то це з максимальним униканням норвежцями згадок про Брейвіка. Звісно, злочинцю немає місця в меморіальному просторі. І, звісно, замовчування його особи виправдане прагненням не надавати йому слова, не популяризувати його людиноненависницьких ідей. Проте для таких місць пам'яті, пов'язаних із подіями совєтського терору, як Биківня, залишається важливим не просто показати узагальнено "банальність зла", систему, яка творила геноцид, а й її слухняні гвинтики, що виконували злочинні накази. Адже масові могильники комуністичного режиму по всій Україні -- це спільна відповідальність і системи, і компартійних керівників, і рядових співробітників НКВС, які тортурами, маніпуляціями та підступом вимагали потрібних "зізнань" і розстрілювали українців десятками тисяч.
Існує спільна нитка, яка з'єднує Биківню та Утойю у вшануванні пам'яті загиблих. Це проявляється в увазі та пошані до кожної окремої долі. На острові існує особлива традиція: у день народження будь-кого з загиблих дітей, ім'я якого вигравійоване на меморіалі у формі металевого кільця, прикріпленого до сосен, родичі залишають квітку та діляться спогадами або інформацією про цю людину. Важливо підкреслити, що цей меморіал був розроблений і втілений батьками жертв, які свідомо обрали "чистий простір" — єдине місце на острові, де не ступала нога Брейвіка, вільне від трагедій. Крім того, на Утойї родичі загиблих мають можливість пережити своє горе у зручний для себе час та формат. Багато батьків активно беруть участь в освітніх програмах, ділячись своїми історіями про теракт 22 липня та підкреслюючи важливість рівності прав усіх людей.
У Биківнянському некрополі також є свої традиції вшанування. Це не тільки покладання квітів до братських могил Міжнародного меморіалу 1937-1941 років, різноманітні державні жалобні заходи, просвітницькі акції, а й цілком народні, що ведуть свій початок із кінця 1980-х років: пов'язувати сосни стрічками або вишитими рушниками. Те, що починалося з ідеї активістів товариства "Меморіал" і Артура Луковського (сина репресованого Йосипа Луковського) -- позначити якось могильник у Биківнянському лісі -- перетворилося на потужний зв'язок поколінь, маніфестацію стійкості в нашій пам'яті, прагнення ніколи не забувати про страшну ціну волі й наслідки совєтської несвободи.
Паралельно лекційно-освітня продукція, науково-популярні статті, серії подкастів і листівок заповідника приділяють увагу конкретному імені, вплітаючи історію простого селянина чи відомого митця в загальний контекст подій страшної доби. І біля прізвищ на Стінах пам'яті також з'являються квіти...
У світі, де ненависть знову стає знаряддям, де агресори відроджують давні міфи та стереотипи, де знання історії в людей втрачають свою силу, а запит на легкість і гламур лише зростає, пам'ять не може залишатися справою лише науковців чи музейників. Вона повинна стати частиною нашої спільної відповідальності — як громадян, як суспільства, як держави, що щоденно бореться за своє право на існування. Якщо ми навчимося бачити не лише сліди злочинів, але й усвідомлювати їхні причини, аналізувати методи, якими діє ворог, та цінувати силу тих, хто вистояв, ми зможемо зберегти свою ідентичність. Як норвежці зберегли пам’ять про трагедію на Утойї. Як різні покоління українців вшановують пам'ять про Биківню. Як ми сьогодні захищаємо Україну.
