Як проживалося в СРСР: міфи, які були спростовані з гучним успіхом.
На фоні сучасних викликів все частіше виникають спогади про "справжню ковбасу", безкоштовну медицину та доступні комунальні послуги в Радянському Союзі. Проте за цими заманливими образами приховувалися безправні селяни, мільйони політичних в'язнів, розбиті родини та системне лицемірство, яке стало державним стандартом.
Як зазначає Іван Радковець у статті "Голий король. 10 міфів про щастя в совєтську епоху", кожне досягнення Союзу мало свій зворотний бік: зневажання прав людини, переслідування інакодумців та тотальне стеження спецслужб. Розвінчання поширених міфів дозволяє побачити справжню суть радянського життя без цензури та прикрас.
Офіційна пропаганда вихваляла радянську сім'ю, проте реальність була значно суворішою. Більшість батьків працювали з восьмої ранку до сьомої вечора, через що діти залишалися без нагляду: самі поверталися зі школи, готували їжу та робили уроки. Старші часто виховували молодших, або ж вихованням займалася вулиця, оскільки спільний час родина проводила лише на вихідних чи у відпустках.
Доля дітей, яких вважали "ворогами народу", була ще більш трагічною. Коли батьків заарештовували, здебільшого за політичні звинувачення, малюків відлучали від сімей і відправляли до інтернатів. У цих закладах їм нав'язували ідеї вдячності радянській владі, приховуючи правду про долю їхніх рідних і руйнуючи їхні життя.
У 70-х роках радянська репресивна система винайшла новий метод боротьби з інакодумцями — застосування психіатрії як інструменту тиску. Замість традиційних в'язниць, інтелектуалів, поетів та журналістів поміщали до "психіатричних лікарень" за спроби втілити оригінальні ідеї або за знання іноземних мов. Термін "інтелігент" перетворився на майже образливе слово, а сім'ї науковців та письменників систематично зазнавали руйнування з боку держави.
Цікавим є той факт, що найбільший внесок в економіку СРСР робила не нафтова галузь, а саме Міністерство внутрішніх справ (МВС). На "чудове життя" чиновників працювала мільйонна армія рабів, зокрема в'язнів ГУЛАГу, чия безкоштовна праця була фундаментом радянського господарства.
Міф про дешеві товари розбивається об жорстку розподільну систему карток. Якість і кількість харчів залежали від місця особи в ієрархії: партійні працівники та офіцери КДБ отримували значно більше, ніж прості робітники. Навіть через десятиліття після війни громадяни змушені були годинами вистоювати у чергах за маслом чи туалетним папером, розписуючи графік чергування на всю сім'ю.
До середини 70-х років селяни фактично опинилися в умовах, схожих на кріпацтво, адже не мали паспортів і були позбавлені можливості вільно залишати свої домівки. Одночасно держава активно експлуатувала безкоштовну працю учнів і студентів, яких щорічно направляли "на картоплю", щоб компенсувати недостачу робочої сили в аграрному секторі.
Хоча СРСР декларував рівність мов, на практиці проводилася тотальна русифікація, від якої найбільше страждали українці та білоруси. Будь-які спроби захистити рідну мову чи вказати на порушення законодавства перетворювали вчених та діячів культури на "неблагонадійних" елементів.
Схожа ситуація склалася і в сфері релігії: влада переслідувала цілі конфесії, зокрема Українську греко-католицьку церкву, залишаючи лише під контролем Російську православну церкву. За відвідувачами храмів стежили "спеціально призначені особи", а вчителі зобов'язані були звітувати про учнів, які святкували Великдень. Щоб відвернути молодь від церковних святкувань, у навчальних закладах навмисно організовували дискотеки чи походи до кінотеатрів.
Радянські паради вражали глядачів показами "героїв-переможців", проте насправді серед них часто виявлялися ветерани НКВС, які не брали участі у бойових діях на фронті, а виконували завдання в загороджувальних загонах. Справжні герої, які пережили жахи війни, зазвичай не прагнули згадувати про ті важкі часи. Влада, в свою чергу, намагалася приховати від суспільства "совєтських самоварів" - тяжко поранених солдатів, які втратили руки й ноги, ізолюючи їх у спеціалізованих пансіонатах, аби не затьмарювати святкову атмосферу.
На завершення варто згадати про тотальне лицемірство. Більшість громадян не вірили в комуністичні ідеали, але вдавали із себе борців за систему задля кар'єрного просування. Показовим є приклад чиновника, який замовив дубові двері, але наказав оббити їх фанерою та зафарбувати білим, аби "не відрізнятись від сусідів". Це і було справжнє обличчя радянського життя - ховати красу та правду під шаром дешевої фарби, щоб вижити.
OBOZ.UA пропонує дізнатися, як у часи СРСР знайомилися жінки і чоловіки.
