"Якщо ти з ТОТ, то ти не свій": як розділили переселенців на "своїх" та "інших" у контексті компенсацій за зруйноване житло.

Повномасштабна війна триває вже близько чотирьох років. Для багатьох українців цей час співпадає з періодом їх бездомності. І з кожним днем їх число лише зростає. Чи мають вони можливість отримати компенсацію від держави за втрачене житло?

Якщо ти з території, що перебуває під окупацією, чи можна сказати, що тобі не пощастило?

Історія законотворення в Україні щодо компенсації за зруйноване чи пошкоджене під час повномасштабного вторгнення житло бере початок з ухваленого в 2023 році Закону № 2923-IX, який започаткував механізм відшкодування через портал Дія, впроваджуючи житлові сертифікати.

Про обнадійливі перспективи українцям тоді повідомила в ефірі телемарафону "Єдині новини" очільниця Комітету Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування Олена Шуляк. Зокрема вона зазначила: "Після внесення інформації до реєстру пошкодженого і зруйнованого майна, з використанням цифрових інструментів комісією буде виготовлений житловий сертифікат. Власник його зможе обміняти на квадратні метри в будь-якому населеному пункті. Людина сама обирає, де вона хоче мати свою домівку. Це може бути квартира, чи приватний будинок. Також можна обрати: це буде помешкання на первинному чи вторинному ринку нерухомості, чи буде це інвестування в об'єкт будівництва, який на стадії зведення і ще не введений в експлуатацію".

Я особисто була свідком, як ці обнадійливі слова спонукали переселенців до запеклих, але ж приємних дискусій. Цілком серйозно люди обговорювали, на квадратні метри в якій області краще обміняти сертифікат і якому, первинному чи вторинному, ринку нерухомості надати перевагу. Вони щиро повірили в гарну промову.

З тих пір дійсно багато хто отримав підтримку від держави на відновлення зруйнованих чи пошкоджених об'єктів нерухомості, але серед них точно немає тих українців, оселі яких залишилися на ТОТ, а самі вони хто з 2022 року, хто пізніше практично стали безхатченками. Проте, напередодні 2025 року все ж замайоріла надія на справедливість, коли Верховна Рада України ухвалила в цілому законопроєкт №11161, який спрощує процедуру призначення компенсації за знищене чи пошкоджене майно, що розташоване на територіях ведення активних бойових дій або тимчасово окупованих РФ. На жаль, душевне піднесення переселенців тривало недовго -- президент Володимир Зеленський так і не підписав цей законопроєкт. Причина, здається, на поверхні -- під час війни всі гроші повинні йти на посилення обороноздатності держави. Тоді чому ж інші громадяни, оселі яких на підконтрольній території, отримують допомогу? Відповідь завжди напоготові: бо на ТОТ неможливо з'ясувати, чи дійсно житло зруйновано, постраждало і в якому ступені.

Отже, виникає логічне запитання: чому це важливо з'ясувати? Навіть якщо нерухомість не постраждала, але перебуває під контролем окупантів, особа, що виїхала до вільної України, фактично втратила її. Можливо, навіть назавжди. Саме такі труднощі часто змушують людей, які переселилися, або ж повертатися в зону окупації, або шукати щастя за межами країни.

Не дивно, що у соціальних мережах невпинно точаться дискусії на тему справедливості й рівності прав громадян України в залежності від територіальної ознаки. В групі активних маріупольців навіть народився гіркий слоган "Якщо ти з ТОТ, то ти не тот".

Як люди опинилися в такій біді, на що сподіваються і що збираються робити, подивимось на прикладі мешканців двох окупованих міст Донбасу -- Бахмута та Маріуполя.

Героїчна цитадель Бахмут: "Краще мати надію, ніж нарікати".

Молодий чоловік на ім’я Денис востаннє відвідував рідний Бахмут у січні 2022 року. Йому пощастило уникнути жахів, які приніс з собою війна: він не став свідком початку бойових дій, руйнувань міста чи його окупації. Лише з розповідей батьків дізнається, що спочатку все було спокійно, хоча люди почали виїжджати, а магазини закривалися. Ситуація різко погіршилася після захоплення Попасної. "Тоді російські війська почали серйозно націлюватися на Бахмут: бомбардування розпочалися з північного сходу і незабаром охопили все місто. Через постійні обстріли у батьків виникли серйозні проблеми зі здоров'ям, у мами стався інсульт. Вона провела місяць у лікарні, де вибухи лунали навколо. Батьки вирішили покинути Бахмут, майже нічого не взявши з собою.

Про долю нашого родинного житла нічого не відомо. Але вірогідність в 99%, що воно зруйноване. На отримання компенсації батьки, звісно, ще мають надію. Між тим особисто я в це не вірю, бо гроші з бюджету випаровуються. Батьки подали заяву, але відповіді так і не отримали. Тож, купили собі недорогу хатинку в селі. Але, звісно, компенсація за втрачене житло залишається дуже актуальною".

У Наталії, мешканки Бахмута, квартира зазнала значних ушкоджень: вікна вибиті, двері зламані, а меблі та техніка розбиті "до тонких часток". Після жахливого обстрілу, внаслідок якого загинули її сусіди, вона разом із донькою та онукою поспіхом залишила своє житло та місто. Їхня головна мета полягала у виживанні, тому вони вирушили в дорогу, не озираючись назад, адже головне було втекти подалі від війни. Зараз вони оселилися в маленькому селі під Кропивницьким, орендують старий будинок і намагаються знайти спосіб заробляти на життя.

Наталія намагається уникати згадок про Бахмут, оскільки спогади викликають у неї біль і страх. Щодо компенсації за втрачене майно, жінка покладає великі надії на державу: "Не можуть же вони залишити нас у біді! Я впевнена, що як тільки знайдуть необхідні кошти, нам обов'язково виплатять. Чи ж інакше? Не може бути, що ми, українці, залишимося без підтримки та справедливості у своїй країні. Я в це вірю!"

Мешканець Бахмуту Євген працював в одному з медіа і жив з мамою на західних околицях міста в трикімнатній, двоповерховій сталінці. Згадує, що місце було дуже гарним -- поруч великий ставок, алея троянд і недавно відремонтований будинок культури, який, до речі, росіяни підірвали весною 2023-го. Але на той час Євген з мамою вже покинули місто, бо неможливо було терпіти нескінченні обстріли та безсонні ночі. Вони й досі достеменно не знають, що з їхньою оселею. Євген каже, що він постійно відстежує по відео, що відбувається з рідним містом, але ні разу не бачив свого будинку. Зараз чоловік живе і працює у Харкові. Спочатку його дуже зігрівала думка, що Бахмут недалеко, в мирні часи якихось 3-4 годині на автобусі і ти вдома, тож, якщо ситуація покращиться, можна буде туди їздити, робити репортажі...

Зображення: Вільне Радіо

Щодо сподівань земляків на компенсацію за втрачене майно, Євген зазначає:

Механізм Е-Відновлення з'явився лише в 2023 році, раніше ж нічого подібного не існувало, і сподіватися на щось було марно. Лише після захоплення міста почали лунати нарікання: "А що з нами? А ми без допомоги!". Але я усвідомлюю, що єдине, що ми можемо зробити, це зареєструвати свої квартири в українських, а потім і міжнародних реєстрах. За порадою юриста, я і моя мама подали до поліції заяву про руйнування, і навіть було відкрито провадження за статтею "Порушення звичаїв війни". Проте слідчий повідомив, що наразі неможливо провести розслідування, оскільки доступ до цієї території закритий.

Згідно з висловлюваннями Євгена, мешканці Бахмута під час зустрічі з міським головою Олексієм Ревою активно запитують: "Де ми можемо жити? Коли отримаємо компенсацію?". Проте, варто зазначити, що відповіді на ці питання виходять за межі повноважень місцевої влади та належать державному рівню. Отже, залишається лише сподіватися на підпис президента під законопроектом №11161, який був ухвалений більше року тому і вселяє надію на справедливість.

Зображення: Вільне Радіо

Східний рубіж Маріуполь: "Держава ігнорує наше існування"

Маріупольські підприємці Ольга та Сергій у лютому 2022 року були вже пенсіонерами, але підробляли, маючи дві точки на одному з невеличких ринків. Обидві були розграбовані ще 25 лютого, а будинок подружжя вщент знищений обстрілами. Вцілілою залишалася квартира доньки, а що з нею трапилося після, подружжя не знає, бо в перший ж день війни поїхало з міста. Донька працювала в поліції й відправила батьків з малим синочком евакуаційною колоною до Запоріжжя. Чотирирічний Марк дуже боявся обстрілів і прокидаючись уві сні, казав: "Ми всі помремо!". Тож, дідусь з бабусею попрямували далі на більш безпечний захід. Приїхали до Чернівців, три місяці мешкали у школі, потім хтось пустив безкоштовно пожити у своєму будинку, але ж без тепла та газу. Літні люди разом з онуком з тих пір ніяк не можуть знайти собі житло, в якому б можна було затишно існувати не за всі гроші світу. Тож, 64-річний Сергій бідкається: "Втратили ми все. Нічого не маємо, надії -- також. Здається, життя зупинилося!".

У початкові роки своїх мандрів подружжя ще сподівалося на можливу компенсацію від уряду за втрачену власність, проте тепер навіть згадки про це викликають роздратування, адже вони вже пройшли шлях від надії до глибокого відчаю.

У Маріуполі жила жінка на ім'я Воля, яка працювала фармацевтом у приватній аптеці, розташованій неподалік від її багатоповерхового будинку. Вона разом із чоловіком, 5-річним сином та 12-річною донькою мешкала у власній квартирі. Коли розпочалася війна, Воля щоденно залишала дітей вдома і вирушала на роботу, оскільки люди потребували ліків та медичних засобів. Вона продовжувала працювати до останнього моменту:

"Було так страшно! Від вибухів все здригалося, а аптека майже повністю із скла! Діти сиділи вдома самі, старшій було дуже лячно, це малий ще нічого не розумів: ну подумаєш -- без світла і будинок хитається!".

Після третього березня Воля разом із сім'єю спустилася в підвал, навіть не уявляючи, що залишаться там цілих три тижні. Вони стануть останніми, хто покине це місце, перетнуть понад двадцять блокпостів і зрештою мандруватимуть Україною в пошуках безпечного притулку під час важких часів.

"Нам вже нікуди повертатися. Навіть обвуглене житло окупанти не дали наостанок подивитись, -- сумно каже Воля. -- Будинку нашого вже немає. Та навіть якби був, як жити при окупантах?! А придбати щось натомість в Україні нам не світить, бо держава допомагає тільки тим, хто має житло на підконтрольній території, а нас немов би і нема".

Мешканець Маріуполя Євген якийсь час після нападу перебував з дружиною у власній квартирі в Центральному районі. Згадує, що 2 березня вже не було світла та води, температура у квартирах знизилася до п'яти градусів, а 3-го березня вперше обстріляли його житловий район неподалік "Азовсталі". Але це були квіточки, бо попереду чекали нові обстріли, контузія, потрапляння під завали, загибель родича, допомога пораненій жінці з дітьми, дні без їжі та води, тривале перебування у підвалі.

Рано вранці 20 березня я вийшов у двір і з жахом виявив, що більшість будинків навколо зруйновані вщент, а з деяких квартир ще вириваються полум'я. Лише наш і сусідній будинок залишилися неушкодженими. О 14:00 знову почався обстріл. У наш під'їзд увірвалася група кадирівців, які безцеремонно почали вигнати мешканців із їхніх домівок. Нас просто виштовхнули на вулицю, не давши можливості навіть зібрати найнеобхідніше. Коли я повернув за кут, побачив, що наш будинок більше не існує... Ми втратили все, що мали.

З Маріуполя Євген виїхав 20 квітня, в травні він вже був у Києві. В свої 57 років чоловікові довелося починати життя з нуля, як майже усім українцям зі статусом ВПО. Боротьба за відновлення справедливості по відношенню до так званих переселенців, стало його особистою справою. Коментуючи ситуацію з повною відсутністю компенсації за втрачене житло для людей з ТОТ, пан Євген каже прямо: "Ми маємо в Україні порушення рівності прав людей залежно від місця проживання".

Обмеження прав, що ґрунтуються на територіальному принципі.

Прізвище згаданого раніше пана Євгена з Маріуполя — Сосновський. Його ім'я відоме не лише серед переселенців, які звертаються до нього як до останньої надії, але й державним чиновникам, адже Сосновський безпосередньо контактував з багатьма з них. Зокрема, він звертався до омбудсмена Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця. Нещодавно пан Євген опублікував у своїй Facebook-сторінці відкритий лист до прем'єр-міністерки Юлії Свириденко, у якому закликав не залишати переселенців з окупованих територій поза програмою "єВідновлення".

Зокрема, він звернув увагу прем'єр-міністра на її власний пост на офіційній сторінці у Facebook від 23 жовтня 2025 року, де вона ділилася історією Валентини Троян, жительки села Нова Полтавка у Донеччині, яка швидко отримала державну компенсацію за зруйноване житло. Згідно з її розповіддю, пані Валентина, перебуваючи в Полтаві, стала свідком відео, на якому російські військові знищують її дім. Вона не зволікала і відразу зателефонувала до поліції, щоб зафіксувати руйнування, зібрала всі необхідні документи і подала заявку на компенсацію через програму "єВідновлення". Її знайомі допомогли організувати дистанційне обстеження будинку за допомогою дронів. Після розгляду цих матеріалів комісія ухвалила рішення про надання компенсації. Лише через 5 днів на рахунок Валентини було перераховано 3,6 мільйона гривень.

Вражений прикладом такого швидкого й ефективного вирішення проблеми окремо взятої переселенки, пан Євген докладно розповів Юлії Свириденко власну історію, додавши фото та відео свого зруйнованого будинку, момент його знесення окупантами та навіть супутникові знімки Маріуполя від 08.08.2024 року, на яких чітко видно, що на тому місці, де колись стояв будинок з адресою: м. Маріуполь, пр. Металургів, 85 наразі розташована звичайна парковка (це є наразі у додатках Google Maps і Google Earth).

Наприкінці свого звернення маріуполець Євген Сосновський задав прем'єр-міністерці Юлії Свириденко абсолютно слушне питання:

Чим я, як український громадянин, відрізняюся від пані Валентини Троян, яка отримала державну компенсацію у розмірі 3,6 млн всього за 5 днів? Чому я вже протягом чотирьох років не можу навіть подати заявку на отримання компенсаційного сертифіката? Хіба надані докази, що підтверджують повне знищення мого будинку за адресою: м. Маріуполь, пр. Металургів, 85, не є достатніми для того, щоб відповідна комісія ухвалила рішення про виплату компенсації?

Скріншот Євгена Сосновського

Чи має пані Валентина Троян статус учасника бойових дій або особи з інвалідністю, що виникла внаслідок війни, що дозволяє їй отримати житловий сертифікат упродовж 5 днів? Я щиро радий, що пані Валентина змогла його отримати. Але чому програма "єВідновлення" для внутрішньо переміщених осіб з тимчасово окупованих територій, яка, можливо, запрацює в майбутньому, вже зараз передбачає розподіл людей на категорії? Адже навіть цивільні особи, які отримали інвалідність під час бойових дій у тому ж Маріуполі, наразі виключені зі списку на отримання "житлового ваучера" в першочерговому порядку (згідно з постановою №1176, підписаною Вами). Водночас для постраждалих на підконтрольних територіях таке поділення на категорії відсутнє, що підтверджується прикладом пані Валентини.

Фото Євгена Сосновського

Чому пані Валентина Троян з Нової Полтавки отримує сертифікат на 3,6 мільйона гривень, тоді як для біженців з тимчасово окупованих територій уряд вже встановлює ліміт на виплати у 2 мільйони? Чи дійсно ви вважаєте, що квартира в центрі Маріуполя, де ціни на житло коливаються від 80 до 120 тисяч доларів, варта менше, ніж будинок пані Валентини у селі Нова Полтавка?

Фотоколаж, створений Євгеном Сосновським.

Цьому зверненню до голови українського уряду з радістю підтримали б і інші внутрішньо переміщені особи, які з моменту початку повномасштабного вторгнення отримують увагу лише від своїх співпереселенців.

Наприклад, як пані Богдана з Бахмуту:

З початку квітня я отримую численні дзвінки від людей, які запитують, які документи їм потрібно підписати, щоб, скажімо, відмовитися від своєї квартири в Бахмуті та отримати компенсацію. Проте закон №11161 ще не вступив в силу, і уряд ще не визначив, яким чином це все буде реалізовано.

Або ж, як пані Олена з Маріуполя:

У 2014 році я позбулася свого дому та бізнесу, пов'язаного з зеленим туризмом, у Широкіно на узбережжі Азовського моря. У березні 2022 року втратила розкішну двокімнатну квартиру в центрі Маріуполя з видом на море. Ніякої компенсації за втрати в Широкіно та Маріуполі я не отримала. Що далі?