Заборона дискримінації у діяльності Європейського суду з прав людини та в національних судах.
Володимир Гончаров, кандидат юридичних наук, обіймає посаду доцента на кафедрі теорії та філософії права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.
Проаналізовано керівні позиції Європейського суду з прав людини стосовно застосування заборони дискримінації, а також їх імплементацію в національному судочинстві
Принцип заборони дискримінації, закріплений у статті 14 Європейської конвенції з прав людини та статті 1 Протоколу № 12, є одним із основоположних елементів сучасної системи захисту прав людини. Його коректне усвідомлення та реалізація є надзвичайно важливими для забезпечення справедливості та рівноправності у правовідносинах. Проте практика свідчить про те, що цей принцип часто реалізується поверхнево або некоректно, що може призвести до серйозних наслідків як для окремих осіб, так і для правової системи в цілому.
Стаття 14 ЄКПЛ не діє автономно, а гарантує недискримінацію у користуванні правами та свободами, визнаними Конвенцією (це ж стосується статті 1 Протоколу № 12, котра встановлює заборону дискримінації в користуванні правами, закріпленими національним законом). Ця особливість створює складну правову конструкцію, розуміння якої потребує глибокого аналізу як теоретичних засад, так і практичних аспектів застосування. Європейський суд з прав людини протягом десятиліть розробляв детальну методологію розгляду скарг про дискримінацію, створивши триступеневий тест, який став стандартом для національних судів.
Стаття 14 Європейської конвенції з прав людини має специфічний характер, оскільки виконує роль "допоміжного" механізму і не може бути застосована самостійно, без зв'язку з іншими правами, закріпленими в Конвенції. Як підкреслив Європейський суд з прав людини у справі Carson and Others проти Сполученого Королівства [GC], § 63: "Стаття 14 лише доповнює інші суттєві положення Конвенції та її Протоколів".
Водночас стаття 14 має відносну автономність - її застосування не потребує встановлення порушення основного права. Так, справа Sidabras and Džiautas v. Lithuania стосувалася колишніх співробітників КДБ, яким литовське законодавство забороняло працювати у приватному та державному секторі протягом 10 років після незалежності. ЄСПЛ підкреслив у § 38: "до цієї міри вона [стаття 14] є автономною", встановивши порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 8 навіть без окремого порушення права на приватне життя.
Концепція "поглинання" використовується, коли Європейський суд з прав людини має можливість не розглядати справу за статтею 14, якщо питання дискримінації не є ключовим у даному контексті. Наприклад, у справі Dudgeon проти Сполученого Королівства йшлося про кримінальну відповідальність за гомосексуальні стосунки між повнолітніми чоловіками в Північній Ірландії. Суд вказав у пункті 67: "Загалом, Суду не потрібно розглядати справу за статтею 14, хоча ситуація може бути іншою, якщо очевидна нерівність у ставленні під час реалізації відповідного права є ключовим аспектом справи".
Щоб проілюструвати це положення, розглянемо справу Загубня та Табачкова проти України, яка стосувалася нападу на двох жінок, що є представницями Свідків Єгови. Національні правоохоронні органи не провели розслідування щодо дискримінаційного мотиву злочину, що Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) розглянув як порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 3 Європейської конвенції з прав людини (додаткового аналізу за статтею 9 не знадобилося, оскільки релігійний мотив ненависті до заявниць вже був врахований у контексті статті 14). У той же час, у справі Christine Goodwin v. the U.K. ЄСПЛ вирішив, що відсутність у британському праві механізму для зміни статі є порушенням основного права, яке захищається статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), і не потребує окремого розгляду за статтею 14.
Отже, чинники, які ускладнюють незалежний аналіз статті 14, можна визначити наступним чином:
1. Повне поглинання основним правом:
2. Відсутність додаткової цінності:
Унаочнимо порівняння цих справ в наступній таблиці:
Питання, які ставить ЄСПЛ при оцінці окремого розгляду за ст. 14:
Європейський суд з прав людини розробив структурований тест для оцінки дискримінації, основи якого були закладені в справі про мовну освіту в Бельгії (Belgian linguistic case, 1968) і на яких згодом ґрунтувалася подальша практика Суду.
Головна формула дискримінації
У справі Molla Sali v. Greece [GC] йшлося про жінку-мусульманку з Греції, чиє померлець заповів їй дві третини свого майна. Проте грецькі суди, посилаючись на ісламське право, надали їй лише 1/12 частини спадщини. Європейський суд з прав людини у пункті 135 зазначив: "Не всі відмінності у ставленні є дискримінаційними, а тільки ті, які не мають 'об'єктивного та розумного обґрунтування'". Відмінність в ставленні буде вважатися дискримінаційною, якщо вона не має "легітимної мети" або якщо існує "недостатня пропорційність між засобами, що використовуються, та метою, яку прагнуть досягти".
Перший компонент: ситуації для порівняння та охоронювана характеристика.
У справі Carson та інші проти Сполученого Королівства [GC] британські пенсіонери, які мешкали в різних країнах, висловили скаргу щодо того, що їхні пенсії підлягали індексації лише при проживанні в окремих державах. Європейський суд з прав людини акцентував увагу в пункті 61 на тому, що "для виникнення питання за статтею 14 необхідно, щоб існувала різниця у ставленні до 'осіб, які перебувають у схожих або релевантно подібних обставинах'".
Критерії для порівняння були детально викладені у справі Fábián v. Hungary [GC], яка стосувалася колишнього працівника органів безпеки, що висловив скаргу щодо зниження пенсії через свою попередню діяльність. Суд зазначив у пункті 113, що "необхідність довести порівнянність позицій не передбачає, що групи, які порівнюються, мають бути абсолютно однаковими". У пункті 121 Суд підкреслив: "Фактори, що відрізняють різні ситуації і визначають їх порівнянність, слід оцінювати з огляду на предмет, мету оспорюваного закону та контекст, у якому відбувається передбачуване порушення прав".
Встановлення захищеної ознаки або статусу є невід'ємною частиною першого елементу тесту. У справі Biao v. Denmark [GC] данський громадянин тоголезького походження та його дружина-гханка скаржилися на відмову у возз'єднанні сім'ї через вимогу 28-річного громадянства. Суд зазначив у § 89, що пряма дискримінація описується як "різниця у ставленні до осіб в аналогічних або релевантно подібних ситуаціях" та "на основі ідентифікованої характеристики або 'статусу'". Таким чином, встановлення того, що різне ставлення ґрунтується на захищеній ознаці (расі, статі, релігії, національному походженні тощо), є критично важливою частиною першого етапу аналізу.
Другий елемент: встановлення різного (несприятливого) ставлення
Після визначення порівнюваності та наявності захищеного статусу необхідно підтвердити факт різного ставлення. Це може проявлятися як пряма дискримінація, коли різниця в ставленні є очевидною і безпосередньою, або ж як непряма дискримінація. У справі D.H. та інших проти Чехії [GC] ромські діти заявляли про їх масове направлення до спеціальних навчальних закладів для дітей з інтелектуальними порушеннями. Суд у § 184 зазначив, що непряма дискримінація "може виражатися у формі диспропорційно негативних наслідків загальної політики або заходу, які, хоч і формулюються нейтрально, насправді мають особливо дискримінаційний вплив на певну групу".
Третій елемент: об'єктивне та розумне виправдання
Після встановлення різного ставлення тягар доведення переходить на відповідача. Цей етап включає два піделементи: легітимність мети та пропорційність засобів. У справі Molla Sali v. Greece[GC], § 135, ЄСПЛ встановив: "Різниця у ставленні буде дискримінаційною, якщо вона 'не має об'єктивного та розумного виправдання', тобто якщо вона не переслідує 'легітимну мету' або якщо немає розумного співвідношення пропорційності між використаними засобами та метою, яку прагнуть реалізувати".
Щодо пропорційності, у справі Belgian linguistic case, § 10, ЄСПЛ встановив, що заходи повинні "забезпечувати справедливий баланс між захистом інтересів спільноти та повагою до прав і свобод, гарантованих Конвенцією". У справі Marckx v. Belgium, яка стосувалася дискримінації позашлюбних дітей у спадковому праві, Суд підкреслив у § 33 необхідність "розумного співвідношення пропорційності між використаними засобами та легітимною метою, яку прагнуть досягти".
ЄСПЛ застосовує диференційовані стандарти залежно від підстави дискримінації. У справі Molla Sali v. Greece [GC], § 136, Суд зазначив, що держави мають певну межу розсуду, яка "варіюється залежно від обставин, предмета та контексту справи".
Водночас для певних підстав дискримінації стандарт перевірки підвищується. Суд неодноразово встановлював, що жодна різниця у ставленні, заснована виключно або вирішальною мірою на етнічному походженні особи, не може бути об'єктивно виправданою. У справі Konstantin Markin v. Russia [GC] російський військовослужбовець скаржився на відмову у наданні відпустки по догляду за дитиною, яка надавалася лише жінкам-військовослужбовцям. Щодо дискримінації за ознакою статі Суд зазначив у § 127: "держава повинна довести, що така різниця була необхідною для досягнення важливої публічної мети та що використані засоби були пропорційними цій меті".
"Дуже вагомі причини" потрібні для виправдання різного ставлення за такими ознаками як раса, етнічне походження, стать, сексуальна орієнтація та релігія.
Використання дискримінаційного тесту в справі Sidabras and Džiautas v. Lithuania ілюструє практичне застосування цього механізму. У даній справі йшлося про двох громадян Литви, які працювали в КДБ до 1991 року. Після здобуття незалежності Литви вони були звільнені з роботи внаслідок "Закону про оцінку діяльності співробітників радянських спецслужб", який забороняв їм займатися професійною діяльністю в державному та приватному секторах протягом десятирічного терміну.
Перший елемент тесту передбачав встановлення порівнюваних ситуацій та захищеної ознаки. Колишні співробітники КДБ порівнювалися з іншими громадянами Литви щодо права на працевлаштування в контексті статті 8 ЄКПЛ (приватне життя, оскільки сфера її застосування витлумачується Страсбурзьким судом широко і охоплює "створення стосунків із зовнішнім світом). Захищеною ознакою була попередня професійна діяльність у радянських органах безпеки - однак ЄСПЛ не розглядав окремо, чи ця ознака є захищеною, оскільки вважав це очевидним.
Другим елементом було визначення різного підходу. Європейський суд з прав людини відзначив наявність прямої дискримінації, викликаної законодавчою забороною на роботу протягом 10 років, що стосувалася лише цієї групи осіб і суттєво обмежувала їхні шанси на працевлаштування.
Третій аспект аналізу стосувався обґрунтування обмежень. Було визнано, що демократизація та захист національної безпеки є легітимними цілями для накладання обмежень. Проте, у § 59 ЄСПЛ підкреслено, що заборона на працевлаштування на протязі десяти років є занадто широкою та непропорційною до поставленої мети. Це пов'язано з тим, що така заборона мала надзвичайно широкий характер і поширювалася як на державний, так і на приватний сектори, не враховуючи індивідуальної оцінки впливу подібних обмежень.
ЄСПЛ встановив порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 8, підкресливши автономність статті 14 , котра застосовується навіть за відсутності порушення основного конвенційного права.
У справах про насильство з дискримінаційних мотивів ЄСПЛ встановив додаткові процедурні зобов'язання держави. Справа Nachova and Others v. Bulgaria [GC] стосувалася вбивства двох ромів військовою поліцією. Суд підкреслив у § 160: "коли є підозра, що расистські ставлення відіграли роль у подіях, особливо важливо, щоб офіційне розслідування проводилося з особливою ретельністю та щоб воно здатне було визначити, чи етнічна ненависть або упередження мотивували дії".
У справі Abdu v. Bulgaria, яка стосувалася побиття ромського хлопчика поліцейськими, ЄСПЛ зазначив у § 44: "Державні органи зобов'язані проводити ефективне та адекватне розслідування шляхом з'ясування того, чи були дискримінаційні мотиви".
Узагальнення практики застосування заборони дискримінації в практиці ЄСПЛ
Принципи реалізації заборони дискримінації відповідно до практики Європейського суду з прав людини базуються на структурованому тесті для виявлення дискримінації. Цей тест передбачає визначення порівнюваних ситуацій та захищеного критерію, а також доведення наявності різного ставлення та перевірку обґрунтованості через легітимну мету та пропорційність. Визначення захищеного критерію або статусу є ключовим елементом першої стадії тесту, оскільки дискримінація завжди пов'язана з певними характеристиками особи або групи. Концепція поглинання використовується лише в тих випадках, коли дискримінація не є основною проблемою справи. Українські суди повинні суворо дотримуватися цих принципів, застосовуючи конкретні стандарти, які були розроблені в практиці ЄСПЛ для відповідних справ.
Коректне сприйняття та реалізація принципів недискримінації в судовій практиці є ключовими для підтримки верховенства права і захисту прав людини. Неправильне тлумачення у цій області може призвести до серйозних системних загроз, які охоплюють набагато більше, ніж лише окремі судові процеси.
Коли суди не дотримуються належного застосування триступеневого тесту ЄСПЛ або поверхнево оцінюють ознаки дискримінації, особи з меншин або маргіналізованих груп втрачають можливість отримати ефективний захист у суді. Формальне посилання на принципи недискримінації без їх реального впровадження зводить конституційні гарантії до простих декларацій. Крім того, неточне розмежування між звичайним порушенням прав та дискримінацією призводить до виникнення хибної судової практики. Судді можуть як надмірно розширювати поняття дискримінації, включаючи в це всі випадки нерівного ставлення, так і, навпаки, звужувати його лише до ситуацій з прямим наміром, ігноруючи випадки непрямої дискримінації.
Особливу загрозу становить ефект знецінення сутності антидискримінаційних норм: коли принципи недискримінації використовуються без ретельного правового аналізу, вони поступово втрачають свою унікальність та захисну функцію. Це створює серйозні ризики в рамках євроінтеграційних процесів, оскільки невірна імплементація стандартів Європейського суду з прав людини може призвести до систематичного невиконання Україною її міжнародних зобов'язань.
Верховний Суд у справі № 304/1409/16-а розглянув питання щодо відновлення пенсійних виплат. У цій справі йшлося про українську громадянку, котра працювала в правоохоронних органах і здобула право на пенсію за вислугу років. Після її виїзду за кордон виплати були призупинені через чинне законодавство, яке вимагало постійного проживання в Україні для отримання пенсії. Коли жінка повернулася на батьківщину, Пенсійний фонд відмовився відновити виплати, посилаючись на формальні причини.
Суд застосував комплексний підхід до оцінки дискримінації, що включав конституційний аналіз, зокрема, через призму Рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009, яке визнало неконституційною залежність пенсійних прав від місця проживання. Важливу роль у цьому процесі відіграло безпосереднє посилання на рішення Європейського суду з прав людини у справі "Пічкур проти України", де було виявлено порушення статті 14 Європейської конвенції з прав людини у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу. Суд визнав наявність дискримінації на основі місця проживання.
Судовий висновок звучав наступним чином: "Громадянин має право на отримання призначеної пенсії, і це право не може бути обумовлене вимогою постійного проживання в Україні; держава зобов'язана забезпечувати це право незалежно від місця проживання особи". Це рішення вірно відображає європейські стандарти недискримінації в рамках національної судової практики.
Справа № 910/6471/18, розглянута Великою Палатою Верховного Суду 3 грудня 2019 року, стосувалась спору між власниками різних типів нерухомості в одному будинку. ОСББ на загальних зборах прийняло рішення встановити різні тарифи на утримання будинку: для власників житлових приміщень - 5,00-5,50 грн за квадратний метр, а для власників нежитлових приміщень (офісів, магазинів) - 7,00-7,70 грн за квадратний метр.
Підприємство, яке володіло нежитловими приміщеннями в цьому будинку, оскаржило це рішення як дискримінаційне. Компанія стверджувала, що за однакові послуги з утримання будинку (прибирання під'їздів, обслуговування ліфтів, охорона території) власники нежитлових приміщень змушені платити на 40% більше без будь-якого об'єктивного обґрунтування. Суд першої інстанції частково задовольнив позовні вимоги підприємства, підкресливши, що "норми законодавства не розділяють при нарахуванні витрат на утримання будинку в залежності від типу нерухомості. Єдиним критерієм, визначеним законодавцем, є частка у загальній площі приміщень", а "співвідношення голосів 78,82% до 21,18% заздалегідь визначає чиї саме права будуть захищені прийнятим рішенням. Для забезпечення справедливості прийнятого рішення, відповідач мав змінити і порядок голосування з цього питання". Апеляційна інстанція залишила це рішення без змін.
Однак Велика Палата Верховного Суду (дещо несподівано) скасувала рішення першої та другої інстанцій, віднісши прийняття подібних тарифів до компетенції ОСББ. І хоч ВС формально згадав про принципи заборони дискримінації та навів відповідні правові норми, однак не провів навіть спроби аналізу обставин справи за тестом ЄСПЛ. Зокрема, суд поверхово ідентифікував порівнювані групи власників та не дослідив об'єктивність виправдання встановлених відмінностей у тарифах.
Критику такого підходу слушно висловили судді Гудима Д.А. та Пророк В.В. в окремій думці, зазначивши: "Велика Палата Верховного Суду не спростувала факт ... дискримінації... не з'ясувала, чи оскаржене рішення створює несприятливі умови без об'єктивного та розумного обґрунтування". Пафос критикованого рішення полягає в тому, що Велика Палата розглядає компетенцію ОСББ як таку, яка per se дозволяє встановлення дискримінаційних умов та тарифів, що різко констрастує з практикою ЄСПЛ.
Справа № 465/3382/17, яка була розглянута Франківським районним судом у Львові 4 серпня 2017 року, ілюструє характерні помилки в реалізації принципів недискримінації. Позивач, український споживач, подав позов проти ТОВ "Алло", вимагаючи надати інформацію про товари українською мовою. Основна проблема полягала в тому, що на сайті компанії allo.ua інформація про мобільні телефони та інші продукти була доступна тільки іноземною мовою, що ускладнювало споживачу можливість усвідомленого вибору товару та порушувало його право на інформацію, захищене Законом України "Про захист прав споживачів". Крім того, компанія проігнорувала письмові запити споживача щодо надання інформації українською мовою. Суд ухвалив рішення на користь позивача, обґрунтувавши його, зокрема, принципом заборони дискримінації. Апеляційний суд Львівської області 16 липня 2018 року підтвердив рішення першої інстанції, посилаючись на статтю 14 Європейської конвенції з прав людини, підкресливши, що "використання прав та свобод повинно бути гарантоване без дискримінації за мовною ознакою". Проте такий підхід виявився методологічно спірним.
Суд не провів аналізу дискримінації як самостійного правопорушення та не застосував тест ЄСПЛ. Зокрема, не було ідентифіковано порівнювані групи споживачів (наприклад, україномовні та російськомовні споживачі), не встановлено факт різного ставлення до різних категорий осіб та не досліджувалось, чи мало таке ставлення об'єктивне виправдання. Фактично суд розглядав порушення права на інформацію державною мовою як автоматичне порушення принципу недискримінації, що є концептуальною помилкою. Такий підхід змішує два різні правові інститути - порушення конкретного права споживача та дискримінацію як особливу форму порушення принципу рівності.
Ще одним прикладом є рішення Верховного Суду України від 5 червня 2024 року, справа № 202/5012/21. Позивач, який працював водієм навантажувача на підприємстві АТ "Інтерпайп Дніпропетровський Втормет" з 2016 року, у травні 2019 року став членом профспілки. Незабаром після цього він був незаконно звільнений, але суд поновив його на посаді. Під час загального підвищення зарплат у 2021 році він виявив, що інші водії навантажувачів отримали більші надбавки до заробітної плати.
Суд першої інстанції виніс рішення на користь позивача, визнавши дії відповідача неправомірними, хоча й не виявив дискримінації в поведінці роботодавця. Проте, апеляційний суд Дніпра скасував це рішення, аргументуючи, що зарплата має "індивідуальний" (тобто, за визначенням, дискримінаційний) характер, а позивач не зміг довести зв'язок між діями роботодавця і своїм членством у профспілці.
Не знайшовши розумного виправдання різниці в оплаті праці працівників, Верховний Судкваліфікував спірні відносини як "непряму дискримінацію" в оплаті праці та скасував рішення другої інстанції, залишивши в силі рішення суду першої інстанції. Гадаємо, навіть за умови визнання, що дискримінація становила істотний аспект справи, усе ж кваліфікація мала б бути за нормою про пряму дискримінацію, адже правила, за якими нараховувались різні доплати працівникам, не були формально нейтральними, однак питання, яке нас цікавить тут - чи є в принципі використана Верховним Судом кваліфікація правильною, чи, можливо, Суд повинен був обмежитись встановленням порушення основного права (на рівну оплату праці).
Застосовуючи описану вище доктрину поглинання в практиці ЄСПЛ до справи про різну оплату праці водіїв навантажувачів, слід зазначити, що право на рівну оплату за працю рівної цінності є повноцінним основним соціальним правом, закріпленим у статті 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, статті 4 Європейської соціальної хартії та статті 43 Конституції України. Оскільки у справі чітко встановлено, що працівники виконували однакову роботу в тих самих умовах, але отримували різну оплату без об'єктивних підстав, це становить пряме порушення основного права. Встановлення дискримінаційного елементу у такому контексті не додає нової якості правового захисту.
Верховний Суд, обравши кваліфікацію через дискримінацію замість прямого застосування права на рівну оплату праці, дещо відійшов від європейських стандартів правозастосування та ускладнив правову конструкцію справи. За логікою ЄСПЛ правильним підходом було бивстановлення порушення права на справедливу оплату праці з зазначенням, що це порушення не потребує окремого розгляду під кутом зору антидискримінаційного законодавства. Такий підхід забезпечив би ту саму компенсацію для працівника, але водночас відповідав би принципу правової економії та чіткості юридичних кваліфікацій, що характерні для практики Європейського суду з прав людини.
Справа № 826/12123/16, розглянута Верховним Судом демонструє іще одну методологічну проблему у кваліфікації виду дискримінації. Внутрішньо переміщена особа оскаржувала постанови Кабінету Міністрів України, які встановлювали спеціальні додаткові процедури контролю за соціальними виплатами виключно для ВПО. Зокрема, ВПО мали регулярно підтверджувати своє місце проживання, проходити додаткові перевірки та виконувати інші процедурні вимоги, які не застосовувались до звичайних пенсіонерів та отримувачів соціальних виплат.
Суд визнав цю ситуацію прикладом непрямої дискримінації, зазначивши, що оскаржені положення "призводять до непрямої дискримінації за критерієм місця проживання та статусу внутрішньо переміщених осіб". Це є концептуальною помилкою, адже непряма дискримінація проявляється тоді, коли формально нейтральне правило має негативні наслідки для певної групи. У цьому випадку норми не були нейтральними — вони чітко виокремлювали ВПО як окрему категорію та запроваджували для них особливі умови.
Хоча суд дійшов правильного висновку про наявність дискримінації, неправильна правова кваліфікація її виду створює небажаний прецедент, позаяк випадки прямої і непрямої дискримінації потребують різної методології обґрунтування.
Дослідження судової практики вказує на наявність проблем у сприйнятті та реалізації принципів заборони дискримінації українськими судами. Це може проявлятися у формі неправильного їх застосування, плутанини між порушенням основного права та дискримінацією, а також у невірній класифікації різновидів дискримінації. Така ситуація створює концептуальну невизначеність і може призвести до неправильного використання правових норм і механізмів захисту.
Серед позитивних змін можна відзначити поступове інтегрування посилань на практику Європейського суду з прав людини та використання тесту, розробленого цим судом.
