Жаба в посуді: як адаптувати стратегію в гібридній війні Росії - RUSI
Країнам Західного світу слід відкрити очі: напруга від російських провокацій посилюється.
"Вовк, що кружляє навколо овець". Так Крістофер Стіл описував стосунки путіна із Заходом. Справу самого Стіла Кремль зробив частиною своєї стратегії когнітивної війни. Колишній співробітник MI6 склав досьє 2016 року, де стверджувалося, що Дональда Трампа роками до першої перемоги на виборах пестувала й підтримувала Москва. Досьє містило, найімовірніше, російську дезінформацію, скроєну так, щоб розщепити аудиторію на тих, хто вимагатиме більше, і тих, хто відкидатиме весь текст. Так і сьогодні путін проводить ширшу стратегію вкидання токсичного сумніву у свідомість Заходу. Він сіє невизначеність не лише щодо США, а в кожній країні й у кожній сфері, де важливі довіра та єдність.
Відтоді світ хитнувся на користь автократій та їхніх зловмисних порядків денних: руйнування міжнародного порядку, заснованого на правилах, стало реальністю, а з ним почастішали геополітичні збої на кшталт трансатлантичного розколу. Демократія відступає перед авторитаризмом. Freedom House, що від 1941 року відстежує стан свобод, визначила 2025-й 19-м роком поспіль згортання свобод через політичні репресії, збройні конфлікти та авторитаризм.
Росія виступає в ролі ключового гравця в новому форматі конфлікту, що отримав назву "гібридна війна". Цей підхід дає можливість Кремлю компенсувати свою військову асиметрію, дестабілізуючи ситуацію в Європі, формуючи міжнародні альянси, зокрема в Африці, та реалізуючи свої імперські прагнення в Україні, що підриває підтримку для Києва.
Проте інші нації, зокрема ті, які розташовані по обидва боки Тайванської протоки, вивчають уроки, отримані з досвіду Москви та реакцій західних країн. Ці знання необхідно засвоїти якнайшвидше, оскільки вони є критично важливими у боротьбі за демократичні цінності та протистоянні авторитарним режимам.
"Гібридна війна", також іменована як "сіра зона", характеризує широкий спектр агресивних дій, які не перевищують межу, що викликає військову реакцію. Це може варіюватися від політичного втручання до кібератак, вбивств і неконвенційних конфліктів, таких як таємне вторгнення в Крим в Україні. Як жабу, що повільно нагрівається, жертви не усвідомлюють загрози, що наближається.
Цей тип війни об'єднує класичні і нетрадиційні методи, залучаючи як державні, так і приватні структури. Він включає в себе шпигунську діяльність, відмивання грошей, диверсії та атаки на промислову інфраструктуру, при цьому акцент більше робиться на інформаційній та кібервійні, ніж на військових операціях. Це показує нерозмежований простір між війною і миром у сфері міжнародних відносин.
Як зауважив тайванський стратег і адмірал у відставці Лі Сі-мін, конфлікт у "сірій зоні" поєднує загрози, залякування та страх. У випадку Тайваню така форма примусу спрямована на те, щоб відрадити Тайбей від можливого проголошення незалежності та не допустити підтримки Тайваню з боку інших.
Ця модель ведення бойових дій одночасно відображає історичні традиції та вказує на можливі майбутні збройні конфлікти. Вона підкреслює, що хоча світ постійно трансформується, деякі аспекти залишаються сталими, особливо у сфері зовнішньої та безпекової політики Росії.
У 1584 році естонський літописець Балтазар Руссов зауважив, що російська військова міць ґрунтується не на відвазі, силі чи потузі, а радше на опортунізмі, хитрощах і залякуванні, додавши, що коли Москва натикалася на спротив, вона нічого не досягала.
Володимир Ленін характеризував постійні стосунки Москви із Західним світом як "режим часткової війни". Це явище, що передувало епосі путіна, охоплювало такі методи, як обман, підривна діяльність, дезінформація, ведення психологічної війни та фінансування агентів впливу в інших країнах з метою посіяти та використовувати розбіжності в західних суспільствах.
Останні події свідчать про ескалацію атак з боку Росії: країна активно тестує оборонні можливості НАТО за допомогою дронів та надзвукових винищувачів, намагається зламати критично важливі інфраструктурні системи та вчиняє вбивства з певною зухвалістю, а іноді й недбалими методами. Напад із застосуванням "Новачка" на колишнього офіцера ГРУ Сергія Скрипаля в Солсбері в 2018 році стало логічним продовженням вбивства ексофіцера ФСБ Олександра Литвиненка, який загинув дванадцять років тому в Лондоні після отруєння полонієм у своєму чаї. Литвиненко, який став перебіжчиком з ФСБ (правонаступниці КДБ), ввів в обіг термін "мафіозна держава", описуючи путінський режим. У 2013 році в Лондоні було знайдено повішеним бізнесмена-втікача та колишнього соратника Путіна Бориса Березовського.
Ці ситуації виглядають незначними в порівнянні з державними вбивствами, що відбуваються в самій Росії, де жертвами стають журналісти та політичні противники. Серед них — редактор Forbes Russia Пол Хлєбніков, журналістка Анна Політковська, а також Сергій Юшенков, лідер антикремлівської партії "Ліберальна Росія", убитий біля свого дому в Москві. Також до цього списку входять юрист Сергій Магнітський, реформаторський губернатор Борис Нємцов і, нарешті, Олексій Навальний, опозиційний політик, який був ув'язнений у лютому минулого року. Частота та масштаб цих злочинів знецінюють чутливість суспільства до кожного окремого випадку, що створює ризик, схожий на долю знаменитої "жаби", яку повільно нагрівають.
І знову: у радянський період політичні вбивства були нормою: і як спосіб усунення опонентів, і як сигнал про "довгу пам'ять" держави. Сталін довів це до рівня мистецтва. Його запеклого ідеологічного суперника Льва Троцького вбили льодорубом у Мексиці в серпні 1940 року, а болгарського дисидента-письменника Георгія Маркова у вересні 1978-го усунули парасолькою з наконечником, просоченим рицином, коли він чекав на автобус на мосту Ватерлоо дорогою на роботу до BBC.
Сталіна офіційно визнали відповідальним за репресії проти 777 975 осіб, які були піддані політичним переслідуванням у період з 1929 по 1953 рік. З цієї кількості найбільше постраждалих — 681 692 людини — були страчені в роки великої чистки, зокрема у 1937-1938 роках. За неформальними даними, загальна кількість жертв може сягати 1,2 мільйона.
Короткий період після завершення Холодної війни від 1990 року до мюнхенської промови путіна на Конференції з безпеки 2007 року лишається винятком із цього шаблону насильницької поведінки росії. У Мюнхені російський лідер розкритикував домінування США у світових справах і розширення НАТО, "втручання" у російські вибори та "порушення" ядерних договорів, заявивши, що росія більше не буде миритися із "однополярним світом".
Існують й інші важливі аспекти, серед яких використання пропаганди. Як зазначив начальник Генерального штабу Росії Валерій Герасимов, це "найбільш перспективний вид зброї". Під час холодної війни Москва активно використовувала свій підрозділ АГІТПРОП як інструмент для дезінформації. У епоху до цифрових технологій це були культурні обміни, кінофільми та театральні вистави. Сьогодні цю функцію виконують RT, Sputnik та платформи на зразок X, а також інші соціальні мережі. Повідомлення залишається простим, і хоча контент може бути дезінформацією, його повторюють безперервно, поки він не затмеє інші голоси.
Загроза військових дій зберігається, хоча російська воєнна машина - лише примарна подоба своєї радянської попередниці. Сучасний кінетичний аспект варіюється від звичайної війни в Україні до "приватної військової допомоги" державам Африки. Такі збройні недержавні суб'єкти, за даними Freedom House, роблять світ менш вільним і менш безпечним, зокрема в Центральноафриканській Республіці, Судані та по всьому Сахелю, включно з Малі та Буркіна-Фасо.
Гроші й далі відіграють роль у політичному втручанні, не обовʼязково купуючи лояльність, а змушуючи опозицію мовчати. Є й похмуріший аспект: коли західні лідери віддають перевагу авторитаризму над демократією, зосереджуючись на швидкості й масштабі накопичення багатства, а не на правах людини.
Підтримка опозиційних груп за межами країни не є чимось новим. Подібні стратегії використовують й інші, як зазначав Ленін: "У політиці немає місця моралі, лише доцільність". Проте новим є зміщення акценту з підтримки лівих рухів на правих популістів. Завдання залишається незмінним: радикалізувати політичну дискусію, відвертаючи й розпорошуючи опір до зовнішньої політики Росії в інших регіонах.
Як і за Холодної війни, коли СРСР спонсорував сателітні режими, зараз існує чіткий набір прийомів для підтримки спорідненого авторитаризму. Там, де режими маніпулюють виборами, щоб утриматися при владі, зміцнюючи хватку еліт, росія й Китай, серед інших автократій, поруч, пропонують підтримку, звужуючи простір для демократичної конкуренції. Держава і партія зливаються, бо безпеку держави свідомо ототожнюють зі стабільністю режиму.
Це можна спостерігати на різних прикладах по всьому світу — від Венесуели до Уганди, Танзанії та Грузії.
Якщо модель російських уподобань є зрозумілою, то потреба в розробці того, що генерал сер Нік Картер, колишній начальник Штабу оборони Великої Британії, називає "доктриною інтегрованих дій" для протидії гібридній війні, також стає очевидною. Демократичним країнам зазвичай важко впоратися з цим викликом, оскільки їхня інстинктивна спрямованість на короткострокові виборчі цикли суттєво впливає на їхню здатність діяти.
Проте бездіяльність не є виходом. Як зазначив ветеран військової журналістики та автор сер Макс Гастінґс, коментуючи британські намагання налагодити стосунки з Трампом: сподіватися, що ти станеш останнім, кого поглине крокодил, — це неефективна стратегія.
Є більш вдалі варіанти.
Перш за все, важливо говорити про це як про війну. Використання таких термінів, як "гібридна війна" чи "сіра зона", може призвести до непорозумінь; точніше буде вживати терміни "підривна діяльність", "саботаж", "правова війна", "тероризм", "політичні вбивства", "вбивства", "незаконні вторгнення з повітря, моря та суші" і "кібернетична або політична війна". Якщо росіяни, китайці, іранці, північнокорейці або інші країни проводять кібератаки, важливо не лише визнати та оцінити їх, а й вжити необхідних заходів. Мета Росії полягає в тому, щоб підірвати довіру до демократичних інститутів і викликати почуття безсилля в суспільствах, що веде до їхньої пасивності. Завдання Заходу полягає не лише в посиленні стійкості, а й у запобіганні таким діям. Чітке розуміння ситуації дозволить краще усвідомити проблему та знайти можливості для її вирішення. Наприклад, коли опозиційні сили зазнають шкоди через недостовірні або навіть сфальсифіковані вибори, необхідно розробити детальний "план дій зі змін", у якому будуть чітко визначені ролі та межі для внутрішніх і зовнішніх, державних і недержавних, національних і наднаціональних акторів.
З іншого боку, держави повинні належним чином готуватися до звичайного збройного конфлікту, приділяючи таку ж увагу чисельності та підготовці, як і технологіям та озброєнню.
Важливо ясно усвідомлювати, які методи використовувати для звуження невизначених конфліктних зон, що їх використовують росіяни та інші країни. Невміння вирішити це питання лише збільшує ймовірність російської агресії та ескалації ситуації.
Це вимагає усвідомити, що ми сьогодні перебуваємо в новій холодній війні; що альянси мають обовʼязки, якщо хочуть бути ефективними (зокрема щодо оборонних видатків); що потрібно проводити червоні лінії й тримати довіру, не в останню чергу підтримуючи Україну. Не недооцінюючи і не переоцінюючи російські можливості, завдання - збудувати політичну й інституційну стійкість, аби переважити і пережити рецидивістський Кремль.
Це торкається також багатьох країн за межами Європи. Період російського експансіонізму негативно впливає і на них, про що свідчать ситуації в Центральноафриканській Республіці, Малі, Судані та інших держав, де політичні режими і їхні громадяни стали частиною глобальної стратегії путіна.
Прозорість є важливим чинником. Корупційні та авторитарні режими відчувають себе комфортно в умовах невідомості. Підступним іноземним агентам подобаються каламутні води, тоді як відкритість виступає найефективнішою протидією. Інвестиції у незалежні медіа, безсумнівно, є однією з найкращих можливостей для філантропів і підприємств, які бажають сприяти позитивним змінам. На відміну від заяв Трампа, який, критикуючи "фейкові новини", взяв на озброєння слова Леніна та Сталіна про те, що преса є "ворогом народу", можна стверджувати, що чим більша свобода медіа, тим краще для суспільства.
Політичні опозиційні сили в авторитарних країнах повинні знайти спосіб для ефективної організації. Їм варто задати собі ключове питання: яким чином ми можемо посилити свій вплив на існуючий режим? Це питання охоплює не лише внутрішню структуру, але й зовнішню активність, а також усвідомлення різноманітних радикальних варіантів дій.
Проте, важливо поступово зменшувати сподівання на зовнішню допомогу. Зовнішні учасники, у свою чергу, повинні дотримуватися класичного принципу: "Головне — не зашкодити". Вони повинні уникати спокуси отримувати вигоду з контактів з автократами і визнавати свої помилки, коли це необхідно.
Єдність демократів є важливою та визначається якістю лідерства й організаційними аспектами. Це можна порівняти з процесом влаштування хаосу, але успіх забезпечується завдяки чітким механізмам, видатним особистостям та сильним наративам.
Як зазначає Freedom House, "усі, хто розуміє цінність політичних прав і громадянських свобод, мають діяти разом на захист демократії".
Така "повстанська кампанія за демократію" вимагає кращої організації та підготовки, складних рішень і великої витривалості, памʼятаючи, що врядування - це не лише про високі ідеали чи адміністрування, а і лідерство.
Для ефективної протидії гібридній війні важливо адаптувати досягнуті методи боротьби з Росією, орієнтуючись на її власні тактики, але виконуючи їх більш майстерно. Це означає діяти на рівні, який не перевищує межі міжнародної агресії, активно залучати її на кількох фронтах і виснажувати її ресурси, увагу та енергію. Одна з найзначніших вразливостей сучасної безпеки ліберальних демократій полягає у страху "не роздратувати" російське керівництво та інші авторитарні режими.
