Коллективное управление интеллектуальной собственностью в Украине: хвост виляет собакой или собака хвостом?
Оксана Ефимчук, Старший юрист Jurimex
В період з 3 по 7 вересня 2012 року у місті Ялта відбулася чергова міжнародна конференція «Актуальні проблеми інтелектуальної власності». Лейтмотивом заходу, котрий задекларували організатори, була охорона прав інтелектуальної власності в мережі Інтернет та боротьба з медіа піратством. Однак як показав досвід, акценти конференції значною мірою змістилися під тиском підвищеного інтересу учасників до іншої, не менш актуальної тематики, – проблем колективного управління правами інтелектуальної власності в Україні.
Не зважаючи на те, що офіційного часу в програмі заходу для обговорення цієї проблематики було відведено лічені хвилини, дискусія розвинулася палка.
Підвищений інтерес до відносин у сфері колективного управління авторськими і суміжними правами є цілком зрозумілим. Даний інститут в нашій державі діє вже протягом близько десятиліття та на практиці зарекомендував себе як доволі сумнівний в частині своєї ефективності, невідповідності призначення фактичним цілям, котрі переслідують ОКУ, та недостатності і неефективності державного регулювання.
Однак про все по черзі.
Законодавче регулювання діяльності ОКУ зводиться до кількох норм Закону про авторське право і суміжні права (ст.47-49). Поверхневий аналіз таких норм в цілому може створити ілюзію того, що статус і основи діяльності організацій колективного управління правами визначені доволі чітко та не викликають сумнівів у їх ефективності. Так, сам факт того, що ОКУ створюються самими ж правовласниками і ними ж уповноважуються на представництво своїх інтересів створює враження прозорості та визначеності. Однак, реалії свідчать на користь помилковості такого враження.
Основна ідея інституту колективного управління правами полягає у спрощенні комунікації між, з одного боку, авторами та іншими правовласниками та, з іншого боку, особами, котрі здійснюють використання об’єктів права інтелектуальної власності в питаннях збору і розподілу винагороди.
Іншими словами, ОКУ, діючи без мети одержання прибутку, як того вимагає закон, формально покликані виконувати свого роду навіть благородну функцію - забезпечення і спрощення отримання творцями належної їм винагороди за використання результатів їх творчості.
Однак, на практиці, за іронією долі, творці, котрі самі ж і уповноважили ОКУ охороняти свої права та інтереси, в кращому випадку отримують мізер від тих сум, які фактично збирають ОКУ, а в гіршому – не отримують нічого.
Причиною тому є, поряд з іншим, неналежний рівень правового регулювання діяльності таких організацій та фактично повна відсутність контролю з боку держави.
Так, в той час, як ОКУ нібито контролює дотримання прав інтелектуальної власності власників авторських і суміжних прав іншими особами, самі ж ОКУ не контролює ніхто.
Наразі в чинному законодавстві відсутні будь-які норми, котрі передбачають механізм контролю з боку держави за діяльністю організацій колективного управління правами, застосування до них санкцій за допущені порушення, що в свою чергу, породжує повне свавілля і вседозволеність у даній сфері.
Левова частина винагороди, зібраної ОКУ начебто в інтересах правовласників, до останніх не потрапляє, натомість дивним чином «губиться» у процесі її перерозподілу у непрозорих схемах, передумови яких закладені в самому ж законодавстві. Так, приміром, згідно зі статтею 43 Закону про авторське право і суміжні права, винагорода за використання фонограм (відеограм) першочергово збирається уповноваженою ОКУ. Надалі у невизначеному законом порядку і пропорціях перерозподіляється між іншими ОКУ. А останні, в свою чергу, повинні розподілити відповідну винагороду між правовласниками – виконавцями і виробниками фонограм (відеограм). Деталі такого перерозподілу законом, зрозуміло, не визначені, контроль також не здійснюється, що дає можливість організаціям колективного управління правами фактично виключно на власний розсуд визначати і порядок, і пропорції розподілу коштів, і суб’єктів між котрими остання розподіляється.
Така ситуація очевидно є неприпустимою та потребує належного реагування, як на рівні внесення відповідних змін до чинного законодавства в частині детального і системного врегулювання усіх напрямків діяльності ОКУ, так і на рівні визначення чіткого механізму контролю за їх діяльністю та системи адміністративних санкцій за вчинення правопорушень.
Ще більш проблемною дана тематика видається у світлі існування в законодавстві окремого інституту так званої «уповноваженої організації колективного управління правами», практичне і якісно корисне значення котрої викликає сумніви.
Так, окрім того, що дана структура є першою ланкою у складних і непрозорих схемах збирання та перерозподілу винагороди за використання визначених законом об’єктів суміжних прав та при цьому діяльність якої належним чином ніким не контролюється, є усі підстави стверджувати про дану організацію, як про ще один недосконалий та неефективний механізм, що потребує щонайменше системного регулювання, або і взагалі скасування як такого.
На момент написання даної публікації, ситуація з уповноваженою ОКУ є невизначеною, а вірніше жодна із ОКУ такого статусу наразі не має.
Раніше Державною службою інтелектуальної власності анульовано свідоцтво ОП «Українська ліга музичних прав», котра монопольно здійснювала повноваження уповноваженої ОКУ, та оголошено про подання заяв новими претендентами.
В обґрунтування свого рішення про позбавлення «Української ліги музичних прав» статусу уповноваженої ОКУ, Держслужбою покладено посилання на отримані від Генпрокуратури відомості про істотні порушення під час збору та розподілу коштів за комерційне використання фонограм і зафіксованих у них виконань.
Схоже, що порушення, які протягом тривалого часу були очевидними для усіх учасників ринку, стали помітними і для тих, хто має повноваження реагувати на них на державному рівні.
Не беручись оцінювати дійсні причини такого роду дій з боку Державної служби інтелектуальної власності, хочеться вірити, що вони є не лише показовим кроком нового керівництва державного регулятора, а першим кроком на шляху до приведення інституту колективного управління правами в нашій державі у відповідність з його сутністю та призначенням, на шляху до його докорінного реформування в напрямку посилення контролю та легітимізації.
В період з 3 по 7 вересня 2012 року у місті Ялта відбулася чергова міжнародна конференція «Актуальні проблеми інтелектуальної власності». Лейтмотивом заходу, котрий задекларували організатори, була охорона прав інтелектуальної власності в мережі Інтернет та боротьба з медіа піратством. Однак як показав досвід, акценти конференції значною мірою змістилися під тиском підвищеного інтересу учасників до іншої, не менш актуальної тематики, – проблем колективного управління правами інтелектуальної власності в Україні.
Не зважаючи на те, що офіційного часу в програмі заходу для обговорення цієї проблематики було відведено лічені хвилини, дискусія розвинулася палка.
Підвищений інтерес до відносин у сфері колективного управління авторськими і суміжними правами є цілком зрозумілим. Даний інститут в нашій державі діє вже протягом близько десятиліття та на практиці зарекомендував себе як доволі сумнівний в частині своєї ефективності, невідповідності призначення фактичним цілям, котрі переслідують ОКУ, та недостатності і неефективності державного регулювання.
Однак про все по черзі.
Законодавче регулювання діяльності ОКУ зводиться до кількох норм Закону про авторське право і суміжні права (ст.47-49). Поверхневий аналіз таких норм в цілому може створити ілюзію того, що статус і основи діяльності організацій колективного управління правами визначені доволі чітко та не викликають сумнівів у їх ефективності. Так, сам факт того, що ОКУ створюються самими ж правовласниками і ними ж уповноважуються на представництво своїх інтересів створює враження прозорості та визначеності. Однак, реалії свідчать на користь помилковості такого враження.
Основна ідея інституту колективного управління правами полягає у спрощенні комунікації між, з одного боку, авторами та іншими правовласниками та, з іншого боку, особами, котрі здійснюють використання об’єктів права інтелектуальної власності в питаннях збору і розподілу винагороди.
Іншими словами, ОКУ, діючи без мети одержання прибутку, як того вимагає закон, формально покликані виконувати свого роду навіть благородну функцію - забезпечення і спрощення отримання творцями належної їм винагороди за використання результатів їх творчості.
Однак, на практиці, за іронією долі, творці, котрі самі ж і уповноважили ОКУ охороняти свої права та інтереси, в кращому випадку отримують мізер від тих сум, які фактично збирають ОКУ, а в гіршому – не отримують нічого.
Причиною тому є, поряд з іншим, неналежний рівень правового регулювання діяльності таких організацій та фактично повна відсутність контролю з боку держави.
Так, в той час, як ОКУ нібито контролює дотримання прав інтелектуальної власності власників авторських і суміжних прав іншими особами, самі ж ОКУ не контролює ніхто.
Наразі в чинному законодавстві відсутні будь-які норми, котрі передбачають механізм контролю з боку держави за діяльністю організацій колективного управління правами, застосування до них санкцій за допущені порушення, що в свою чергу, породжує повне свавілля і вседозволеність у даній сфері.
Левова частина винагороди, зібраної ОКУ начебто в інтересах правовласників, до останніх не потрапляє, натомість дивним чином «губиться» у процесі її перерозподілу у непрозорих схемах, передумови яких закладені в самому ж законодавстві. Так, приміром, згідно зі статтею 43 Закону про авторське право і суміжні права, винагорода за використання фонограм (відеограм) першочергово збирається уповноваженою ОКУ. Надалі у невизначеному законом порядку і пропорціях перерозподіляється між іншими ОКУ. А останні, в свою чергу, повинні розподілити відповідну винагороду між правовласниками – виконавцями і виробниками фонограм (відеограм). Деталі такого перерозподілу законом, зрозуміло, не визначені, контроль також не здійснюється, що дає можливість організаціям колективного управління правами фактично виключно на власний розсуд визначати і порядок, і пропорції розподілу коштів, і суб’єктів між котрими остання розподіляється.
Така ситуація очевидно є неприпустимою та потребує належного реагування, як на рівні внесення відповідних змін до чинного законодавства в частині детального і системного врегулювання усіх напрямків діяльності ОКУ, так і на рівні визначення чіткого механізму контролю за їх діяльністю та системи адміністративних санкцій за вчинення правопорушень.
Ще більш проблемною дана тематика видається у світлі існування в законодавстві окремого інституту так званої «уповноваженої організації колективного управління правами», практичне і якісно корисне значення котрої викликає сумніви.
Так, окрім того, що дана структура є першою ланкою у складних і непрозорих схемах збирання та перерозподілу винагороди за використання визначених законом об’єктів суміжних прав та при цьому діяльність якої належним чином ніким не контролюється, є усі підстави стверджувати про дану організацію, як про ще один недосконалий та неефективний механізм, що потребує щонайменше системного регулювання, або і взагалі скасування як такого.
На момент написання даної публікації, ситуація з уповноваженою ОКУ є невизначеною, а вірніше жодна із ОКУ такого статусу наразі не має.
Раніше Державною службою інтелектуальної власності анульовано свідоцтво ОП «Українська ліга музичних прав», котра монопольно здійснювала повноваження уповноваженої ОКУ, та оголошено про подання заяв новими претендентами.
В обґрунтування свого рішення про позбавлення «Української ліги музичних прав» статусу уповноваженої ОКУ, Держслужбою покладено посилання на отримані від Генпрокуратури відомості про істотні порушення під час збору та розподілу коштів за комерційне використання фонограм і зафіксованих у них виконань.
Схоже, що порушення, які протягом тривалого часу були очевидними для усіх учасників ринку, стали помітними і для тих, хто має повноваження реагувати на них на державному рівні.
Не беручись оцінювати дійсні причини такого роду дій з боку Державної служби інтелектуальної власності, хочеться вірити, що вони є не лише показовим кроком нового керівництва державного регулятора, а першим кроком на шляху до приведення інституту колективного управління правами в нашій державі у відповідність з його сутністю та призначенням, на шляху до його докорінного реформування в напрямку посилення контролю та легітимізації.
