Сімнадцять тисяч невпізнаних решток військових — це трагедія і сором для країни.

Масштаб катастрофи з невпізнаними загиблими -- це не лише наслідок жорстокості війни, а й вирок запізнілим управлінським рішенням. Україна воює з 2014 року, але базову інфраструктуру для ідентифікації держава почала системно будувати лише на п'ятому році повномасштабного вторгнення!

В Україні наразі обліковують близько 17 тисяч неідентифікованих тіл загиблих і людських решток. Серед них -- наші захисники й цивільні, фрагментовані рештки після вибухів, а також передані під час репатріацій тіла окупантів.

Війна суттєво підвищила обсяг складних судово-медичних випадків, що створило додаткове навантаження на експертів та лабораторії. В умовах, коли в системі МОЗ спостерігається дефіцит кадрів на рівні 25%, ситуація ускладнюється. Крім того, стан залишків після обстрілів або тривалого перебування в землі часто не дозволяє оперативно встановити особу.

Проте об'єктивні труднощі експертизи не можуть бути єдиною причиною відсутності міжвідомчої координації. Основною причиною затримок виявилась не нестача технологічних рішень, а відсутність єдиного цифрового простору. Протягом багатьох років первинні дані з моргів не інтегрувались автоматично з цивільними реєстрами та заявами від родичів, залишаючись розрізненими в окремих відомчих архівах.

Парадокс обліку та наслідки системних затримок

Уніфікована система нумерації для тіл та останків була впроваджена лише у квітні 2025 року. Цифрові платформи, такі як "Кабінет слідчого" та "Кабінет МОЗ (СМЕ)", які дозволили судово-медичним експертам безпосередньо вносити дані про невпізнані тіла до відповідного реєстру, з'явилися лише в навесні та влітку 2026 року. Таким чином, лише на п'ятому році масштабного конфлікту служба отримала ефективний механізм для оперативної передачі інформації про ознаки, татуювання та особисті речі.

Тоді міжвідомчі команди почали цілеспрямовано звертатися до давно невизначених залишків та проводити їх повторне дослідження.

Результати такого перегляду в Одеському бюро судово-медичної експертизи вражають. Повторно дослідивши лише 77 випадків, фахівці змогли взяти відбитки пальців у 66 загиблих і одразу встановили 27 імен за паспортними базами. У 73 випадках вдалося вперше встановити стоматологічний профіль, а в п'яти мішках взагалі виявили змішані останки різних людей. Тобто розплутувати довелося не лише складні ДНК-збіги, а й елементарні помилки первинного сортування.

Це ілюструє глибоку проблему: мова йшла не про надскладність молекулярного аналізу, а про якість первинного дослідження, маркування, сортування та використання вже наявних даних.

У судовій медицині це критично важливі аспекти. Помилка на етапі обліку або обробки залишків не може бути виправлена лише додатковим аналізом ДНК. Це призводить до невірного зіставлення зразків, затримки в процесі ідентифікації та, в найгіршому випадку, до ризику надання родині неповного тіла або частин, що належать іншій людині.

Ілюзія "всесильного ДНК" та уроки, які залишила справа Назара Далецького.

У міжнародній практиці ідентифікація давно вже виходить за межі виключно генетичних методів. Стандарти INTERPOL та ICMP передбачають поєднання інформації про особу, зібраної за її життя (ante-mortem), з усім обсягом даних, які здобуваються після смерті (post-mortem). Основними методами ідентифікації є ДНК-аналіз, відбитки пальців та стоматологічні записи. Додатково враховуються такі елементи, як татуювання, імпланти та індивідуальні анатомічні характеристики.

У нас надмірний акцент на молекулярно-генетичних дослідженнях офіційно визнавався Уповноваженим з прав людини як одна з основних причин затягування процесу ідентифікації. Замість того, щоб оперативно звірити відбитки пальців чи стоматологічні записи через державні реєстри, поліція та судово-медична служба змушені були місяцями чекати лише на результати ДНК-аналізів.

Історія військовослужбовця Назара Далецького яскраво ілюструє ризики, пов’язані з таким підходом, в найбільш трагічний спосіб. Слідчий, спираючись на генетичне співпадіння між ДНК-профілем знайдених останків та зразком від матері, ухвалив рішення про ідентифікацію, після чого родина поховала тіло. Це сталося, незважаючи на те, що у висновку експертів була чітка рекомендація провести додаткові дослідження, які були проігноровані на етапі прийняття процесуальних рішень. 5 лютого 2026 року Назар повернувся живим із російського полону.

Лише після цього інциденту Міністерство внутрішніх справ ухвалило рішення посилити вимоги: у разі відсутності прижиттєвого зразка особи тепер потрібно або зразки двох близьких родичів, або підтвердження за допомогою двох різних генетичних методів. Це слушне рішення, але сам факт зміни правил після такої серйозної помилки ставить перед нами важливе завдання: потрібно провести оцінку надійності попередніх ідентифікацій, виконаних за старими алгоритмами.

Основна недостача: дані, зібрані за життя (Ante-Mortem)

Ще одна фундаментальна проблема -- відсутність стандартизованої бази прижиттєвих ідентифікаційних даних (Ante-Mortem). Показовим є досвід США, де централізоване сховище еталонних ДНК-зразків військових функціонує ще з 1992 року, а кожен боєць обов'язково здає біометрію та медичні дані перед відправкою у зону бойових дій. В Україні ж цей процес досі не став цілісною та обов'язковою системою для кожного мобілізованого.

Проблему критично ускладнює міжвідомчий бар'єр. Ті прижиттєві дані, які все ж є у держави -- матеріали ВЛК, опис особливих прикмет чи медичні картки із ТЦК та частин, -- акумулюються в системах Міністерства оборони. Проте через гриф таємності та відсутність цифрової інтеграції Національна поліція та судово-медичні експерти роками не мали до них прямого доступу.

Як наслідок, дані, що могли б допомогти встановити особу загиблого протягом кількох днів, залишаються заблокованими в архівах Міністерства оборони. Тим часом, слідчі з Міністерства внутрішніх справ змушені місяцями чекати на цю інформацію через офіційні запити або шукати аналогічні відомості у родичів жертви.

Інфраструктура моргів і її вплив на людський аспект.

Стан самої судово-медичної служби також викликає серйозну стурбованість. Уповноважений з прав людини зафіксував неналежні умови для зберігання тіл, численні помилки під час їх видачі та проблеми з обліком. Міністерство охорони здоров'я визнавало, що деякі морги мають незадовільний стан, а також виявилися проблеми з вентиляцією та інфраструктурою, яка в окремих регіонах не ремонтувалася протягом майже 30 років.

Ситуація, що склалася в київському морзі на вулиці Оранжерейній, де застаріла інфраструктура та перебої з електропостачанням ускладнили збереження тіл, наочно продемонструвала, що ідентифікація починається з визнання державою гідності загиблого воїна.

Необхідність проведення системного аудиту.

Зрештою, лише на дванадцятому році конфлікту ми починаємо заповнювати прогалини: відкриваються спеціалізовані центри, впроваджуються цифрові кабінети для правоохоронців, знову піднімається тема дактилоскопії, а старі справи відправляються на повторний розгляд. Як ці нововведення реалізуються на практиці — покаже лише час.

Пропуск 17 тисяч неідентифікованих тіл є катастрофічною ситуацією, яку вже не можна пояснити лише жорстокістю супротивника або масштабами бойових дій. Суспільство повинно чітко розрізняти об'єктивні складнощі війни і наслідки затриманих управлінських рішень: недостатня міжвідомча цифрова інтеграція, провали в системі біометричної ідентифікації та тривале ігнорування потреби в розвитку відповідної інфраструктури.

Необхідно провести комплексний і незалежний аудит всіх етапів ідентифікації — починаючи з моменту мобілізації солдата та збору його Ante-Mortem інформації до передачі тілесних залишків родичам для гідного поховання. Це єдиний шлях забезпечити, щоб кожен загиблий захисник був повернутий додому з власним іменем, а не залишився лише цифрою в статистиці невідомих.