452 світанки в неволі. Історія героя Маріуполя, який пережив російські тортури.
Головний герой цього оповідання — молодий чоловік з Маріуполя, який жив звичайним життям: мав сім'ю з двома дітьми та працював у будівельному гіпермаркеті. 24 лютого 2022 року він вирішив взяти до рук зброю, аби захистити своє рідне місто, і разом з іншими захисниками Маріуполя потрапив у полон до російських військ. У неволі йому доведеться провести наступні 15 місяців.
У першій частині розповіді він ділиться спогадами про бої в Маріуполі, підготовку до виходу на підконтрольну Україні територію та про те, як опинився в полоні. У другій - розповідає про полон та як життя у ньому влаштоване зсередини, надії на звільнення та зрештою свободу.
На прохання героя розповідь публікується анонімно.
Мене привезли в гаражний кооператив "Авіатор", поруч з Новою Поштою на 23-му мікрорайоні. В ямах гаражів окупанти влаштували камери для затриманих, мене кинули в одну з них. В'язні сиділи окремо, щоб не спілкувалися між собою. Охоронець виявився більш-менш адекватним. Розпитував що до чого, і навіть запропонував поїсти.
Вранці співробітники ФСБ знову з'явилися й заявили: "Виходь, ти їдеш з нами". Вони доставили мене до 14-поверхового будинку на розі проспекту Миру та вулиці Леваневського. Їм потрібно було потрапити на горище, де, на їхню думку, міг бути розташований спостережний пункт наших військових. Через можливу міну вони не хотіли ризикувати своїм життям. Мені вручили кувалду та лом, а самі залишилися внизу з автоматами напоготові, вказуючи на двері: "Твоя задача - їх відкрити". Я зламав двері, але всередині виявилося порожньо. Ось так і використовували полонених.
Частина співробітників ФСБ залишилася на вершині, а інші, разом зі мною, почали спускатися вниз. Один із них звернувся до мене, і завдяки цій бесіді я отримав деякі важливі усвідомлення. Це знання потім виявилося корисним під час мого перебування в полоні. Я вже знав, як вести себе під час допитів, як реагувати на їхні запитання і як давати відповіді. Суть у тому, що тебе постійно намагаються спровокувати, і часто роблять це досить вміло.
Один із хлопців звертається: "Ну що ж, хлопці, скажіть мені, чого вам не вистачало? Чому відбувся цей Майдан, за що ви боретеся?" Він ставить це запитання без агресії, ніби справді зацікавлений у відповіді. Ти дивишся на нього і бачиш, що він виглядає цілком адекватно — не п'яний, не якийсь дивак, і це створює відчуття легкості. Справді, здається, що спілкуєшся з розумною людиною.
Я почав йому людською мовою пояснювати, чому українці повстали проти Януковича, без жодних лозунгів чи іншої політичної маячні. Я говорив не про бандерівців, світову змову та Госдеп, а про економіку, права людини та стосунки з державою. Він, здавалося, розчарувався, бо це не стикалося з його баченням. Вони ж вважають, що захищаються, а по-моєму виходило, що всім на них начхати, й Майдан почався не для того, щоб поставити рашку на коліна.
Його несамовито розірвало, і він почав виливати на мене усю цю соловйовську маячню з розп'ятими дітьми, немов якась божевільна бабуся. Коли таке виголошує, здавалося б, людина, здатна на критичне мислення, стає очевидним, що адекватних серед них не знайти. Я також усвідомив, що це, по суті, був свого роду допит — хоч і м'який, та все ж допит. Потім я помітив, що їм подобається грати в хорошого та поганого поліцая і вони можуть будь-яке необережне слово перетворити на змову глобального масштабу. Тому спілкуватися з ними потрібно дуже обережно.
Після живого розмінування мене відвезли у центральний райвідділ поліції. Фсбшники раніше забрали моє портмоне з документами та грошима. Мабуть, їх спокусили ті чотири тисячі гривень, що я отримав за велосипед. У райвідділі мене питають: "Де твої документи?" Я відповідаю: "У них", - і показую на ту групу. Поліцейські самі побоювалися спецпризначенців, тож говорити з ними ніхто не став.
Мої дані записали з моїх слів, і надалі я так і катався всюди без документів. Мене кинули в камеру, де я просидів до наступного дня, за весь цей час лише один раз дали води. Вдень мене з кількома іншими хлопцями запхали в бус з написом "200", всередині він був увесь в крові.
Усіх нас перевезли до Нікольського, в поліційне відділення для фільтрації. Закрили в камеру, схожу на клітку, а потім почали допит. Запитували про моє ім'я, походження, місця служби. Мене піддавали ідіотським провокаціям: "Ти вбивав бабусь? Їв дітей?" Звісно, застосовували фізичну силу, але це були лише легкі удари, порівняно з тим, що сталося далі. Це були просто легкі штовхання, адже потік затриманих був величезний, і у них не було часу зупинятися на кожному. Однак не всіх переслідували однаково. Поряд зі мною опинився хлопець з численними патріотичними татуюваннями, і його били лише за це.
Фільтрацію окупанти проводили вміло та систематично, заносили наші дані повністю в електронну базу, брали відбитки пальців, робили фото. В місті ще йшли бойові дії, а цей механізм вже працював як треба. На той пункт звозили людей, затриманих на вулицях та блокпостах. Реєстрували, а вже потім розбиралися, що то за людина, та що з нею робити. Після допиту всіх без розбору заштовхували до загальних камер. У камері могло перебувати 40 людей, були й кримінальники. До речі, завдяки їм ми хоч щось їли, бо рідні передавали для них їжу. У Нікольське я потрапив 13 квітня, в період, коли туди ж привезли полонених морпіхів з заводу Ілліча.
Морпіхи поділилися, що отримали вказівку рухатися в напрямку Кременівки. Цікаво, що я також планував свій маршрут через це місце. На жаль, у морпіхів не було ніякого зв'язку або координації, і наказ був відданий фактично наосліп, без усвідомлення ситуації. Їм обіцяли, що біля Кременівки їх зустрінуть наші війська, проте фронт на той момент вже перемістився на північ. Вони цього не знали. Тож кожен намагався дістатися якомога далі: хтось пішки, інші – на техніці. В результаті, лише одиницям вдалося вирватися, адже в районі Кременівки вже засіли російські війська, котрі відстрілювали наших, немов зайців. Усі посадки та поля до самого фронту були під пильним наглядом.
Під час перебування в полоні я зустрів молодого морського піхотинця, який досяг Гуляйполя, коли той ще був під окупацією. Він звернувся до місцевого діда з проханням про воду, адже шлях виявився для нього дуже виснажливим, але, на жаль, дід його здав. Ось така йому не пощастило, фактично на останньому етапі. Не знаю, що з ним сталося: чи досі він залишається в полоні, чи його обміняли, і, можливо, він колись повертався до Гуляйполя, щоб зустрітися зі своїм "рятівником".
У Нікольському я провів три доби. Після цього полонених оформлювали і групами вивозили до Старобешевого. Там знову був відділ поліції та підвал, але "прийом" проходив значно жорсткіше. Досі відчуваю наслідки цього на правій стороні тіла. Ти опиняєшся на колінах, і тебе б'ють ногами, руками, палицями – чим тільки можуть. Потім тебе роздягають і перевіряють одяг.
У їхньому колективі працюють справжні професіонали, які ретельно перевіряють кожен шов на штанах і контролюють стан ґудзиків, аби запобігти можливим спробам щось пронести. З мене зняли обручку і ланцюжок, після чого вкинули їх у камеру. Нас було троє на чотири койки, у кожного була своя нари, хоча матраци залишали бажати кращого через неприємний запах. Нам видали пачку "Мівіни" і трохи хліба — це здалося справжньою розкішшю.
У Старобешевому був повноцінний допит, який став базовим для моєї справи. Я розповідав, що стояв на варті у шпиталі, нікуди не ходив, у бабусь не стріляв. Вже зрозумів, що до дат та назв треба бути дуже уважним, бо від їх збігу в різних протоколах залежить твоє здоров'я чи навіть життя. Якщо ти плутаєшся, для них це ознака, що ти брешеш або щось приховуєш, і тебе починають бити.
Крім фізичного впливу вони не забували тиснути психологічно: "Вам пи**а, ми вас всіх розстріляємо, в Україні ви нікому не потрібні, Київ впав, уряд втік". Це дуже пригнічувало, бо перевірити цю інформацію ти ніяк не можеш. На кожного кричали: "Всі ви кажете, що музиканти та водії чи стояли на варті". Постійно намагалися розколоти, спіймати на брехні. Я знаю справді такі випадки, коли хлопці робили круті справи, а за документами були вписані лазниками. Звісно, кожен намагався "спригнути" таким чином, але вдавалося не кожному. Мені повірили - можливо, просто пощастило зі слідчим.
У Старобешевому їх утримували кілька днів, після чого відправили до Донецька, у колишній ізолятор тимчасового утримання. Це було основне місце, куди доправляли всіх, хто мав будь-яке відношення до української армії. Там проводили медичний відбір: поранених і хворих відправляли до лікарні, а якщо ж на людині не було помітних травм, то їхня подальша доля вела лише в Оленівку.
Раніше нас більше залякували словами: "ми вам влаштуємо справжній кошмар", але в Оленівці це дійсно стало реальністю - справжній жах. Процес прийому полонених виявляється надзвичайно жорстоким. Автобус привозить нових ув'язнених, а на місці вже чекає так званий "приймальний коридор" - дві шеренги мучителів. Коли прибувають новачки, найбільш запеклі "любителі" навіть приходять зустрічати їх у свої вихідні дні. Твоє прізвище проголошують, ти вистрибуєш з автобуса, руки підняті, обличчя притиснуте до капота. Отримавши кілька ударів, ти вимовляєш свої дані, а потім біжиш на територію ДІЗО. Кожна зона влаштована так, що спочатку ув'язнений потрапляє в ДІЗО або ШІЗО (дисциплінарний чи штрафний ізолятор).
Ти мчиш через приймальний коридор, а в той час навколо тебе лунають удари з усіх боків. Чим швидше ти рухаєшся, тим менше б'єшся. Пізніше ти опускаєшся на коліна, закриваючи голову руками, а вони підходять і починають завдавати удари – ногами, дубинками, тактичними рукавицями. Кожен обирає, куди вдарити – в нирки чи печінку, залежно від своїх уподобань.
Потім забігаєш в ДІЗО, стаєш до стінки зірочкою. І коли весь етап уже пропустили в середину, екзекуція продовжується. Банда охоронців починає дубинами відбивати тобі внутрішні частини ніг. Це мінімальна програма. А додатково можуть вдарити у гомілку, щоб ти на шпагат гарно сідав. Але не просто на шпагат, а щоб тобі суглоб вивернуло набік. Це дуже боляче.
І це ще не кінець. Потім настає так звана допитка: "Хто ти, звідки, де служив? О! Кулеметник! Скільки наших ти вбив?" Поряд зі мною стояв хлопець, який у 2015 році був водієм на "Граді". Його почали бити дубинами, і він не зміг підвестися. Таке відбувалося з кожним. "Аааа, нацгвардія! Дітей різав, вбивав!" -- і знову починали бити.
Після того, як ти пройшов прийом, наступним етапом є медогляд. Тобі потрібно повністю роздягнутися і присісти, щоб перевірити, чи немає нічого прихованого. Якщо ти виглядаєш дуже побитим або просто літнім, можуть повернути тебе назад до ізолятора тимчасового утримання. Це не прояв піклування про людей; вони просто усвідомлюють, що ти можеш померти у них на очах, і тоді їм доведеться заповнювати звіти та займатися формальностями. Від таких намагаються позбуватися -- нехай йдуть у свій останній шлях деінде. Співробітники колонії фіксують твої дані, і це супроводжується незручними моментами. Потім тебе закривають у камері.
Коли я потрапив до камери ДІЗО, в ній було 20 полонених, потім додалося ще. Рекорд -- 38 людей у тримісній камері. Ти весь побитий, а неможливо не те що лягти -- навіть сиділи по черзі. Від того, що постійно стоїш, дуже сильно набрякають ноги. Пити нема чого, десь вони набирали брудної води, й то максимум. Їжі не вистачало, приносили якусь бурду, кидали в брудний посуд, і ти їси, як тварина. Ні поїсти, ні попити, ні поспати було неможливо.
ДІЗО слугує карантинною зоною, де ти знаходишся перед переходом до загального барака. Згідно з регламентом, карантин має тривати два тижні, але іноді це може змінюватися. Мені пощастило, і вже через чотири дні нас перевели до барака.
Я прибув до Оленівки 19 квітня, а на нове місце мене перевели 23 квітня. Цю дату мені вдалося запам'ятати, адже наступного дня відзначався Великдень, і погода була чудова. Барак, у якому я опинився, являє собою двоповерхову споруду, що давно не використовувалася. Насправді це величезний порожній зал: бетонні стіни і підлога, без будь-яких комунікацій, а туалет розташований на вулиці.
Протягом приблизно тижня ми були змушені спати просто на підлозі. Хтось приніс картон, і ми стелили його під себе, аби хоч трохи зігрітися. Було неймовірно холодно. На щастя, мій сусід мав велику теплу дублянку, і ми намагалися грітися на ній удвох, поки спали. Їжа залишала бажати кращого. Наприклад, якщо на обід готували макарони, то вода від них слугувала першою стравою, а самі макарони — другою. Запасів їжі було обмаль, і всі постійно відчували голод.
На бараці умови були легшими, але все залежало від охоронців. Одна зміна могла виявитися більш-менш прихильною, а інша — справжніми звірами. Такі постійно проводили обшуки і знущалися. Виводили на плац, наказуючи тримати руки за головою, а всім сидіти на корточках. Через 10-20 хвилин починалися судоми, і я часто не витримував. Падіння на коліна ставало причиною для удару дубинкою по спині — це вважалося порушенням наказу.
Одна з найжорстокіших форм тортур, яка може виснажити людину, — це виконання пісень. Наказ звучить: "Завтра всі мають знати гімн "ДНР". Звичайно, ніхто не має тексту. Невідомо, звідки і хто дістали цей безглуздий гімн, його написали на шматках шпалер алюмінієвим дротом, і так проходить навчання. Потім усіх збирають у дворі барака: "Шикуйтеся!" Ми стоїмо в одному кінці плацу, а охоронці — на протилежному. Наказ: співати гімн якомога голосніше. Ти напружуєш голос, а вони кричать: "Я вас не чую, тихо, ще раз!" І так може тривати п'ять, десять, навіть п'ятнадцять разів. Ти починаєш відчувати фізичне виснаження, і врешті-решт можеш втратити свідомість. Це справжня винахідлива форма тортури, тоді як побиття без причини — це звична річ, як похід до туалету.
Щоб трохи полегшити собі життя, кожен намагався потрапити на роботи з благоустрою. Це можливість вийти на промзону, знайти собі пляшку, чи шматок картону. Це також доступ до води. Хлопці знайшли покинутий колодязь, там можна було випрати собі речі.
Поруч росли горіхи, їх збирали та їли, це були серйозні "плюшки" для нас. Фактично ми вдалися до методів неандертальців. Усіх ставлять в такі умови, що ти мимоволі стаєш печерною людиною, яка сконцентрована на подоланні голоду та холоду, інших думок в тебе немає. І ще, це створювало певну ілюзію свободи: тобі наказали рвати траву, і ти рвеш собі. В цей час на тебе немає ніякого впливу, наче про твоє існування всі забули. Тим часом на бараці в будь-який момент може залетіти група охоронців, їм стало нудно і захотілося когось відлупцювати.
У Оленівці мене жодного разу не допитували, я заповнив стандартну картку ув'язненого і все. На початку травня полоненим почали виголошувати підозри та увозити. Тепер ти вже не затриманий, а підозрюваний у скоєнні злочину. Заходять в барак, називають прізвища -- на етап, ти біжиш, хапаєш свої речі. Полонених партіями вантажать у машину і везуть у СІЗО, іноді у Таганрог чи далі, вглиб Росії. Їх система розподілу залишилася для мене незрозумілою.
Восьмого травня мене етапували до донецького СІЗО. Вийшовши з автомобіля, мене одразу ж завели до підвального приміщення. Руки були зв’язані за спиною, а на голову наділи мішок, який охоронець тримав, тягнучи за шию, щоб не робив жодних рухів. Він забирав мені руки вгору і вів коридором. По дорозі можливі побої, все залежить від того, хто саме супроводжує.
Наступним етапом є медичний огляд, зняття відбитків пальців, а також фотографування татуювань і шрамів. Після цього тобі оголошують звинувачення згідно з пунктом 229 кодексу ДНР — терористична діяльність. Більшість військових проходили через подібні звинувачення. Тобі пропонують підписати документ, що підтверджує твою обізнаність із звинуваченням, а також ще один, що свідчить про те, що за тобою здійснюється відеоспостереження. Далі ти складаєш заяву: "Прошу розглянути можливість тримати мене окремо від осіб, засуджених за кримінальні злочини, для збереження життя та здоров'я".
Тебе приводять до камери, де на тебе чекають рачки. Охоронець знімає мішок з твого обличчя, віддає команду лягти на підлогу і повзти до протилежної стіни. Ця камера розташована в підвалі, і небо тут не видно — лише тьмяна смужка світла пробивається зверху. Навколо кишать клопи, блохи та величезні щури. На шести нар був розміщений 12 людей, і ми намагалися влаштуватися на сні, утворюючи пари в "валетах".
Підйом о шостій, а відбій о десятій, у цей період сидіти чи лежати на нарах заборонено. Є металевий столик, коло нього лавка на дві-три людини. По черзі можна сідати на 20-30 хвилин, весь інший час треба стояти чи ходити. Періодично відкривається вічко у дверях, тоді всі мають миттєво вишикуватися у дві шеренги й тричі крикнути "слава Росії".
Коли охоронці заходять у двері, всі мають впасти на підлогу обличчям вниз. Можуть зайти поміняти лампочку, а може стати всім непереливки. Залітає група цих звірів, починають лупасити, стрибати по тобі, бити дубинами. Когось можуть вивести в коридор і жорстоко відлупцювати, не просто пару ударів для проформи, а персонально. Це вони називали виховними діями.
Що коїлося за межами СІЗО, залишалося для нас таємницею. Усі зв'язки з зовнішнім світом були суворо заборонені. Час від часу з верхніх поверхів доносились звуки телевізора, але розібратися в деталях було неможливо.
15 травня в зоні були зняті вікна на літо. Це покращило звукову ситуацію, але під час новин завжди хтось зменшував гучність. Єдиним свідченням того, що насправді все не так, як нам говорять, були звуки бойових дій. Віддалена канонада була чутна досить часто, а кілька разів настільки сильно трусило, що штукатурка обсипалася зі стін. Після таких вибухів охоронці зазвичай вдавалися до агресії, починалися побиття або безпідставні покарання. І нам стало зрозуміло, що їхні заяви про те, що Росія захопила всю територію України до Дніпра, є абсолютною неправдою.
Двічі я почув просто неймовірні речі. Пам'ятаю, десь о восьмій вечора здалеку лунає мелодія пісні "Червона калина", причому саме її стройовий варіант, а після йде розмова. І тут наче спалах -- це ж фрагмент фільму "Страчені світанки", коли повстанці йдуть полями та співають цю пісню, а потім діалог. Я цей фільм пам'ятаю ледь не на пам'ять, тому одразу впізнав. Не знаю, що то було, може фрагмент використали в їхній пропаганді, а може хтось дивився цей фільм справді. Отака загадка.
Одного ранку, близько четвертої години, я прокинувся від звуків сучасних українських пісень. Лунали "Океан Ельзи" та "Друга Ріка" — кілька композицій підряд, а згодом до них приєднався голос батька-комбата та інші звуки. Ці два короткі моменти стали для мене справжнім святом. Важко передати словами, але це було як ковток свіжого повітря в задушливій атмосфері тієї камери. Лише декілька мелодій, але вони принесли мені величезний заряд енергії.
У донецькому слідчому ізоляторі я провів практично два місяці: з восьмого травня до першого липня. Протягом цього періоду жодних слідчих заходів щодо мене не здійснювалося. Декілька осіб отримали статус полонених, тоді як тих, проти кого вирішили сфабрикувати справи, залишили під вартою. З нашої камери десять хлопців перевели в статус полонених, а двоє з 53 бригади залишилися.
Процес зміни статусу виглядає так: у "кормушку" кладуть аркуш паперу, на зворотному боці якого ти ставиш свій підпис, підтверджуючи, що ознайомлений з інформацією. Декілька людей намагалися вникнути в суть справи, але ніхто не дозволяв їм прочитати текст. Після цього з’явилася надія на можливість обміну. Однак, ми не мали жодних конкретних відомостей, лише здогадки. Коли знову почали збирати етап, усі подумали, що це буде обмін, але нас чекало велике розчарування.
Ми сподівалися, що їдемо на обмін, але першого липня опинилися в Горлівський колонії. "Прийом" там був не менш жорстокий, ніж в Оленівці. Взагалі, прийомки після етапу -- це рулетка страшна: можна втратити здоров'я або навіть життя. Процедура майже однакова: вистрибуєш з машини, тобі викручують руки, ноги й давай лупцювати. В Горлівці на посиленні була Росгвардія -- це уроди відбірні. Підходить такий двометровий жлоб, і від одного його удару ти складаєшся вдвоє.
Потрапляючи в двір, тебе ставлять обличчям до стіни, ноги розставлені максимально широко, а руки закинуті за голову. У цій позі ти стаєш беззахисним — не можеш ухилитися чи прикритися. Несподівано хтось підходить ззаду та вдаряє тебе дубиною в печінку або нирки. Після такого удару світло перед очима згасає, і ти падаєш на підлогу, запихаючи повітря, немов риба на суші. В результаті — зламані ребра, а відвідини туалету супроводжуються кров'ю.
Потім тебе фотографують, медогляд, збирають анкетні дані і так далі. Якщо можеш, йдеш навприсядки до барака. Там один каже до нас: "Все, вас більше не битимуть. Це прийомка, так положено. Тепер будете жити по режиму, даю слово офіцера". Пізніше той "офіцер" заходив до барака: "А чого ти не так стоїш або не так сидиш", -- отримай у зуби. "А що в тебе футболка з написом англійською? Ти, мабуть, американець?" -- подача з ноги.
У Горлівці режим був не такий суворий. Мені пощастило, бо я потрапив у барак, в якому не так давно жили зеки. Натомість інші бараки вже сильно занепали. Два поверхи, 125 людей на поверх. Кожен мав свої нари, матрац, ковдру, подушку та наволочку, на чотирьох людей -- одна тумбочка. Умови були більш-менш притомні. У порівнянні з тим, що було раніше, -- ми потрапили у цивілізацію.
У вересні нам почали видавати засоби особистої гігієни — по половині бруска мила на місяць, що вистачало на прання та купання. Також відкрили кімнати для отримання одягу. У мене в запасі були додаткові труси та шкарпетки, тому за місцевими мірками я виглядав досить непогано екіпірованим. Я обміняв частину білизни на цигарки. Курс становив три цигарки за нові труси. Час від часу я кидав охоронцеві цигарку, а потім вже обмінював її на їжу чи інші необхідні речі. Цигарки в колонії стали найбільш цінним товаром, і оскільки я не курю, це давало мені певну перевагу. За них можна було отримати практично все, навіть ту донецьку "Приму", яка не містила тютюну, але цінувалася як справжня валюта.
У колонії швидко сформувалася мережа інформаторів, завдяки яким адміністрація постійно контролювала розмови та настрої серед ув'язнених. Один із моїх близьких друзів зазнав покарання через скарги на якість їжі. Час від часу нам видавали рибу, але зазвичай це була невелика порція на десяток людей — одна миска з рибкою, розміром не більше ніж кілька. Виходило, що кожному діставалося лише одна-дві рибини, а в той раз не вистачило навіть на це. Звісно, для людей, які постійно страждають від голоду, це стало приводом для обурення в бараці. На наступний день одного з хлопців викликають до оперативників: "Що, їжа тобі не до вподоби?" — і починають його бити. Отак і діяли інформатори.
Приблизно 20% захоплених осіб подали прохання про відмову від обмінів. Вони підписали документи, у яких висловили бажання залишитися на території Росії, а їх подальша доля визначалася за іншими обставинами. Ті, хто залишився, сподівалися на отримання амністії, проте опинилися в бюрократичній пастці.
Амністія можлива, коли в тебе є вирок. У СІЗО ти сидиш під підозрою, тобто провину твою ще не доведено. Оце от "ще" дуже відносне, бо насправді нічого вони не доводили: причеплять тапік (польовий телефон, широко використовується окупантами для тортур струмом) на геніталії, і ти підпишеш будь-яку ахінею. А якщо тобі не "пришили" справу і перевели у військовополоненого, то амністія тут не застосовується, бо ти ні в чому не винний.
Серед тих, хто залишився, були й прості люди, які вирішили піти на службу лише заради фінансової вигоди, в часи, коли активні бойові дії вже вщухли. Їхня мета полягала в тому, щоб просто відсидітися на службі, отримати статус учасника бойових дій або ж накопичити стаж для виходу на пенсію. Серед них були й місцеві жителі, чиї родини та майно залишилися під контролем окупантів, і для них найзручнішим варіантом було повернення додому. Це, по суті, типова життєва ситуація.
Було багато молодих хлопців, які тільки-но вступили у доросле життя, але відчували великий тиск з боку своїх родичів з окупованих територій. Йому всього 20 років, він ще не зовсім усвідомлює, що робити далі. А з серпня почали дозволяти надсилати посилки, які називали "кабанами". Він отримує пакунки з речами, їжею, смаколиками, а також записки: "Синочку, Росія прийшла, у нас тут так добре, зарплати високі, дівчина чекає, бабуся сумує".
З часом чимало молодих людей написали відмови, бо втратили надію на обмін. До того ж, ми не мали чіткого уявлення про те, що насправді відбувається в Україні. Я так і не з'ясував, за якими критеріями обирали кандидатів. У мене прописка з Маріуполя, і я, нібито, також міг би бути в списках потенційних залишенців. Але мені навіть не надійшла така пропозиція.
Залишенці опинилися в незрозумілому стані. Фактично їх могли випустити в будь-який момент, а могли тримати нескінченно, залежало це від чиєїсь примхи. Звісно, у колонії їх намагалися використовувати, і вони часто йшли на співпрацю з адміністрацією. Боротися зі стукачами було марно. Вирахувати його складно, а щось довести -- майже неможливо. Та й за таке викриття тебе просто засунуть навічно в ізолятор, і ти там згниєш. Коли розумієш, що до певного кадра є підозра, то стараєшся просто нічим його не годувати. Це була найкраща тактика. Ми поділилися на гуртки людей, що довіряли один одному, і так виживали.
Скільки залишиться від посилки, яку тобі прислали, залежало від зміни, яка її видає. Бувало, охорона тупо забирала собі половину, але нормальні так не робили. Врешті-решт, добряча частина всіх посилок й так потрапляла до них, але в обмін на розв'язання якихось питань. У бараці є так званий завгосп, це ніби старший від полонених, він спілкується з охороною і тримає "общак". Полонені самі збирають туди цигарки, каву, консерви, ковбасу. Для чого? На чергування заступає нова зміна охоронців, вони присилають до барака гінця: "Ми хочемо курити та щось до чаю або давайте нам сала надибайте". Вони отримують цей "пряник" з общака і поводяться по-людськи, не лупцюють всіх підряд, не залітають з обшуками і так далі.
Заробітки охоронців досить скромні. На ці вакансії йдуть або люди, які дійсно мають психологічні проблеми і отримують задоволення від знущання над іншими, або ті, хто прагне уникнути мобілізації. Вони добре усвідомлюють, що саме мешканці так званих республік стають першими жертвами м'ясних атак росіян. Росіяни ж долучаються значно пізніше, і вони самі про це говорять. Тут виникає парадокс: з одного боку, вони захоплюються Росією, а з іншого — розуміють, що їх використовують як cannon fodder. Тому служба в зоні конфлікту стала відносно прийнятним варіантом для місцевих, щоб зберегти свої життя. Завдяки нашим "кабанам", кожен з них міг значно заощадити: прийшов, поїв, випив, покурив і навіть забрав із собою, адже це для них дуже цінно. Можна стверджувати, що в певному сенсі ми їх утримували.
В серпні на шикуванні з'явився замполіт разом з начальником зони. Це була звична щотижнева процедура: "Привіт, громадяни полонені, чи є у вас питання, скарги або пропозиції? До побачення". Але раптом він оголосив, що Міністерство юстиції "ДНР" дозволило полоненим листуватися з родичами. Переписка дозволена лише з найближчими родичами: дружинами, батьками, дідусями, сестрами та дітьми. Спочатку всі зраділи, але незабаром виникло питання: "А як же писати?". Адже у нас немає ні олівців, ні паперу, а також коштів на марку, та й наші родичі не мають уявлення, де ми знаходимося і що з нами відбувається.
Звичайні охоронці, отримуючи їжу з наших "кабанів", повідомили про молодиків, які мали родичів на захоплених територіях. Спочатку почали приходити перші листи. Всередину вкладали ще один конверт, аркуш паперу та марки, щоб ти міг відповісти. Так і розпочався цей процес: спочатку один лист, потім другий, а згодом все це поступово набрало обертів. Проте, незважаючи на це, процедура залишалася досить складною.
За правилами я міг писати тільки на ім'я дружини і тільки на територію "ДНР". Мої рідні знаходилися за кордоном, тож без посередника ніяк. Я адресую листа дружині, а отримати його має інша людина. Перша проблема -- дізнатися, що лист взагалі прийшов, бо ні поштарів, ні нормальної пошти там немає. Потім проблема цей лист отримати. Це на кого натрапиш: "А покажіть паспорт, а чому я маю вам його віддавати, коли він адресований не вам?" Якщо все ж таки пощастило, посередник фотографує мого листа і пересилає інтернетом дружині. У зворотний бік так само. Від мене до дружини лист міг йти місяць-два. За весь період полону я отримав три листи. Дуже пощастило, що дозволили переслати фотографію родини, це мене дуже підтримало.
Усі листи проходили через цензуру. Нам чітко вказали, про що можна говорити, а що краще залишити в таємниці. Ми могли обговорювати особисті справи, дізнаватися, хто з рідних живий, а хто загинув. Так я дізнався, що під час оборони Маріуполя загинули багато моїх товаришів. Я попросив дружину перевірити мій статус у всіх правозахисних організаціях, і стало зрозуміло, що Червоний Хрест Росії не має жодної інформації про мене.
Інші теми були під забороною. Наприклад, не можна було висловити думку так: "Олено, скажи Тетяні, що її Сашко зараз тут зі мною, нехай зв'яжеться з ним". Щоб донести цю інформацію, доводилося використовувати шифри, які були зрозумілі лише отримувачу і не викликали підозр. Я писав: "Передай вітання Аллі Федорівні". Моя дружина вже знала, що йдеться про матір мого товариша, і могла здогадатися, чому це згадується. Ось таким чином і відбувалася комунікація.
На початку листопада відбувся найзначніший обмін на той час. Група молодих людей з Горлівки змогла перетнути кордон України. Вони доклали всіх зусиль, щоб поділитися інформацією про те, як шукати своїх близьких та вести переписку. З часом їхнє листування стало систематичним.
У Горлівці мене лише один раз допитував Слідчий комітет. Але то був допит для проформи: "Давай швидше, це ми знаємо, що далі? Ок, проїхали". Очевидно, що я став для них нецікавим, головне - не проколотися, не наплутати дати чи цифри. В процесі він питає мою адресу я називаю: "Вулиця Дерев'янка, будинок шість". Він записує та повторює: "Вулиця Дерев'янка, будинок п'ять". Я кажу: "Ні, будинок шість". У цей час йшов якийсь обстріл, десь поблизу здорово бахнуло, а він: "Це вихід, чи прихід?" "Та я не знаю, - кажу, - не розбираюся". Вдавав з себе дурника. Такі підступи треба пильнувати, я вже розумів, що це провокації. Якби я сказав: "Це вихід", - (а це був вихід) мені б могли відповісти: "Ааа, так ти ж артилерист, ти нам все набрехав". І хто знає, що б з цього вийшло. А так я підписав протокол і до побачення.
Ніяких ознак присутності Червоного Хреста чи інших міжнародних організацій під час мого перебування в полоні я не помітив. У Оленівці я одного разу чув, що хтось заповнював їхні форми якісь, це все. Десь потім говорили, що за правилами Хреста їхні співробітники не можуть перебувати там, де є ризик. А Горлівська зона знаходиться поруч з лінією фронту, от і все. До того ж росіяни часто прикривалися нами як живим щитом. Підженуть під паркан міномет чи САУ і звідси луплять цілий день. Але, я так зрозумів, згодом їх покарали: зайшла наша ДРГ і дала їм чортів. Після цього надовго на тому місці вони більше не затримувалися.
Поряд постійно тривали бойові дії, і було очевидно, що ми недалеко від позицій українських військових. Щоб вибратися з цієї небезпечної зони, необхідно було подолати кілька рівнів охорони, і це могло стати можливим лише в разі масового бунту. Але навіть якщо нам, виснаженим і пораненим, вдасться обійти охоронців, колонію швидко накриє артилерійський вогонь. На це знадобиться всього кілька хвилин, адже противник знаходиться зовсім близько. Далі потрібно буде подолати десять кілометрів через незнайомі території, переповнені ворожими військами, і перейти лінію фронту. Справжніми думками про втечу могли похвалитися лише одиниці; для більшості це залишалось лише мрією.
Заздалегідь ніхто не може передбачити, куди їх відправлять. Навіть охоронці не мають жодної інформації — їхнє завдання лише зібрати людей відповідно до списку. Можливо, ти опинишся на допиті у оперативників, або ж відправлять на етап у інше місце. Бували випадки, коли забирали групу хлопців, і всі раділи, сподіваючись на обмін. Але через два дні вони повернулися з розповіддю: «Ми були в донецькому СІЗО, отримали добряче по голові і знову повернулися назад».
Етап починається несподівано. Всіх виводять на загальне шикування й виголошують прізвища. В один з таких моментів я почув своє ім'я і опинився в групі з приблизно 20 хлопців. Місцеві горлівські охоронці нас запакували, замотали руки скотчем, на голову наділи мішок. Спакували лайтово: можна було дихати, а згодом навіть трохи стало щось видно.
Нас доставили на якийсь аеродром, де нас зустріли інші конвойні і посадили в літак. У них була налагоджена система, забезпечена технікою та ресурсами. Ми перелетіли на інший аеродром, де до нас приєдналися ще кілька хлопців. З їхніх розмов стало зрозуміло, що ми прямували в Мордовію. Потім опинилися на аеродромі Чкаловський під Москвою, де людей стало ще більше. Далі ми вирушили до Бєлгорода, проте приземлитися не вдалося — погода виявилася несприятливою. Літак трясло так, що всі ми дуже налякалися, що можемо загинути на цьому ненависному кориті. Врешті-решт, ми повернулися назад на Чкаловський.
Було зрозуміло, що, скоріше за все, нас везли на обмін, але цей непередбачений випадок міг зірвати всю операцію. Я відчував жахливий страх перед цим. Збір людей був заздалегідь спланований, і це повинно було бути узгоджено з українською стороною, але тепер ми опинилися в ситуації з затримкою на цілий день. Чи буде хтось нас чекати? Таке вже траплялося, обміни скасовували, і хлопців повертали назад у зону. А найгірше – ніхто не поверне тебе до Горлівки, тебе просто кинути в найближчу колонію, і знову почнеться пошук, знову доведеться відновлювати зв'язок, знову загубишся у всій цій "красі". Тож поки ти не перейдеш на українську територію, перебуваєш у постійному напруженні. Чи вдасться це, чи ні?
Просиділи на Чкаловському десь пів дня, нас нагодували, фільмуючи процес на камеру. Поставили на коліна, але руки не розв'язували, лише познімали пакети з голів, відвернули в бік паркану і сказали: "Їжте". А самі для показухи такі ввічливі й добрі: "Ось вам, будь ласка, кушайте". З собою дали шоколадку та завантажили в інший літак. Після цього перельоту всіх пересадили у два автобуси. Там тебе згинають вниз головою, щоб нічого не бачив, і так їдеш.
На якійсь точці автобуси зупинилися, це був неробочий пункт пропуску на кордоні. Конвойні почали виходити, сказавши: "Ну все, бувайте, в полон більше не попадайте". Залишився тільки водій, він провіз ще 100-200 метрів, і там відбувся сам обмін. Ми вийшли, приїхали автобуси з їхніми полоненими, і ми помінялися транспортом. Тоді хтось сказав: "Хлопці, вітаємо на рідній землі". А вже після цього нас зустріли представники влади та координаційного штабу і відбулась вся ця церемонія, яку завжди викладає у себе в телеграмі Єрмак.
Ми їхали через села в прикордонні, це звичайні, нічим не примітні місцинки. Мешканці виходили на дорогу, махали прапорами. Я розумію, що людей попередили: зараз буде їхати обмін, зустрічайте, але все одно це пробирало.
Протягом години полону я скинув 30 кілограмів. Мені пощастило, адже я мав певний запас. Ті, хто має зайву вагу, отримують певну перевагу. З моїми 110 кілограмами зниження до 80 не є таким критичним, дистрофія обійшла мене стороною. Але якщо ти важив 70 кг і втратив 20, то стаєш схожим на ходячий скелет.
Без наслідків, звісно, не могло обійтися. Низька якість води та їжі, брак вітамінів і недостатнє харчування призводять до накопичення хронічних захворювань. А якщо до цього додати відсутність лікування, а також побої і знущання, картина стає ще гіршою. Я отримав травму плеча ще в Старобешевому, і мені не надали жодної медичної допомоги, тому воно залишилося в такому ж стані, як і при травмі. Внаслідок цього у мене розвинувся артроз, пошкодився нерв, що викликає постійні болі.
Зараз моя рука не функціонує так, як повинна. Я дізнався про зламані ребра під час медичного обстеження в Україні. Мій хребет також зазнав ушкоджень, а з нирками виникли проблеми. Скільки разів я після зустрічей з дубиною відчував кровотечу, навіть не пам'ятаю. В подальшому не варто сподіватися на позитивні зміни.
Мені важко передати свої емоції в момент звільнення. Не було того традиційного сплеску радості на кшталт: "Ура, я вдома!" Навіть коли усвідомлюєш, що все скінчилося успішно, розум залишається в напруженому стані, готовому до можливого підступу. Напевно, це наслідок тривалого перебування в полоні: атмосфера напруги і недовіри глибоко вкоренилася. Відчуваєш себе, як пружина, яка не була повністю розжата, все ще під тиском невизначеності.
***
В осінній період 2023 року персонаж нашої розповіді знову став на захист, приєднавшись до сил територіальної оборони. У весняні місяці 2024 року, після ухвалення закону, який надає можливість колишнім військовополоненим залишати армію, він вирішив піти на пенсію. Наразі він разом із дружиною та двома дітьми оселився в Німеччині.
