993 дні в неволі: Як чотирирічна Мілана з нетерпінням чекала на повернення свого тата, морського піхотинця.

Оборонець Маріуполя, військовий із 36-ї окремої бригади морської піхоти на ім'я Денис, повернувся з майже трирічного полону в Росії і знову взявся за захист України.

У грудні минулого року в Миколаєві під час акції на підтримку військовополонених маленька дівчинка поряд із своєю мамою тримала плакат із написом: "Я не хочу свят, моя мрія - обмін тата". Це була Мілана, яка знала свого батька лише з фотографій. Він потрапив у полон до росіян, коли їй тільки виповнився рік. Справжнім дивом стало те, що всього через кілька днів після тієї акції мама дівчинки, Діана, отримала телефонний дзвінок, почувши рідний голос свого чоловіка Дениса, який сказав: "Слава Україні!".

РОСІЙСЬКІ ВЛАДИ ЗМУШУВАЛИ ПОЛОНЕНИХ ВІДКАЗУВАТИСЯ ВІД СВОГО ГРОМАДЯНСТВА

25-річний Денис - захисник Маріуполя. Родом із села Костуватого колишнього Братського, а нині - Вознесенського району Миколаївщини. Виріс у багатодітній родині. Закінчив професійний ліцей за фахом кухар-кондитер, але професію обрав іншу - у 2019 році уклав контракт із ЗСУ та пішов служити у ППО 36 окремої бригади морської піхоти. У полоні пробув 993 дні.

...Ми зустрічаємось через три місяці після його повернення. Позаду - тривала реабілітація, довгоочікувані зустрічі та обійми з рідними, фактично знайомство з донечкою. Морпіх розповідає, що під час їхньої першої зустрічі маленька Мілана підбігла до нього, обійняла, поцілувала і почала плакати... У перші дні дівчинка була трохи збентежена, але доволі швидко адаптувалася. І вже невдовзі малеча не злазила з татових рук, знала його звички й уподобання.

Хоча з моменту звільнення пройшло небагато часу, Денис вже знову служить у Збройних Силах України. Тим не менш, він зміг знайти час, щоб розповісти свою історію.

27 лютого 2022 року закінчувався термін мого контракту в Збройних Силах України, і я планував демобілізуватися, щоб перейти на службу в Державну службу з надзвичайних ситуацій. Проте, з початком повномасштабної війни наш підрозділ був залучений до оборони Маріуполя. Після цього розпочалися запеклі бої на Азовмаші. Ми опинилися в оточенні, спробували прорватися до своїх, але через відсутність зв'язку та нестачу боєприпасів і озброєння нам це не вдалося. Незабаром ми залишилися без набоїв і їжі. 12 квітня 2022 року нас захопили в полон. Спершу нас "вітали" представники самопроголошеної ДНР і вивезли до відомої Оленівки. Там нас катували собаками, били, використовуючи гумові палки та електрошокери. Врешті-решт, нас перевезли до однієї з колоній у Смоленській області Росії. Розпочалися допити, нас змушували підписувати порожні аркуші паперу. Я відмовився, за що отримав... О шостій ранку, після підйому, нас ставили в шеренгу посеред камери, наказуючи тримати руки за спиною і стояти так до 22-ї години, - згадує Денис.

Він зазначає, що протягом перших шести місяців хлопцям, які знаходилися в одній камері, було заборонено спілкуватися. У кімнаті було холодно, а взимку з вікон звисали бурульки. Тим не менш, носити бушлати дозволяли лише під час прогулянок на свіжому повітрі.

На питання, як йому вдалося витримати такі важкі часи, він відповідає: "Спочатку було неймовірно важко, адже росіяни постійно повторювали, що Україна вже під їх контролем, що нас залишили без підтримки, що моя дружина прагне виїхати до Росії... Вони намагалися змусити нас відмовитися від українського громадянства, обіцяючи перевезти родину, забезпечити житлом та роботою... Але більшість з нас не піддалася цим спробам. Коли я отримав звістку від дружини та кілька її фотографій, мені стало значно легше — це підвищило мою впевненість і дало сили. Перший лист від неї я отримав ще у вересні 2022 року, але сам зміг прочитати його лише в серпні 2023 року".

Йому за весь час дозволили написати вісім листів приблизно такого змісту: "Живий-здоровий, перебуваю в РФ, одягнений, взутий, годують добре, меддопомогу надають...". Та до рідних потрапило лише два. Своєю чергою, з пів сотні листів, які написала Денису дружина, дійшло менш ніж половина. Але воїн вважає, що йому ще пощастило, бо деякі хлопці взагалі не отримали жодного листа.

Коли один із юнаків заявив, що їм не вистачає хліба, його почали лаяти.

Денис ділиться спогадами про найважчі роки – 2022-2023. Харчування було вкрай незадовільним: переважно це була каша, залита холодною водою, або ж так званий суп з кількома шматочками картоплі. Ті, хто висловлював незадоволення такою їжею, змушували вчити вірші, виконувати гімн Росії і повторювати це вголос. Якщо хтось не міг запам'ятати текст, усю камеру залишали без їжі. У ці важкі часи Денис значно схуд і його вага опустилася до менш ніж 52 кілограмів...

Денис розповідає: "Справжня потреба в солодощах була дуже великою. А от з медичною допомогою все було не так вже й добре. Якщо хтось висловлював незадоволення через високу температуру або погане самопочуття, спочатку його могли покарати, а вже потім, можливо, запропонувати якусь лікувальну пігулку. Казали, що це роблять для профілактики, щоб менше відволікалися на скарги."

Він пам’ятає, як одного разу до них завітали представники Червоного Хреста. Хлопцям наказали стати обличчям до вікна. Один із візитерів запитав, чи є у когось якісь скарги. Усі залишилися мовчазними... "Тоді бажаю вам приємного відпочинку!" - пролунав цинічний коментар.

Наші воїни не скаржилися, бо це не мало жодного сенсу.

- Коли приїздили з організації із захисту прав людини, то хтось із хлопців сказав, що не вистачає хліба... Так після того, як ті поїхали, їх усією камерою вивели в коридор, муштрували, примушували віджиматися, стрибати... І лише у 2024 році почали годувати трохи ліпше. Якось Червоний Хрест привіз 20 пакунків із гуманітарною допомогою. Щоправда, до нас вони потрапили вже напівпорожніми: у кожному залишався деякий одяг, трохи цукерок і банка згущеного молока. Це все розділили на 250 людей, - каже співрозмовник.

Коли приїжджала комісія, продовжує Денис, їм надавали свіжу білизну, дозволяли прийняти душ і змінити одяг.

"Заспокоївся тільки після того, як ступив на українську землю."

У жовтні 2024 року, під час чергового візиту представників Червоного Хреста, нам надали можливість зареєструватися в їхній системі. Це дозволило нашим близьким підтвердити, що ми живі. Дуже хотілося сподіватися, що нас готують до обміну. Проте російська сторона запевняла, що це можливе лише після завершення військових дій. Крім того, обмін морпіхів відбувався досить рідко. Протягом майже трьох років мого перебування в цій колонії таких випадків було всього два, тому те, що сталося зі мною, справді виглядає як чудо, - підкреслює він.

Денис згадує, що 28 грудня 2024 року його викликали перед вечерею, провели огляд, потім поголили, змінили одяг, зав'язали очі та руки і повідомили, що його транспортують в іншу колонію.

Коли зняли пов'язку з очей, ми вже опинилися на межі з Білоруссю. Я до останнього хвилювався, що нас можуть повернути назад. Лише коли я ступив на українську землю, остаточно заспокоївся, - розповідає морпіх.

ДЕНИС ІЗ ДРУЖИНОЮ ТА ДОНЬКОЮ ХОДЯТЬ НА АКЦІЇ НА ПІДТРИМКУ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ

Питаю у співрозмовника, чи змінюються цінності після таких випробувань.

- У полоні я почав вірити в Бога. Читав духовну літературу, яку нам давали. А ще зрозумів, що треба більше уваги приділяти родині: насправді те, що мене вдома чекають дружина, донька, батьки, допомогло вижити. До війни я якось над цим не замислювався, - каже Денис.

Морпіх розповів про веселу ситуацію, що трапилася в момент народження його доньки, коли він перебував на службі.

- Хлопці попросили приготувати обід, я поставив варити макарони. Аж тут телефонує дружина і каже, що в нас народилася дівчинка. Я так зрадів і розхвилювався, що навіть не запитав про вагу та зріст. І геть забув про ті макарони, тож вони згоріли. Лише через деякий час перетелефонував дружині й розпитав про все докладніше, - розповідає.

До речі, старший брат Дениса, Іван, також перебуває на службі в Збройних Силах України, незважаючи на те, що виховує четверо малих дітей.

Обережно запитую у Дениса, як він почувається. Він відповідає, що вдома його непогано підгодували, і зараз вага перевищує 70 кг. Проте він зізнається, що до кінця не зміг адаптуватися. Незважаючи на піклування близьких і відносно мирну атмосферу, всередині нього все ще живе страх. Крім того, він стикається з певними проблемами зі здоров'ям і наразі чекає на всебічне медичне обстеження, яке має організувати одна з благодійних організацій.

Денис разом із дружиною та донькою активно беруть участь в акціях на підтримку військовополонених. Морпіх переконаний у важливості цієї справи. Він також звертається до міжнародних гуманітарних організацій із закликом приділити більше уваги українським військовим у полоні: "До морських піхотинців в Росії ставлення особливе, їх рідко обмінюють. Тому дуже хочеться, щоб, поки наші хлопці там, міжнародні організації реально сприяли їх виживанню".

Ми з нетерпінням чекаємо, що його почують... А також віримо, що настане момент, коли всі наші герої, які зараз знаходяться в російському полоні, зможуть повернутися додому і зустрітися з близькими.