Чому Україна досі не впровадила законодавство щодо сурогатного материнства та які ризики це може викликати?

Введіть у пошукову систему запити на кшталт "сурогатне материнство в Україні", "послуги сурогатних матерів в Україні", "вартість сурогатного материнства" і ви знайдете безліч посилань на різні компанії та клініки, що пропонують ці послуги. Однак є один важливий момент: в Україні практично відсутні гарантії для всіх учасників цього процесу – як для сурогатних матерів, так і для майбутніх батьків, а найголовніше – для самих дітей.

Зоряна Скалецька, партнерка ARIO та міністерка охорони здоров'я в 2019-2020 роках, висловила свою точку зору щодо ключових питань в сфері сурогатного материнства і допоміжних репродуктивних технологій, а також їхніх причин і перешкод для ефективного регулювання. Ці думки були оприлюднені в інтерв'ю з Mind.

Згадайте ті кадри, які обійшли світові новини: десятки немовлят в кімнатах одного з київських готелів. Це було в 2020 році, під час жорсткого карантину. Діти, які з'явилися на світ завдяки сурогатним матерям в Україні, залишилися без батьківської опіки, оскільки іноземні замовники не змогли їх забрати. У цей час ці малюки фактично отримали статус сиріт, але не через пандемію, а через відсутність адекватних державних механізмів відповідальності. Приватні клініки вже отримали свої кошти, проте держава не надала юридичних інструментів, які б захищали права дітей і сурогатних матерів в умовах непередбачуваних ситуацій.

Цей момент повинен був стати вирішальним. Сигналом для уряду, професійних об'єднань і медичного середовища, що галузь, яка тривалий час функціонувала без визначених норм, більше не може залишатися поза межами системного регулювання. З тих пір пройшло чимало часу, але ситуація залишилася незмінною. Навіть у теперішніх умовах війни, коли загрози для вразливих груп лише посилюються.

Коли держава нарешті вирішила системно підійти до питання сурогатного материнства та запропонувати законодавче регулювання, реакція значної частини учасників ринку, на мою думку, стала яскравим показником.

Проте опір врегулюванню є показником протилежного. Він свідчить про страх втрати комерційної свободи, а не про турботу про пацієнтів. У таких умовах відсутність правил перестає бути нейтральною. Навпаки, вона починає працювати на користь сильнішої сторони і проти тих, хто перебуває у вразливому становищі.

Ось чому обговорення сурогатного материнства в Україні не може обмежуватися лише питаннями "ринку" чи "інновацій". У відсутності етичних і правових норм будь-яка медична технологія стає засобом, що підлягає не стільки стандартам, скільки співвідношенню сил.

Спроби законодавчо врегулювати допоміжні репродуктивні технології та сурогатне материнство в Україні тривають понад 20 років. Так, до парламенту подавали законопроект № 5105 "Про репродуктивні права та гарантії їх здійснення" від 10 лютого 2004 року, яким автори мали на меті визначити зміст репродуктивних прав, але він був відкликаний.

Іншою ініціативою став законопроект № 4647 "Про регулювання питань допоміжного материнства та забезпечення державних гарантій рівних прав і можливостей матерів", представлений 11 червня 2009 року. Цей документ мав на меті врегулювання прав учасників процесу сурогатного материнства, проте парламент вирішив зняти його з розгляду.

У 2011 році в українському парламенті були представлені два законопроєкти, що мали абсолютно різні концепції: законопроєкт № 8282, який збирався ввести обмеження на використання сурогатного материнства, зокрема для іноземців з країн, де ця практика заборонена, та законопроєкт № 8703, який, навпаки, прагнув розширити можливості сурогатного материнства, фактично перевівши його з медичної категорії у сферу соціальних послуг. Проте жоден із цих варіантів не був втілений у життя.

У 2018 році Верховна Рада розглядала законопроєкт № 8629, що стосувався "Допоміжних репродуктивних технологій", а також його альтернативну версію. Проте обидва документи були відхилені відповідним комітетом через наявність значних недоліків.

У 2020-му з'явився законопроєкт № 3488, який пропонував зосередитися на кримінальній та адміністративній відповідальності за порушення у сфері допоміжних репродуктивних технологій, не вирішуючи при цьому базових питань правового статусу сурогатного материнства. Чергова спроба - законопроєкт № 6475-д 2023 року - також не призвела до системного врегулювання і залишилася на рівні декларацій.

Останній законопроєкт уряду під номером 13683, представлений у 2025 році, знову підкреслив ту ж проблему. У медіа-обговореннях акцент було зроблено переважно на технічних нюансах: транспортуванні біоматеріалів за межі країни, вікових обмеженнях для доступу до допоміжних репродуктивних технологій та формулюваннях, що стосуються безкоштовності процедур.

● Примусовий кесарів: медицина переходить межу

Особливої уваги заслуговує практика, що викликає серйозну стурбованість з погляду медичного права та прав людини. Йдеться про примусові кесареві розтини у сурогатних матерів. Згідно з міжнародними дослідженнями та звітами правозахисників, в Україні ці хірургічні втручання часто виконуються без належно отриманої інформованої згоди жінок.

Ключова проблема полягає в тому, що жодні міжнародні медичні стандарти не вимагають обов'язкового проведення кесаревого розтину у випадках сурогатного материнства. Ба більше, понад 60% сурогатних матерів - це жінки, які вже мають одну або дві власні дитини і фізіологічно здатні народжувати природним шляхом.

Згідно з міжнародними медико-правовими стандартами, будь-яке медичне втручання без добровільної, поінформованої згоди пацієнтки є формою жорстокого поводження. В окремих правових трактуваннях це вважається катуванням. В Україні ж такі практики відбуваються на тлі відсутності чітких правил, що фактично легалізує насильство під прикриттям медичної допомоги.

● Взаємини з матір'ю часто не є рівноцінними.

Іншим важливим аспектом правового вакууму є умови угод, що укладаються з сурогатними матерями. Офіційно ці угоди виглядають як цивільно-правові контракти між сторонами, які перебувають на рівних позиціях. Проте, насправді їхній зміст вказує на інше.

Подібні угоди часто містять суворі вимоги до способу життя жінки, включаючи обмеження на пересування, контроль за колом спілкування, а також вимоги стосовно роботи, місця проживання і поведінки під час вагітності. За будь-які "порушення" передбачені значні штрафи, які можуть значно перевищувати фактичний дохід жінки.

Без чітких законодавчих меж договір перестає бути інструментом захисту і перетворюється на засіб контролю. Держава, яка не встановлює таких меж, фактично погоджується з тим, що економічна необхідність може виправдовувати обмеження базових прав людини.

Сучасний світ вже не сприймає сурогатне материнство лише як медичний метод вирішення проблеми безпліддя. На міжнародній арені все частіше обговорюється використання репродуктивних технологій як засобу обходу юридичних перешкод, створення нових форм громадянства, а також для реалізації довгострокових соціальних і навіть геополітичних планів.

Останні матеріали в провідних міжнародних медіа висвітлюють випадки, коли сурогатне материнство стає інструментом для заможних людей, які прагнуть мати десятки або навіть сотні дітей не з причини створення родини, а з прагматичних мотивів. Ці ситуації підкреслюють важливу істину: без належних етичних і правових норм новітні медичні технології можуть швидко перестати бути лише медичними інноваціями.

У даному контексті Україна перебуває в надзвичайно вразливій ситуації. Суміш недостатнього регулювання, економічної нерівності та значного іноземного попиту створила ринок, що більше орієнтується на зовнішні потреби, ніж на захист своїх громадян.

Сьогоднішня глобальна дискусія не зосереджується на питанні "дозволяти чи забороняти", а на визначенні меж. Країни, які не встановлюють ці межі, стають територіями для експериментів, часто за рахунок найслабших верств населення.

Усвідомлення ризиків, пов’язаних із сурогатним материнством, стало причиною для багатьох країн переглянути свої підходи до цієї практики. В міжнародному контексті все частіше впроваджують модель, яка передбачає лише альтруїстичне, некомерційне сурогатне материнство, де фінансова винагорода заборонена, за винятком компенсації реальних витрат, а також передбачає суворий державний контроль.

Ця концепція не відкидає репродуктивні технології. Натомість, вона прагне знайти гармонію між правом індивідів на медичне втручання при безплідді та потребою зберегти людську гідність, здоров’я і автономію жінок. Встановлення чітких норм, медичних стандартів та незалежного нагляду допомагає зменшити ризики зловживань і підтримувати довіру до медичної сфери.

Країни, які пішли цим шляхом, виходили з простого принципу: людське тіло не може бути предметом вільної комерціалізації без етичних обмежень. Репродуктивна медицина, як і будь-яка інша сфера охорони здоров'я, потребує не лише технологій, а й чітких моральних і правових орієнтирів.

Українська дискусія поки що часто зводиться до крайнощів - повної заборони або повної свободи ринку. Між цими полюсами існує третій шлях, який уже обрали багато держав. І саме він заслуговує на серйозне професійне обговорення.

В історії медицини України існує позитивний приклад професійної відповідальності. У 1990-х роках психіатри стали ініціаторами законодавчих змін у своїй галузі. Розуміючи високі ризики можливих зловживань і вразливість своїх пацієнтів, вони не чекали на зовнішній тиск. Психіатри самостійно розробили нові правила, залучили міжнародних фахівців і добилися ухвалення закону, який забезпечив захист як для пацієнтів, так і для лікарів, а також зміцнив статус професії.

Цей приклад демонструє, що регуляція не є загрозою для медичної галузі, а навпаки - методом її захисту. Ясні правила допомагають відрізнити професійну діяльність від зловживань, встановлюють стандарти та підтримують довіру суспільства.

Сьогодні репродуктологія опинилася в схожій ситуації. Проте, замість того щоб активно долучатися до створення етичних та правових норм, чимало представників професії лише висловлюють критику на адресу чужих ініціатив. Це призводить до втрати шансів на встановлення власних правил гри.

Але важливо усвідомлювати, що у такій сфері як репродуктологія відсутність правил не означає свободу. Вона означає перевагу сильнішого і вразливість тих, хто не отримує вибору. Це не ідеологічна дискусія і не питання медичного прогресу. Це питання відповідальності держави і меж, які вона зобов'язана встановлювати. Фактично це вибір між хаосом і правилами та водночас тест на зрілість держави.