Де панує війна. Два дозволи, які спільнота надає сама собі задовго до отримання наказу.

Трилогія "Динаміка дії" досліджує, які елементи формують перемогу, де відбуваються ключові рішення та де ховається війна, навіть коли її не видно. Частина 3.

У Люботині, що під Харковом, школа перетворилася на підземний притулок. Мистецький ліцей "Дивосвіт" створив укриття на чотириста осіб, обладнане генератором на випадок відключення електрики, власним водопостачанням та пандусами для людей з обмеженими можливостями. На поверхні панує атмосфера воєнного часу, а в підземеллі діти займаються малюванням та освоюють техніки змішування кольорів. Жоден із дорослих, які працювали над будівництвом, не висловлював сумнівів щодо доцільності цього проекту.

Я не покидаю думок про цю школу з того моменту, як завершив написання попередньої статті. Ми спускалися на п’ять поверхів війни, і на кожному з них, окрім верхнього, зустрічали поразки, які можна зазнати і без участі росіян: втома від перевірок, втрата довіри до сусіда, раптове пробудження з чужими думками, оцінка близької людини як ресурсу. Це веде до неприємного висновку: причини наших можливих поразок існують не лише по ту сторону фронту.

Ця колонка про те, де живе війна, коли її не видно, і про одне питання, від якого, боюся, не сховається ніхто, зокрема я.

Де вона мешкає?

Медики усвідомлюють, що існують віруси, які можуть залишатися в нашому організмі на невизначений термін. Вони роками ховаються в нервових вузлах, не викликаючи жодних симптомів: людина продовжує працювати, виховувати дітей і вважає себе абсолютно здоровою, поки її імунна система не ослабне через втому або тривогу. У цей момент інфекція проявляється, і всі бачать те, що все це час залишалося прихованим всередині.

Війна влаштована так само. Зведення, карти й некрологи показують місце, де вона вийшла назовні, а живе вона глибше, у тому, як люди звикли поводитися одне з одним задовго до першого пострілу. Носіями в цій метафорі бувають усі, а хворіють ті, в кого імунітет здав.

Медична термінологія має свої обмеження: у вірусів немає відповідальності, а у людей вона існує. Тому все, що я розповім про механізми, пояснить, як виникають конфлікти, але не звільнить від відповідальності тих, хто віддав наказ.

Це не є зовсім нова ідея. Ще за часів Фукідіда було помічено, що причини Пелопоннеської війни, які обговорювалися на публіці, суттєво відрізнялися від її "справжніх причин", про які говорилося значно рідше.

Річард Нед Лебоу проаналізував дев'яносто чотири війни, які відбувалися з 1648 року, і дійшов висновку, що більшість з них розпочиналися заради здобуття статусу та визнання серед великих, а лише в окремих випадках – заради матеріальних благ. До найнижчого рівня, де визначається, чи визнаєш ти іншого суб'єктом, ще далеко, але шлях туди існує: ті, хто бореться за своє місце в ієрархії, зрештою приймають рішення, хто має значення в цій системі. А це питання визначається поглядами людей один на одного.

Про те, як змінюється характер цієї війни, пише в "Семи рівнях війни" Дмитро Золотухін: безпекові порядки, час, простір і трафік, платформи, що змагаються за право визначати реальність.

Клаузевіц також підкреслював особливості війни, зазначаючи, що кожна епоха має свої унікальні конфлікти. Він розмежовував ці зміни від сутності війни, яка залишається стабільною протягом часу.

У цьому тексті мене більше цікавить природа, і дивитися на неї я волію знизу, зі школи, фонду й бригади.

Два дозволи на виконання.

Що ж сидить у тих нервових вузлах? Я бачу там одну практику з двома обличчями: людину, яку рахують як ресурс, і іншого, в якому не визнають суб'єкта. Щоб почати війну, спільноті потрібні два дозволи, і обидва вона видає собі сама, задовго до наказу.

Перший аспект дозволяє витрачати власні ресурси. Крістофер Блаттман, який досліджував причини, чому суперники доходять до насильства, включає цю причину в число п'яти ключових і починає з неї: влада, яка не підзвітна тим, хто несе тягар, не враховує ціну. Росія давно вже ухвалила цей дозвіл і перетворила його на систему обліку. Тут в'язнів вербують прямо з колоній, штурмовиків мобілізують масово, а виплата родичам загиблих у бідніших регіонах перевищує всі можливі доходи, які вони могли б отримати за все своє життя.

Другий дозволяє не бачити чужих. Ми знаємо його напам'ять зі статті 2021 року про "один народ" і з тексту Сергейцева, де народ, якого "немає", треба ще й "перевиховати".

Ці два дозволи взаємопов'язані між собою. У нас є спільна здатність бачити людину в іншій людині, і той, хто відключає цю здатність для чужих, рано чи пізно втратить її й для своїх. Ганна Арендт колись зазначала, як методи, випробувані в колоніях, повернулися до Європи бумерангом. Британія та Франція мали свої парламенти, суди та вільну пресу, проте в той же час вели війни в Кенії, Алжирі та Індокитаї. Внутрішні механізми стримування зберігали перший дозвіл, але майже не впливали на другий, і згодом цей другий дозвіл повернувся додому. У жовтні 1961 року паризька поліція скинула алжирців у Сену прямо в центрі столиці, а методи допитів, які відпрацьовувалися в Кенії та Адені, у 1971 році застосували в Північній Ірландії проти власних громадян.

Імунітет

Усі можуть бути носіями, але саме ефективність імунної системи відокремлює здорових від хворих. Антрополог Дуглас Фрай та його команда досліджували "системи миру" — сусідні громади, які протягом тривалого часу не вступають у конфлікти. Вони проаналізували шістнадцять таких систем, від Ліги ірокезів і швейцарських кантонів до Європейського Союзу, порівнявши їх з тридцятьма випадковими спільнотами, де мир не вдалося зберегти. Найбільш помітні відмінності спостерігалися в нормах, що регулюють відсутність конфліктів, далі йшли ритуали, цінності та взаємозалежність у сфері безпеки — усе це залишається в свідомості та звичках людей довше, ніж будь-які формальні угоди.

Фрай спостерігав за сусідами, і основна думка, яка виникає з його дослідження, звучить так: мир базується на звичках, які можна засвоїти. Я закликаю вас зазирнути всередину, у ті місця, де ці звички формуються (або навпаки, викорінюються) щодня. Для цього я пропоную п'ять критеріїв, які можна застосувати до навчальних закладів, команд, благодійних організацій, місцевих рад і державних інституцій. Відповідь на кожне питання буде "так" або "ні", без варіантів "в процесі".

Чи має людина можливість внести зміни, не отримуючи попередньої згоди від тих, кому це не вигідно? У Іванкові, після звільнення, деякі мешканці виявили, що певна кількість людей не може самостійно дістатися до штабу за допомогою, тому вирішили організувати доставку допомоги безпосередньо до їхніх домівок.

* Чи можливо повідомити про неприємні новини, не відчуваючи при цьому провини? Світ дізнався про катастрофу в Чорнобилі 1986 року завдяки тривозі на шведській атомній електростанції "Форсмарк", розташованій більш як за тисячу кілометрів. Це сталося ще до того, як Москва офіційно визнала інцидент.

Чи аналізують тут свої помилки так само ретельно, як помилки інших? За словами командира "Хартії", спочатку розбір дій став звичним у інструкторів і штабних працівників, тоді як у підрозділах цей процес впроваджувався складніше, адже наказом неможливо навчити людей обговорювати власні помилки.

* Чи можна тут оскаржити рішення влади, і чи хтось колись виграв? Улітку 2025 року закон, що забирав незалежність у НАБУ і САП, переписали за дев'ять днів після того, як люди вийшли на вулиці з картонками.

Чи має людина тут перспективи, які вона змогла б передати своїй дитині? Діти, які нині дорослішають за межами України, зможуть відповісти на це питання своїм вибором, куди повертатися в майбутньому.

Запишіть свої відповіді та поверніться до них через півроку. У тих місцях, де "ні" стало більше, поступово з'являється перше схвалення.

Де формується імунітет?

Ніхто не народжується з умінням сказати "так не працює", перевірити новину, оскаржити рішення чи побачити людину в чужому. Усе це виробляється, як лімфоцити в кістковому мозку: у родині й школі, у книжці й пісні, у театральній залі, де ти дві години живеш чужим життям і виходиш із нього трохи ширшим. Культурою я називаю місце, де постає людина і яке людина щодня добудовує.

Отже, фраза "не на часі", яка звучить під час війни при обговоренні кожного рядка бюджету для шкіл, музеїв чи бібліотек, видає тих, хто не бачить суті проблеми. На жаль, ворог тут ніколи не помиляється: згідно зі звітами Управління ООН з прав людини, на окупованих територіях він починає з шкільних програм і вилучення українських книжок. Він насичує свою дошкільну та шкільну освіту жорсткою пропагандою та стратегічно формує освітні системи захоплених районів. Той, хто насамперед змінює підручники, розуміє, де справжня глибина конфлікту.

Проте сама культура не може захистити від зла. Джордж Стайнер підкреслив, що людина здатна ввечері насолоджуватися творами Ґете та слухати Шуберта, а вранці йти на роботу в Аушвіц. У сучасній Росії існує достатньо консерваторій та театрів, які, на жаль, сприяють поширенню негативних явищ.

Культура, яка має можливість вільно висловлюватися, здатна піднімати складні питання перед усіма — від влади до меценатів та авторів, і таким чином розширює наше сприйняття людяності. Хоча вона справді розширює ці межі, у нашій воєнній культурі також існують елементи, які їх звужують: пісні, де противник постає лише як звір, стендап про "ждунів", меми про тих, хто вирішив виїхати. Я розумію, звідки походять ці настрої, але все ж мушу запитати, чи витримаємо ми цю перевірку, адже Німеччина Ґете цього не змогла зробити.

Я двадцять п'ять років заробляю подіями й культурою, тож маю в цій розмові власний інтерес, і тому скажу незручне для своїх колег. Культура тримає імунітет доти, доки її не звели до знаряддя. Пісня, вистава чи фестиваль можуть зібрати на дрони, і це добре. Але коли ми виправдовуємо їх лише цим, ми робимо з ними те саме, що перший дозвіл робить із людиною: міряємо тим, скільки з них можна взяти.

Етапи

Якщо носієм цього смертельного вірусу буває кожна спільнота, то чесна розмова потребує шкали, однієї для всіх. На ранній стадії симптоми з'являються, і тіло на них відповідає. Цього літа, коли люди з картонками вдруге за два роки вийшли на площі й країна у стані війни поправила власну державу без барикад, ми бачили імунну відповідь у чистому вигляді. На пізній стадії інфекція захоплює сам імунітет: суд, школа, церква й медіа, які мали б захищати людину від того, щоб її порахували як ресурс, цю лічбу обслуговують.

Чи пригадуєте, як у грудні 2021 року, всього за два місяці до початку агресії, російський суд ухвалив рішення про ліквідацію "Меморіалу"? Ця організація більше тридцяти років документувала злочини, вчинені державою проти власних громадян. Таким чином, система позбулася однієї з останніх пам'яток, які нагадували про важливість пам'яті та усвідомлення історії.

Ремісія

Чи виліковна пізня стадія? Слово "невиліковна" я принципово не хочу вживати. Назвати націю невиліковною означає сказати, що її люди не можуть інакше, а того, хто не може інакше, неможливо судити. Історія відповідає точніше: із пізньої стадії виходили, але ніхто не виходив сам.

Німеччині після 1945 року знадобилися повна поразка, окупація, Нюрнберг, чужі гроші на відбудову і ще ціле покоління, перш ніж діти почали питати батьків, що ті робили під час війни. Поразка/відповідальність/допомога ззовні й десятиліття: коротшого рецепта з сучасної історії західного світу я не знаю. Повторити німецький шлях із ядерною державою неможливо, і я не знаю, як виглядатиме його версія для Росії. Знаю лише, що без жодної з цих частин вона не спрацює.

1991 рік у цьому контексті виглядає як ремісія, що не потребує лікування. Імперія розвалювалася без поразок, без люстрацій, без судів і без жодного обговорення того, як вона поводилася з підкореними народами. Симптоми зникли, світ з полегшенням зітхнув, а вірус залишився в резервуарах і повернувся вже через рік у Придністров'ї, через три роки в Чечні, через сімнадцять у Грузії, а через двадцять три – до нас.

Отже, якщо мир буде досягнуто без поразки та відповідальності, це стане лише ще однією тимчасовою паузою, а наступна спроба відновлення конфлікту вплине на наше потомство. Ідея "територія в обмін на спокій", про яку я згадував у попередній статті, нагадує ліки для полегшення симптомів у людини з хворобливими нервами.

У цьому рецепті прихована особлива деталь, яка веде нас до найглибших основ. Поразку, суд або допомогу можна отримати ззовні, проте покаяння неможливо принести з собою. Як і визнання, яке не можна здобути силою; воно повинно виникнути з глибини самого серця, з власної волі хворого. Але цю волю, здатність людини визнати свою провину, імперія роками знищувала у своїх підданих.

Дзеркало – це предмет, здатний відображати навколишній світ, створюючи ілюзію глибини та простору. Його поверхня гладка й блискуча, що дозволяє бачити своє відображення та досліджувати різноманітні образи. Дзеркало може слугувати не лише практичним інструментом, але й мистецьким елементом, що доповнює інтер'єр.

Тепер найгірше, через що я спускався по всіх цих сходах.

Між тими, хто напав, і тими, хто обороняється, різниця абсолютна, і ніщо в цьому розділі її не зменшує. Проте інфекція не питає, хто правий. Війна з носієм заразна: щоб вистояти проти держави, яка витрачає людей хвилями, дуже кортить почати рахувати своїх так само, а щоб витримати ненависть, простіше перестати бачити людину навпроти. За тією самою шкалою ми на ранній стадії, і обидва дозволи вже виписуємо собі, поки що дрібним шрифтом.

Перший видно в мові й практиці: "людський ресурс" в офіційних документах, мікроавтобус замість повістки, служба без строку, на якій людина не знає, коли повернеться, і поступово перестає питати. Другий видно ще краще, бо він давно розвернувся всередину.

"Ухилянт" звучить як діагноз, хоча за ним часто стоїть обставина, про яку ніхто не спитав. "Ждунами" називають усіх, хто лишився під окупацією. "Виїхали, то й не повертайтеся". "А чого він російською" кажуть про солдата, який сьогодні тримає позицію. Кожне з цих слів у малому масштабі робить те саме, що стаття про "один народ" робить у великому: виводить частину людей за межі тих, кого ми готові бачити суб'єктом.

У нас про це ще можна написати колонку, вийти з картонкою, виграти суд у держави. Цей імунітет працює, поки ним користуються, і ніхто не обіцяв, що він вічний.

Ось моє найрадикальніше висловлення: ми здатні здолати Росію на рівні дипломатії та повернутися з конфлікту з обома дозволами в кишенях. Тоді наші нащадки отримають у спадок країну, яка витримала натиск імперії та почала ставитися до своїх громадян так, як це робить імперія.

Світ також є дієсловом.

У першій колонці я зазначав, що слово "переможемо" в нашій мові неможливо вимовити без залучення себе, адже підмет закладено в закінченні. Щодо слова "мир", ситуація схожа, хоча мова це приховує: іменник "мир" асоціюється зі станом, в який ми потрапляємо, проте його суть тримається на дієсловах. Нам потрібно перевіряти, оскаржувати, вчитися, слухати, малювати, співати і пояснювати дитині, чому сусід — це також людина.

Найточніше перший дозвіл видно там, де людину вже не можна використати. Поранений не повернеться в стрій, стара жінка нікому нічим не віддячить, і турбота про них нічого не додає до обороноздатності. Спільнота, яка виписала собі перший дозвіл, від таких людей тихо відвертається. Спільнота, яка лишається поруч, знає, заради чого їй вистояти, і з цього місця найкраще видно, що саме ми боронимо.

Запитання, від якого не втечеш.

Чотири тези, щодо яких я закликаю до обговорення:

Війна зароджується з двох дозволів: витрачати власних ігнорувати чужих, і обидва ці дозволи спільнота надає собі сама.

Ми здатні здолати Росію, але можемо зазнати поразки перед собою, якщо повернемося з війни з цими дозволами.

* Культура й освіта під час війни лишаються лінією фронту, тільки підводною, і хто виправдовує їх самою користю для перемоги, той здає їх без бою.

Перемир'я, що не передбачає поразки чи відповідальності, є лише временною зупинкою, а не справжнім миром.

І одне питання. Попередні колонки закінчувалися тим, що я забирав питання з собою в наступну. Це я лишаю кожному, хто дочитав, бо Росія відповіла на нього давно, наша держава відповідає щодня своїми рішеннями, а ми з вами ще ні.

Кого з тих, хто оточує мене, я за ці роки почав сприймати лише як інструмент, який можна експлуатувати до межі? І кого я перестав слухати, адже вже заздалегідь знаю, що він – "ухилянт", "ждун" або "той, хто втік"? Відповідь "нікого" з’являється в голові миттєво, але її варто проаналізувати ще раз.

У Люботині і сьогодні триває незвичайний урок, який не чути зовні: чотириста місць під землею, генератор, вода, пандус, аркуш паперу та олівець. Деякі з цих дітей навчаться відстоювати свою думку перед вчителем без страху, хтось уперше зустріне людину з незнайомим обличчям і запам'ятає, як це відбувається. Ця подія не буде зафіксована в офіційних звітах, проте саме від цього уроку залежить, з якими можливостями у руках вони колись отримають нашу перемогу.