"Мешканці Маріуполя вважали, що їхня оборона надійна, але реальність виявилася зовсім іншою. Ми опинилися в безвихідній ситуації. У місті панувала справжня кровопролитна боротьба," - висловився режисер з Маріуполя Анатолій Левченко.
Театральний постановник з Маріуполя Анатолій Левченко в інтерв'ю для УНІАН поділився своїми переживаннями щодо жахіть окупації, а також розповів про десять місяців, проведених у неволі, і висловив своє розчарування через ігнорування його звернень про допомогу з боку театральних колективів Києва.
Заслужений діяч мистецтв України, режисер, сценограф та активіст Анатолій Левченко розпочав свою діяльність у Донецькому академічному обласному драматичному театрі в Маріуполі з 1994 року. Спочатку він обіймав посаду режисера-постановника, а згодом став головним режисером. Завдяки його ініціативі у театральному репертуарі Маріуполя почали з'являтися українські п'єси...
Митець, який є засновником та керівником Першого недержавного театру Донеччини "Terra Incognita", пережив складні випробування у 2022 році. Подружжя Левченків не змогло оперативно залишити окупований Маріуполь через обов'язки щодо догляду за сином-аутистом і 91-річною матір'ю Анатолія. Пізніше його незаконно затримали за доносом колишніх колег, і лише через десять місяців, проведених у в'язниці, його звільнили. Після цього сім'я нарешті змогла виїхати на територію, що контролюється Україною.
Режисер поділився з УНІАН пережитим та розповів, як створений ним театр виживає під час війни.
Шановний Анатолію, чи могли б ви поділитися своїми спогадами про події в Маріуполі, коли російські війська увійшли в місто? Чи планували ви виїхати з нього заздалегідь?
Якби я передбачив, що таке відбудеться, то виїхав би з родиною з міста ще до початку вторгнення. Нас було четверо: я, моя дружина, син Артем, який живе з інвалідністю через невербальний аутизм, та моя літня теща. Однак представники влади втішали нас, запевняючи, що все під контролем і ніякої загрози немає. Я вважав, що навіть якщо щось і почнеться, це буде схоже на події 2014 року, коли нас на два місяці окупували, а потім звільнили (весною 2014 року Маріуполь потрапив під контроль сепаратистів, підтримуваних Росією, але у червні місто було визволене батальйоном "Азов", - УНІАН). Жителі Маріуполя були впевнені в надійності свого захисту, але насправді все виявилося зовсім інакше...
Не люблю порівнювати трагедії, але важко уявити, що відбувалося в нашому місті. Це було справжнє пекло! Війна охопила всю Україну, і люди страждають у різних регіонах. Але, наприклад, з Бучі, Херсона чи Бахмута цивільних все ж таки вивозили... А ось з Маріуполя - ні! Наш гарнізон залишився без підтримки, і ми були приречені.
Всередині міста була справжня бійня. Житлові будинки бомбардували, стріляли з усіх боків... Ми щодня ходили по трупах. Молодих хлопців на вулицях, в холод, роздягали до гола - шукали татуювання. Ці хворі [росіяни], коли знаходили на тілі будь-яку "картинку", розстрілювали людей на місці... Чоловіки, юнаки всюди лежали голі... Пам'ятаю, хлопця - молодого, красивого, з діркою від кулі між очима. На його передпліччі було зображення вовка. Знаєте, молоді подобається робити татуювання, зображуючи барсів, тигрів, вовків, драконів. А ті нелюди вважали, що це символ "Азова"...
Що ж відбувалося? У спробах порятунку, люди на дахах будівель, асфальтових поверхнях та автомобілях залишали повідомлення "Діти". Вони писали це російською, сподіваючись, що це приверне увагу російських пілотів. Люди вірили, що це може їх захистити. Але на жаль, це не спрацювало. Ніхто не отримав порятунку. Наш будинок розташований неподалік "Азовсталі", і з вікон ми спостерігали, як полум’я охоплює багатоповерхівки... Ми бачили ті автомобілі з написом "Діти", з розбитим склом та відчиненими дверима...
Як люди обходилися у цьому пеклі? Яким чином вони знаходили їжу?
У кінці лютого магазини ще працювали, але вже не отримували нових поставок хліба та води. Міщани почали масово розбирати з прилавків крупи та консерви. Приблизно 4 березня зникла гаряча вода, а згодом і опалення, газ та інтернет. Проте люди навчилися адаптуватися до нових умов — за кілька днів почалися грабежі крамниць і аптек. Наша сім'я, завдяки тещі, мала невеликий запас борошна, і дружина готувала на вулиці на багатті якісь хлібці, які можна було їсти тільки теплими. Сусіди обмінювалися овочами, намагаючись підтримувати один одного.
Коли десь дивом з'являлися продукти, то ціни були фантастичні. Наприклад, на стихійному ринку пачка звичайних цигарок коштувала 500 гривень... Якось зателефонував мені знайомий: "Я в магазині, тут хліб з'явився, взяти тобі?". Я зрадів: "Візьми дві-три буханки... Бери, скільки влізе - сухарів наробимо!". Прийшов він десь за годину. Простягає пакет з половинкою хліба та чек... За половину хлібини - 260 гривень! Й це - не на ринку, а в українському супермаркеті!
Відомо, що в Енергодарі, який теж окупували, місцеві підприємці харчі роздавали...
Чув, що деякі підприємці у нашій місцевості вдавались до подібних дій, але магазин "Дзеркальний", що знаходився неподалік нашого дому, мав зовсім інший підхід. Його власник закрив всі вікна та двері столами з власної кафешки. У березні кілька молодиків, використовуючи трактор, зуміли вирвати ті двері. Пам'ятаю, як сусідка покликала мене: "Миколаїч, швидше йдемо туди...". Зрозуміло, що виглядало це не дуже привабливо, але я приєднався до інших – ми виживали, і потрібно було щось знайти для сина... Люди хапали все, що траплялося під руку – крупи, консерви, горілку, а в повітрі стояв жахливий сморід. У холодильниках лежала протухла риба... Тоді я подумав про власника магазину: "Добре, перші два дні ніхто не знав, як діяти... Але потім... Ти ж живеш у цьому місті, знаєш, що у тебе все на холодильниках, а електрики немає, і все пропаде. Чому б не віддати все за пів ціни, чи хоча б роздати голодним дітям?". Але ні! Він просто закрив магазин, і все згнило.
Як реагувала на цей жах ваша старенька теща?
Вона пережила Другу світову, розповідала нам про це раніше... А коли у 2022-му почалася велика війна, весь час мовчала - ані слова за два місяці не промовила, нічого не їла... 2 квітня Валентина Сергіївна померла. Згасла на очах. Їй був 91 рік.
Ми завернули її у ковдру, я зніс тіло з сусідами з 9-го поверху. Труни не було. Закопали під під'їздом. В руки вклали ксерокопію паспорта, з палок зробили хрестик... Як виявилось, я пам'ятав якусь молитву. Коли її читав, за сусіднім
Російські "Гради" вдарили по будинку, випустивши 20 снарядів... Я сказав: "Валентино Сергіївно, тобі віддали шану російські "воїни". Нехай земля буде тобі пухом".
Чи вдалося здійснити повторне поховання свекрухи?
Через рік представники окупаційної влади почали ексгумацію, бо місто перетворилося на цвинтар - люди були закопані на всіх газонах. Викопали, якісь картонні гроби дали та надали довідку про смерть. Що цікаво - у цьому російському папірці у графі "причина смерті" написали: "Гнильне розкладання тіла четвертої стадії". Тобто, виходить, теща розкладалася, поки була жива, чи ми її живцем закопали - логіка залізна... Перепоховали її у Маріуполі на кладовищі. Це було, коли мене вже заарештували.
Як ви вважаєте, яка кількість цивільних осіб могла загинути в Маріуполі?
На основі моїх підрахунків, приблизно третина міста загинула. Як я прийшов до цього висновку? Російські джерела зафіксували, що в місті налічується 350 багатоквартирних будинків, які не підлягають відновленню. Це означає, що їх потрібно знести. У кожному з цих будинків проживали люди. Я проводив аналіз, взявши середнє значення - по дві особи на квартиру, що в підсумку склало близько 120 тисяч жителів. Тому я вважаю, що загинуло не менше ніж 100 тисяч осіб. Крім того, є супутникові знімки, на яких видно, як розширився цвинтар. Це не просто поодинокі могили, а цілі траншеї для масових поховань.
Поділіться, будь ласка, деталями вашого затримання.
Це трапилося 20 травня 2022 року, коли наші солдати ще покидали "Азовсталь" (16 травня 2022 року український гарнізон здався в полон за наказом вищого керівництва, і в наступні дні російські окупанти почали вивозити захисників з заводу, - УНІАН). Я пам’ятаю, що в центрі міста ще лунали постріли, а з вікон ми спостерігали, як російські вантажівки вирушили в напрямку заводу для евакуації наших військових. Того дня моя дружина вирушила на стихійний ринок, щоб купити продукти для нашого сина Артема і відремонтувати моє взуття, адже я не мав чим вийти на вулицю... Я залишився вдома з сином.
У дворі сиділи "ДНРівці" і, певно, чекали, коли Ганна піде. Вломилися до квартири, нічого не пояснювали... Казав їм: "Дитина хвора - невербальний аутист. На самоті не можна залишати, дайте дружину дочекатися". А вони: "Нічого не хвилює, збирайся... Поклич до сина сусідку". Добре, що поверхом нижче мешкала наша добра знайома, яку я й покликав. Сказав, мовляв, передай Ганні, що мене забрали, та пішов...
А от інша сусідка мене дуже здивувала. Зазвичай вона виглядала як звичайна бабуся, ми часто віталися, іноді й українською мовою. Але коли побачила, як мене виводять, вигукнула: "Нарешті, всіх нацистів заберуть!". Я був вражений цією реакцією.
Куди вас відправили?
Швидше за все, я потрапив до офісу ФСБ. Три години я просидів з пакетом на голові, поки не з’явилися росіяни – їхній акцент видав їх. Вони відправили мене до Донецька, до жахливої в'язниці "ДНР", яка носить назву "Ізоляція" і розташована за адресою Світлий шлях, 3. Напевно, вулиця отримала таку назву, адже вона веде до цвинтаря (усміхається). Я провів там два місяці, а потім ще вісім місяців у слідчому ізоляторі ФСБ №1 у Донецьку, у камері, розрахованій на 20 осіб.
Вам роз'яснили причину затримання?
На мене подали донос. Той, хто це вчинив, детально виклав всі обставини... Особливо акцентували увагу на моїх соціальних мережах.
Так, колись я розмістив пародію на жуйку Love is: хлопчик та дівчинка, обіймаючись, дивляться на палаючий Кремль. На картинці напис: "Кохання - це дивитися в одному напрямку". З погляду "ДНРівців" це виглядало так: "Левченко закликав народ України до підпалу Кремля". Зараз це смішно, а тоді - зовсім не смішно було, бо, за їхніми мірками, це екстремізм - 9 років тюрми.
Протягом чотирьох годин, поки тривав мій допит, я детально пояснював зміст своєї вистави "Слава героям". Розповідав, що дія відбувається між двома ветеранами — радянським солдатом і бійцем УПА, які зустрічаються в лікарні в 1990-х роках і ведуть розмову, згадуючи ключові моменти зі свого життя. Проте в протоколі допиту було зафіксовано: "Пропагував нацистських генералів"...
Також висунули звинувачення в роздуванні релігійної, національної та іншої ворожнечі - за мою театральну діяльність - українська мова, філософія, історія й тому подібне... Мене запитали: "Виступав на мітингу на День соборності?". Звісно, виступав, навіть був організатором... Ага, каже слідча, все зрозуміло - націоналістична діяльність.
У підсумку мені висунули звинувачення за трьома статтями, що загрожували мені двадцятьма роками ув'язнення. Коли я потрапив до камери, один із в'язнів запитав, за що ж мене засудили. Я з гордістю відповів: "Тероризм, екстремізм, розпалювання ворожнечі...". Мене подивилися як на нещасного: "Ну, щасливо, у тебе ще й шпигунства та зради батьківщини не вистачає" (сміється).
Чи знаєте ви, хто став автором доносу про вас?
Упевнений, що це мої колеги-спільники. Це було очевидно навіть для слідчої, яка зауважила: "Менше треба було спілкуватися з колегами..." Хоча я не можу стверджувати напевно, але в драматичному театрі працював актор Сергій Мусієнко, який сильно мене ненавидів. Він двічі намагався стати директором установи, а нині займає позицію головного режисера так званого Маріупольського республіканського академічного театру, що має почесну нагороду "Знак пошани" (колишній Маріупольський драмтеатр, на будівлю якого в 2022 році окупанти скинули бомбу, - УНІАН).
Дивно, але у 2022 році театр очолив чоловік, пов'язаний з окупантом з Краснодарського краю, і незабаром він зник. Я дізнався від знайомих, що на позицію головного режисера прийшов Мусієнко. Коли я запитав, як це сталося, мені відповіли: "Він підсидів того росіянина - накатав на нього до Донецька". Ось так, вміти діяти — це важливо.
Окрім Мусієнка, є кілька жінок, які на початку вторгнення поїхали з Маріуполя (на власному транспорті тоді ще можна було це зробити), а потім повернулися додому... До речі, двічі звертався до СБУ, але у мене не прийняли заяви стосовно колаборантів у Маріупольському театрі. Тому сам звертатимусь до суду, аж до міжнародних інстанцій. Доб'юся, щоб їх судили, хоча б заочно. Адже ще у 2020 році вся ця театральна "компашка", писала доноси на мене українській владі...
А після цього - на окупованій території?
Знаєте, звички не змінюються. Є "професіонали", у яких стукацтво - справа всього життя. Один з них сидів зі мною у камері. Було йому років 70. Дуже небалакучий чоловік, звали його Льоха. Згодом дізнався, що він доносив при Брежнєві в КДБ, потім, за звичкою, в СБУ, а згодом намагався влаштуватися на роботу в ФСБ, але тут йому сказали, "чи не забагато?"... (сміється). Тобто звичка залишається звичкою - стукач професійний.
Яка причина вашого звільнення з в'язниці?
Справа в тому, що з жовтня 2022 року, після проведення так званого референдуму, почали вважати, що Маріуполь нібито є частиною Російської Федерації. Відповідно до російського законодавства, стаття, що стосується розпалювання міжнаціональної ворожнечі, класифікується не як кримінальна, а як адміністративна. Це означає, що справа фактично перестала існувати і була закрита. Інші справи об'єднали в одну, після чого тероризм зник з обвинувачень, залишився лише екстремізм. Під час одного з допитів я повідомив слідчій, що мені потрібно відвідати сина, оскільки він потребує реабілітації, і вона дозволила мені виїхати під підписку про невиїзд. Згодом я дізнався, що добрі люди постійно намагалися визволити мене з в'язниці. Можна сказати, що мені пощастило завдяки кільком факторам, інакше ми б з вами не спілкувалися зараз. Я повернувся додому в березні 2023 року і ще кілька місяців перебував під підпискою про невиїзд, живучи разом з родиною в умовах окупації.
Яким чином вдалося протриматися стільки часу? Чи допомагав хтось?
Єдине, що вдалося отримати, це пенсія на сина, оформлена дружиною під час окупації, яка становила 8 тисяч рублів. Для порівняння, ціна вареної ковбаси в Маріуполі – 500 рублів, а пляшка горілки коштує від 1,5 до 2 тисяч рублів. Таким чином, 8 тисяч - це зовсім невелика сума. Коли я повернувся після ув’язнення, ми витрачали ці гроші всього за тиждень. На щастя, друзі нам допомагали... Але, на жаль, були й ті, хто відмовляв у підтримці, хоча міг би допомогти.
Як Артем витримав період окупації та ваше затримання?
У аутистів усе інакше. Він практично не говорить: видає звуки, схожі на мукання, а також "у-у-у, а-а-а, о-о-о...". Коли виникли проблеми з їжею, він протягом двох тижнів нічого не споживав, виживаючи лише на цукерках. Постійно лежав під ковдрою, і в результаті в нього з'явилися пролежні... Ми страшенно боялися, що він може померти. Артем дуже близький до мене. Після затримання дружина залишилася з ним наодинці. На неї лягло все навантаження: їжа, одяг, виживання у темряві без води та газу... Пам'ятаю, як я повернувся з тюрми: зайшов до квартири, і дружина заплакала, а син, навпаки, засміявся від радості. Він сідав мені на коліна і обіймав. Ганна розповіла, як він шукав мене по всій квартирі...
Якими способами вдавалося відвернути увагу хворої дитини та зайняти її під час обстрілів і окупації?
Артем вже досяг повноліття - йому 22 роки. Як і багато людей з аутизмом, він має особливу пристрасть до ігор, особливо тих, що передбачають повторюваність. Йому приносить задоволення безкінцево переміщати предмети з місця на місце або слухати прості мелодії. У його захопленнях була "колекція" - стос кольорових фотографій, зроблених у різних місцях і в різні роки, на яких ми зображені разом. Місяцями він розкладає ці знімки на своєму ліжку. Коли я вперше зайшов до його кімнати після повернення з полону, побачив, що вона була всіяна розірваними фотографіями, на яких я був. Артем їх порвав, образившись на мене, адже думав: "Чому ти мене залишив?" (з важким зітханням).
Ситуація з музикою була подібною. У Артема була велика колекція з кількох сотень дисків, і він обожнював переглядати канал М1. Проте, як ви знаєте, з початком вторгнення в Маріуполі трансляція зупинилася. Коли нам нарешті вдалося покинути місто, ми поселилися в орендованій квартирі, де виявився телевізор. Син взяв пульт у руки, натиснув кнопку, і раптом знову почули М1... І тоді ми побачили, як у нього, у хлопчика, який не може говорити, наповнилися сльозами очі. "И-и-и", - промукав він, що означало: "Чому ви це у мене забрали?". Він не спав дві доби, постійно тримаючи пульт, і нарешті заснув із ним у руках, на максимальній гучності...
Як вдалося залишити Маріуполь?
Шукав зв'язків з друзями та знайомими в Україні і за її межами. Вивезти нашого сина було непросто — для цього потрібен був окремий мікроавтобус, а фінансів не вистачало. Багато людей висловили свою допомогу. Згодом ми зв'язалися з Центром прав людини ZMINA, який зміг залучити іноземних спонсорів. Літнім 2023 року ми подолали шлях через Ростовську, Курську, Смоленську та Бєлгородську області Росії, щоб дістатися до Сум — наш маршрут тривав півтори доби. Спочатку ми оселилися у Кропивницькому, а через рік переїхали до столиці.
У 2019 році ви заснували перший недержавний театр під назвою Terra Incognita...
Почати слід з того, що я - фінальний головний режисер відомого драматичного театру (Донецький академічний обласний драматичний театр у Маріуполі, - УНІАН). Чому я став останнім? Я почав свою діяльність у театрі відразу після завершення навчання в інституті Карпенка Карого у 1994 році. Виявилося, що саме я став носієм проукраїнських реформ у театральному середовищі, і під час цього процесу опинився по різні боки барикад з керівництвом. У 2020 році мій контракт не був продовжений. У 2019 році я заснував проект Terra Incognita, оскільки усвідомлював, що моє перебування в державному театрі добігає кінця. Сьогодні Terra Incognita - це єдиний театр в Європі, де всі митці - біженці та переселенці. Більшість з них - маріупольці, також є двоє з Сєвєродонецька і один хлопець з Харківщини.
Чи вдалося зберегти весь колектив?
Ми, в загальному, складаємося з 26 осіб, але наші шляхи розійшлися по різних куточках світу — навіть у Австралії та Канаді. Коли я залишив окуповану територію, вдалося зібрати тих, хто ще залишився, і зараз у Києві нас 12. Серед нас п'ять дівчат, чотири хлопці та дві людини старшого віку: 70-річний заслужений артист України Анатолій Шевченко та 60-річний актор Евген Сосновський. Інші мають вік від 19 до 37 років.
Намагаємось щось робити, зняли невелике приміщення на Шулявці, у старовинному будинку. Там, у невеликій кімнаті, проводимо репетиції, поруч з нею - маленьке приміщення, де й звукозаписувальне обладнання, й наша їдальня...
Які твори ви виконуєте?
Наш театр орієнтований на філософські та екзистенційні теми. Хоча в нашому репертуарі є кілька комедій, їх кількість досить обмежена. Ми вважаємо, що розваг у світі достатньо, і прагнемо донести до глядачів щось глибше... У період з 2019 по 2021 роки ми створили 16 вистав і взяли участь у двох фестивалях. Власне приміщення ми відкрили восени 2021 року за адресою проспект Миру, 100, поруч із площею Свободи. 25 лютого 2022 року планувався прем'єрний показ нашої вистави "Бачиш світло в кінці тунелю?" за п'єсою Неди Нежданої "Той, що відчиняє двері". Проте, на жаль, це не відбулося. Тепер, на жаль, ми не можемо говорити ані про свободу, ані про мир...
Зараз відродили три вистави. І першою стала "Бачиш світло в кінці тунелю?". Працюємо ще над кількома. Граємо рідкісний жанр - мікроп'єси за творами сучасного румунського драматурга Матея Вішнєка. У нас їх п'ять, під загальною назвою "Уяви, що ти Бог". Будемо намагатися відновити всі 16 спектаклів. Думаю, вже у липні буде прем'єра постановки "Голос тихої безодні" - дуже цікава п'єса, містична, на тлі реалістичних українських подій. Є плани на осінь...
Чи підтримує вас держава?
Отже, наразі я отримую 2000 гривень щомісяця. Це фінансова підтримка для внутрішньо переміщених осіб на оплату житла. Через проблеми зі здоров'ям нашого сина йому потрібно мати окрему кімнату. Ми знайшли хрущовку в Нивках – вона в досить поганому стані, але це найдоступніше житло в Києві за ціною 10 тисяч гривень.
Окремо треба сказати за функціонерів від культури - жодна структура в Україні не надала допомоги ані мені, ані моїй родині. А коли шукали місце для репетицій, куди тільки не зверталися... До прикладу, у мистецько-концертному центр ім. Івана Козловського є зала 6 на 6 метрів, нам сказали: "Оренда - 200 доларів, не подобається - буде 400". Намагався пояснити, що ми з Маріуполя, та почув відповідь: "Ну, й що...". Я звернувся до десяти київських театрів... Мені навіть ніхто не відповів. Хоча б, просто написали: "Вибачайте, немає місць". Ні, тиша.
На сьогоднішній день ми стикаємося з фінансовими труднощами. Актори змушені шукати підробіток, щоб звести кінці з кінцями: хтось працює в "Макдональдсі", інші ж знаходять себе в ролі прибиральниць...
Як ви вважаєте, чи є реальна можливість повернення територій, які були окуповані Російською Федерацією?
Ми говоримо не лише про певну територію - там проживають люди. І у мене виникає запитання: "Чи потрібні вони нам?" А одразу ж з’являється інше: "Чи потрібні ми їм?" В так званій ДНР вже сформувалося два покоління дітей, вихованих на ненависті до всього українського. Російська пропаганда там має жахливий вплив. Я з 2014 року спостерігав, як люди приїжджали до Маріуполя з Донецька, переживали ув’язнення, окупацію... Спілкуючись з ними, я відчував, як вони змінилися - вони здавалися мені з іншої реальності!
От, мені цікаво, що робило Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, створене, щоб розробити програму: що та як робити? Казали, залучатимуть психологів, соціологів, економістів... Немала частина України окупована й мова не про "заводи та пароходи", а про мільйони людей, серед яких безліч колаборантів, зрадників. Припустимо, завтра станеться диво й у Донецьк заїде український танк... Так його ввечері підірвуть!
Тобто ви не вважаєте можливим повернення під контроль України, зокрема, Донеччини?
Уявімо, що якимось чином окупанти залишать цю територію без збройних зіткнень. У такому випадку ми можемо порівняти це з ситуацією в нацистській Німеччині після завершення Другої світової війни, коли проводилися перевірки на місцях, а сусіди доносили один на одного. Тоді в Німеччині реалізовували кампанію з переосмислення, яка мала на меті позбавлення населення від будь-яких проявів нацистської ідеології. Це включало ознайомлення громадян із жахливими наслідками дій фашистського режиму. У Берліні тоді з’явилася стіна, а розслідування тривали до 1970-х років. Схожа ситуація може виникнути і тут… Що стосується Маріуполя, то його стратегічне розташування біля Азовського моря та наявність морської бази роблять малоймовірним, що росіяни погодяться його віддати.
Чи знаєте, що зараз відбувається в Маріуполі?
Заробити на життя в цих умовах вкрай складно. Заводи та склади залишилися в руїнах. Лише два університети функціонують, і там викладають, на жаль, зрадники. Який сенс у дипломах, які отримують ці молоді люди, і куди вони можуть їх подіти — це залишається під питанням. Росіяни привозять своїх спеціалістів, а в Маріуполі досі немає дитячої лікарні. Робота двірника стала справжнім порятунком.
Вони там зображують якесь процвітаюче будівництво. Побудовано 24 будинки, а під знесення, нагадаю, йдуть 350. Демонструють ці свіжопофарбовані будівлі з 30 ракурсів, а трохи від центру відійти й все - розруха, ночами вовки виють. І це не жарти: кілька разів на п'яних чоловіків вовча зграя нападала... Деякі мої знайомі маріупольці кажуть, що сумують за морем, мовляв, хочеться покупатися. Мені не хочеться там купатися, зокрема, після того, як там трупи плавали у 2022 році. Розумієте, що таке трупи в морі?! Холера там була у 2022-му, ще чуми не вистачало...
Чи відчувається у ваших виставах вплив особистого досвіду під час війни?
Напряму - ні, але у кожній виставі є мої думки... А щодо особистого життя, так я під час полону надивився на таких персонажів, що й вигадувати нічого не потрібно (сміється). Нещодавно написав сценарій, у якому описую період мого перебування у тюрмі. Там - реальні персонажі, тільки змінено імена та прізвища. Я "з'являюся" в епізодах, є небалакучий стукач-Льоха, який не бачить нічого дивного чи абсурдного у своєму способі життя...
Яке значення має театр абсурду в нашому житті?
Коли виділяються кошти на оновлення бруківки в населеному пункті, що знаходиться всього за два кілометри від лінії фронту. Коли державна організація під час війни витрачає мільйони на створення нового логотипу для свого веб-сайту... Коли на патріотизмі намагаються заробити...
Отже, як ви вважаєте, що таке істинний патріотизм?
Точно не "ура-патріотизм" і не плутайте з псевдопатріотизмом, "носії" якого висловлювання "Слава - Україні, Героям - слава!" вже вимовляють за звичкою, як "Дай закурити". Тобто фразу, яка має велике, дуже глибоке значення, використовують з приводу та без нього. Це не патріотизм - це глум!
У моєму розумінні справжній патріот - видатний прозаїк, драматург, доктор [філософії] Іван Франко. У свої часи він описав таке явище як "патентований патріотизм", який зводиться до публічних гасел та невиправданого вихваляння. Такий собі "патріотизм" на декларативному рівні. Це про людей, які зробили патріотизм своєю професією.
Чи могли б ви поділитися своїм баченням того, що означає війна?
Коли я перебував у в'язниці, там була бібліотека, і раз на місяць до нас приходила людина, яка ділилася знаннями. Вони казали: "Бери стільки книг, скільки зможеш". Коли я запитав, що у вас є, мені відповіли: "Тут тільки всяка нісенітниця - Достоєвський, Толстой...". Я відповів: "Дайте все". І, як не дивно, Толстой писав дійсно мудрі речі. Його твори про війну відображають стан людства, конфлікт і всесвіт. Він чітко підкреслює, що війна спочатку виникає в головах людей, а потім переходить у бойові дії.
Наразі часто чую розмови про те, що лише б не почалася Третя світова війна. Люди, на правду, вона вже триває! Весь цей шлях ми проходили протягом 30 років нашої незалежності. Тридцять років ми сперечалися: "Чи потрібно нам НАТО, чи ні". Мовлення тривало, але ми дійшли до того, що тепер питання більше не обговорюється – лише залишається сподіватися, що нас візьмуть до альянсу. Сьогодні, в епоху смартфонів та штучного інтелекту, Путін не постає у сап'янових чоботях та горностаїв, але це мало що змінює у його сутності, він залишається людожером! Зараз йдеться про інтереси потужних фінансових та політичних кланів, відбувається значний перерозподіл влади. Чому ж це сталося з нами? Бо Україна – це серце Європи. Але, на жаль, європейці досі не усвідомлюють, що ця війна може торкнутися і їх.
Ви можете підтримати театр Маріуполя та його керівника, перейшовши за цим посиланням.
