"Ми не можемо дозволити собі залишатися бездіяльними, як амеби."

Свобода, тіло, справедливість ‒ ці три слова можна вважати ключами до творчості Марії Прошковської. Вона пройшла шлях від юриспруденції до сучасного мистецтва, перетворивши досвід боротьби за права на художню мову. У її роботах ‒ оголена чесність і глибока етична чутливість, прагнення не лише показати, а й відчути. Для неї мистецтво ‒ не втеча від реальності, а спосіб розмовляти з нею напряму: про тілесність і травму, про жіночу силу й суспільну відповідальність, про те, як уразливість може стати основою внутрішньої стійкості. У цій розмові ‒ про шлях від права до мистецтва, про ціну відкритості, про роботу з болем і про те, чому навіть у час війни мистецтво залишається простором людяності.

Ви здобули юридичну освіту. Це рідкість для концептуального митця. Що сильніше вплинуло на вашу роботу: суворий формалізм закону чи свобода мистецтва?

Моє життя, кар'єра та практика нерозривно пов'язані. З дитинства не можу пройти повз, коли бачу несправедливість. Великий вплив на мене мав мій шкільний учитель історії та права, який показав, що право може бути потужним інструментом допомоги людям.

Навчання в Академії внутрішніх справ принесло розчарування, корупція та системні проблеми показали, що самотня боротьба майже неможлива. Тому я ніколи не працювала юристом, але цей досвід дав фундамент для аналізу складних соціальних ситуацій.

Для мене мистецтво є засобом соціального спілкування. Воно не існує у вакуумі: реагує на суспільні виклики, формує публічні обговорення і впливає на світогляд людей. Тому важко визначити, що має більшу силу — право чи мистецтво. Мій досвід у обох цих галузях дозволив мені глибше досліджувати складні теми та контексти, що безпосередньо відображається у моїй художній практиці.

Марія Прошковська (зображення Діани Андруник)

Чи пам’ятаєте ви момент, коли зрозуміли, що своє послання про права людини доцільніше передати через мистецтво, а не в судовій залі?

Мабуть, це сталося ще в дитинстві. У художній школі мене вигнали за "революції", які я там влаштовувала. Мама перестала водити мене туди, а мені сказали, що з мене нічого не вийде. Це залишило внутрішній виклик: довести, що я можу.

Після 2014 року я покинула консалтинг, стала мамою і знову занурилася в світ мистецтва. Навчаючись у школі сучасного мистецтва Віки Бурлаки, я усвідомила, що можу перейти від двомірних робіт до більш складних практик. Це стало для мене переломним моментом: я зрозуміла, що прагну сприяти соціальним змінам, а мистецтво є найелегантнішим і найефективнішим інструментом для досягнення цієї мети.

Мистецтво надає можливість взаємодіяти з аудиторією не лише через факти і доводи, але й через емоції, викликаючи глибокі переживання та потенційно сприяючи змінам. Для мене це був не лише раціональний вибір, а й спосіб дати голос маленькій Маші, яка колись зазнала відторгнення, але знайшла в собі сміливість спробувати — і досягла успіху.

Чи може мистецтво виявитися більш дієвим засобом у захисті прав людини, ніж юридичні норми? Чи здатне мистецтво втілити ту справедливість, яку не вдається досягти через правову систему?

Мистецька спільнота завжди демонструє особливу чутливість до подій навколо, активно реагуючи на них і не залишаючи байдужими. Художники часто виступають у ролі активістів, а ті, хто займається активізмом, нерідко виявляються митцями. Вони пильно стежать за тим, щоб несправедливість не залишилася без уваги.

Історія показує: коли суспільство мовчить, несправедливість накопичується потроху, і зрештою це торкається кожного. Мистецтво стає потужним інструментом, який привертає увагу, формує суспільну свідомість і запобігає мовчазній інертності. Особливо в Україні роль культурної спільноти у цьому вимірі помітна і важлива.

Інсталяція "Вразливість" стала вашим знаковим твором. Яка була перша емоція чи ідея, що стояла за її створенням?

Цей проект виник у момент особистої кризи, коли я перебувала на сеансі у психоаналітика. Час після народження дитини, усвідомлення власної ідентичності та жіночності, а також процес відокремлення від батьків ‒ все це стало емоційною основою для створення інсталяції.

Я прагнула, щоб моя робота взаємодіяла з глядачами, спонукала їх до роздумів та викликала бажання доторкнутися, обійти або безпосередньо взяти участь. При розробці концепції я зверталася до свого юридичного досвіду: розмірковувала про закони та соціальні норми, що впливають на тіло, зокрема жіноче, і часто його стигматизують. Інсталяція порушує питання про право власності на тіло ‒ кому воно насправді належить? Мій посил простий: тіло є власністю жінки, і лише вона має право приймати свої власні рішення.

Знімок для цього проекту створив мій товариш Андрій Лобов, і згодом ця інсталяція була удостоєна спеціальної нагороди на художньому фестивалі.

"Уразливість" (зображення Андрія Лобова)

У творі "Вразливість" ви представляєте свій оголений портрет. Чому ви вирішили використовувати саме своє фізичне зображення для обговорення теми незахищеності? Чи це свідчить про те, що ви вважаєте: "Мій власний досвід — єдине, що я можу представити"?

Для мене було важливим бути присутньою у проєкті не лише як авторка, а як учасниця, бо він народжений із мого власного досвіду. Тонка грань між мистецтвом і тілом робить проєкт політичним, адже тіло ‒ це не просто форма, а носій ідентичності: молода жінка, українка, мати, можлива біженка.

Я прагнула, щоб мистецтво передавало зміст не через посередників, а безпосередньо через мене і мої емоції. Присутність фізичного тіла, фотороботи або перформансу створює досвід для глядача, який неможливо ігнорувати: це стає чимось реальним і очевидним. Таким чином, мистецтво виконує роль моста для передачі значень іншим, відкриваючи можливість для глядача відчути вразливість і емпатію в найпряміший спосіб.

Припустимо, що інсталяція містить частину вашої історії. Як ви проводите межу між самотерапією через мистецтво та експлуатацією власного болю для мистецького успіху? Чи не є така публічна "оголеність" ризиком романтизації травми?

На щастя, у мене не було серйозних розладів, але були моменти, коли, наприклад, я схудла до 45 кг при зрості 176 см. Цей досвід змусив мене досліджувати не лише власну історію, а й соціальні конструкції: чому з'являються анорексія, булімія та інші розлади, які формуються під тиском суспільства і усталених стандартів зовнішності. Це складний процес, що виходить далеко за межі однієї людини ‒ він є наслідком ланцюга соціальних, культурних і особистих подій.

Романтизація травми дійсно присутня як у літературі, так і в соціальних мережах, де такі проблеми, як анорексія, можуть сприйматися як "особливість" або модний тренд. На противагу цьому, моя творчість, яка відзначається відкритістю і чесністю, є свідомим вибором. Я використовую свій особистий досвід як матеріал і засіб вираження, щоб акцентувати увагу на цій проблемі, розглядати її з різних аспектів і, таким чином, шукати шлях до зцілення.

Тільки сміливий і безстрашний погляд на травму відкриває шлях до її осмислення та відновлення. Моя практика постійно розвивається разом зі мною: вона завжди залишається живою і еволюційною, охоплюючи теми від фемінізму до сучасних реалій війни в Україні. Проте найважливішим є те, що всі мої проєкти зосереджені на людях і їхніх історіях, на посттравматичному зростанні, пошуку спільнот і взаєморозуміння, а не на романтизації страждання.

Чи згодні ви з тим, що якісний твір — це той, який пробуджує емоції, навіть якщо вони є "негативними" чи викликають суперечки?

Так, безумовно. Високе мистецтво завжди пробуджує емоції. Натомість, неякісне мистецтво не залишає жодного враження. Навіть якщо це просто декоративний предмет, який приносить задоволення і викликає почуття, він виконує свою роль. Але якщо ви просто проходите повз і не відчуваєте нічого, виникає запитання: для чого його створювати?

Соціально-критичне мистецтво, в свою чергу, не повинно бути приємним чи створювати відчуття комфорту. В історії мистецтво часто виконувало функцію задоволення інтересів певних соціальних груп. Сьогодні його мета полягає у тому, щоб кинути виклик суспільству: викликати страх, дискомфорт або здивування, спонукаючи до глибоких роздумів. Таке мистецтво дозволяє переживати досвід, який не завжди є приємним, але має важливе значення для самопізнання та розуміння навколишнього світу.

Водночас, слід усвідомлювати, що існують певні межі. Без застереження можна ненароком торкнутися чутливих тем, тому етичні аспекти в мистецтві мають величезне значення. Важливо вміти відповідально взаємодіяти з емоціями глядачів, навіть якщо твір викликає яскраві чи суперечливі реакції.

Яке ваше ставлення до критики, образливих трактувань та явного нерозуміння? Чи відчуваєте ви етичний обов'язок у контексті таких інтерпретацій? І чи має художник підстави для гніву у відповідь на це нерозуміння?

Я завжди високо ціную конструктивну і аргументовану критику – вона сприяє моєму розвитку і вдосконаленню. Щодо ненависті та образливих думок: кожен може мати свою точку зору і залишатися з власними негативними переживаннями.

"Обряд без імені" (зображення Сергія Моргунова)

Образливі трактування ‒ це складніше питання. Іноді це може свідчити про те, що твоя робота потребує додаткових уточнень або більшої уваги до контексту. В інших випадках це може бути наслідком того, що суспільство ще не готове сприймати певні ідеї. Якщо твоє творіння викликає нерозуміння, ти стаєш візіонером ‒ а це вже шлях почесної місії.

Що стосується моральної відповідальності: якщо митець працює етично, не використовуючи інших людей як матеріал, він несе мінімальну персональну відповідальність за нерозуміння. Наприклад, якщо я працюю зі своїм тілом у мистецькому проекті, і хтось трактує це інакше, я завжди готова до діалогу, але не вважаю це своєю особистою провиною.

Щодо емоцій гніву: художник має право відчувати різні емоції, оскільки вони надають нам життєвості. Проте, проявити гнів на публіці не завжди є найкращим способом для спілкування.

Часом від ідеї до її реалізації потрібен час. Чи траплялося так, що в процесі цього визрівання ідеї актуальність проблеми, яку ви хотіли висвітлити, зникала?

Насправді, такого ніколи не було. Я займаюся темами, які залишаються важливими протягом тривалого часу і матимуть значення в майбутньому. Час і простір для розвитку ідеї є надзвичайно важливими, а навіть прокрастинація має свою цінність. Хоча вона може здатися бездіяльністю, насправді в цей період відбувається безліч внутрішніх роздумів: ти читаєш, спостерігаєш, аналізуєш та розмірковуєш над новими підходами.

Іноді ідеї приходять навіть уночі, коли ти не плануєш працювати над проєктом. Я навчилася не змушувати себе творити, якщо немає внутрішньої готовності, бо результат буде неякісним. Прокрастинація, хоч і тягне відчуття провини, все одно продуктивна ‒ вона дає час ідеї визріти і підготувати ґрунт для майбутньої реалізації.

У мене завжди існують строки виконання, які допомагають триматися в рамках, але навіть коли ми займаємося проєктом без конкретних термінів, я впевнений, що він буде завершений. Усі ці "забави" насправді сприяють розвитку ідеї.

Ви описуєте переосмислення досвіду як "монотонну працю, виснажливу, але потрібну". Чи є ця монотонність свідомою феміністичною чи політичною заявою про невидиму жіночу працю та емоційне навантаження, яке суспільство ігнорує?

Я люблю працювати з монотонністю, повторюванням, безкінечністю та ручною працею, бо це сильно нагадує рутину нашого життя. Мій проєкт "Жорна" якраз про це.

Перший проєкт я зробила до 30-річчя Незалежності України. Мені здавалося важливим показати довгий шлях, який пройшла країна, боротьбу за свободу, героїзм людей. Я зібрала пил з українських доріг і перемалювала його в дрібну фракцію ручним журналом. Це була метафора рутинності, беззупинності процесу ‒ саме через таку працю ми усвідомлюємо, хто ми є, і можемо свідомо рухатися далі.

Ця робота підкреслює контраст між крихким жіночим тілом і виснажливою, монотонною працею. Це не лише художній прийом, а й потужна феміністська та політична заява: ми не можемо дозволити собі існувати в режимі автомату, бути байдужими, ми повинні усвідомлювати свої цінності та щодня працювати над собою та нашим суспільством.

Другий проєкт зосереджений на українському зерні, яке я привезла з Болонії. Під час п’ятигодинної безперервної роботи я старанно відтворювала його образ. Це була тяжка фізична праця, проте саме втома тіла надала мені змогу передати глядачам досвід, який я прагнула донести – відчуття виснаження, рутинної роботи та невидимої напруги, з якою стикаються люди в повсякденному житті.

Проєкт Farina (зображення Орнелли Де Карло)

Чи готові ми переосмислити наше сприйняття через призму мистецтва, особливо в умовах сучасного світу, де соціальні мережі та інфлюенсери здобувають все більшу популярність?

Відповідь: Багато людей, особливо молодь, не завжди готові до глибокого осмислення, адже вони сприймають інформацію по-іншому через соціальні мережі та вплив інфлюенсерів. Однак художник може запропонувати новий досвід, ставлячи глядача в певну ситуацію — не для того, щоб спричинити почуття провини, а щоб продемонструвати, що іноді варто виходити за рамки пасивного спостереження: діяти, проявляти ініціативу та допомагати іншим.

У своїх виступах я ретельно підготую комунікацію з публікою, надаючи можливість для особистого переосмислення та акцентуючи на складнощах, пов'язаних із самостійною діяльністю. Це не завжди означає залучення глядачів безпосередньо до проєкту, а радше створення атмосфери для усвідомлення та потенційної соціальної взаємодії.

Чи помічаєте ви сходства між тоталітарним режимом СРСР і сучасною російською агресією щодо цінності людського життя та завданих травм?

Так, для мене це завжди була паралельна тема в практиці. Особисто це пов'язано з моєю родиною: дідусь і батько були ліквідаторами Чорнобильської катастрофи, а мама була вагітна мною під час трагедії. Цей досвід вразливості особисто для мене ‒ як ембріона, який не був захищений, оскільки система забороняла поширювати інформацію ‒ залишив глибокий слід.

Сучасна російська агресія має схожі тоталітарні ознаки: вона контролює життя людей, нехтує їхньою безпекою, ігнорує care та турботу. Такі системи руйнівні в короткостроковій перспективі, як ми бачимо на прикладі повномасштабного вторгнення, хоча глобально вони нестабільні і не мають перспективи виживання.

Чи може мистецтво стати так само потужним засобом для досягнення посттравматичного зростання, як і психотерапія? Чи може художник ділитися досвідом трансформації через травму, якщо сама травма все ще триває?

Митець може обговорювати процес зцілення від травми навіть у ті моменти, коли вона ще актуальна, адже зволікання з відновленням може призвести до емоційного вигоряння. Важливо, щоб процес відновлення відбувався одночасно з творчістю.

Мистецтво не є альтернативою психотерапії, але може взаємодіяти з нею, слугуючи потужним чинником у процесі посттравматичного розвитку.

Воно допомагає процесу абілітації ‒ нарощування нових навичок для відповіді на нові виклики, на відміну від реабілітації, яка відновлює втрачене.

Мистецтво виконує важливу місію документації та архівації переживань під час травми, створюючи базис для майбутнього зцілення. Без цього погляду на пережите з боку майбутнього, зцілення майже неможливе.

Практики мистецтва дозволяють зупинитися, відштовхнутися від травми та знайти стратегії для розвитку й відновлення навіть у кризових умовах.

Яким чином змінилася ваша роль і обов'язки як художниці після початку повномасштабного конфлікту? Чи повинно українське мистецтво завжди бути політично зарядженим, чи має право існувати в "чистій" естетичній формі?

Після початку війни моя роль мисткині змінилася кардинально: тепер неможливо відокремити творчість від того, що відбувається в країні. Мистецтво не обов'язково має прямо говорити про війну, проте воно має відображати людей, їхній досвід та історію.

Особисто я ніколи не мала досвіду роботи з "чистою естетикою". Для мене мистецтво, яке не виконує соціальної чи людської ролі, сприймається лише як декоративний або аксесуарний елемент у просторі. Насправді все має політичне підґрунтя: від дизайну до архітектури, і концепція "чистої естетики" є досить спірною.

У своїй діяльності я свідомо взаємодію з політичним контекстом, оскільки вважаю, що це є дієвим способом внести свій вклад. Бути на виду, висловлюватися, подорожувати, спілкуватися та висвітлювати події ‒ це метод донесення своїх думок і привернення уваги тих, хто втомився від інформаційного потоку та руйнівних новин. Мистецтво має свої «гачки» та тригери, які торкаються глибших аспектів, допомагаючи зрозуміти досвід, усвідомити його та відчути свою причетність до нього.

Якщо б ви могли залишити глядачеві лише одне найбільш важливе повідомлення про вразливість, не як про слабкість, а як про силу, що б ви залишили?

Вразливість – це те, що робить нас справжніми і живими. Кожна людина носить у собі свою унікальну вразливість, яка наділяє її життям. Вкрай важливо навчитися захищати себе, щоб уникнути зловживання з боку інших, адже недобрі наміри можуть легко скористатися нашими слабкостями.