"Під час війни я знайшов свою віру, а в полоні глибоко переосмислив своє існування". Це розповідь морпіха Івана Діброви - Життєві історії.
Борець провів 1008 днів у полоні у Росії, а тепер підтримує інших у їхніх випробуваннях.
Іван Дібров, який походить із села Ленське в Черкаській області, був єдиним сином у великій родині. Він здобув освіту в училищі та працював муляром і плиточником. Після цього Іван вирушив на строкову військову службу, а вже через місяць підписав контракт і став частиною 1-го окремого батальйону морської піхоти, отримавши посаду розвідника. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, 21-річний Іван опинився у Павлополі на Донеччині. Під час потужного наступу ворога його підрозділ змушений був відступити, і так вони опинилися в Маріуполі.
"СЛАВНО ПРИБЫТЬ В АД"
"Щодня ми відбивали атаки з боку росіян, здійснювали розвідку за допомогою дронів, коригували вогонь нашої артилерії та евакуювали поранених", -- ділиться спогадами Іван Діброва. "Під час третьої спроби нам вдалося прорватися через ворожу лінію оборони. Зупинилися в маленькій хатині, і з радістю виявили, що там є какао, мед та варення, адже ми давно не їли і сильно мерзли. Вдень було неможливо пересуватися, тож чекали на ніч. Приблизно о 15-й годині почули шум рації біля дверей, а через мить до нашого будинку увірвалися російські солдати. Це сталося 13 квітня."
Нас вивели на вулицю і кинули в калюжу. Якщо б вони дізналися, що ми морські піхотинці та розвідники, нас би одразу усунули. Але ми стверджували, що ми — нацгвардійці. Оскільки наш вік коливався від 19 до 24 років, росіяни запевнили, що ми ще молоді і матимемо шанс на життя. Нас відвезли в Оленівку. Ми усвідомлювали, що потрібно говорити правду, адже наші дані підійдуть для обміну, а якщо росіяни виявлять невідповідності, нас можуть чекати серйозні неприємності.
Дізнавшись про те, що Іван є розвідником та навідником, загарбники відразу ж накинулися на нього з punches. Вимагали, щоб він пробіг між двома лініями ворогів, які завзято його атакували дубинами і палицями. Врешті-решт, його збили з ніг і продовжили завдавати ударів. У ході цієї "обробки" двох полонених жорстоко вбили...
Після цього бійця відвезли до донецької комендатури, де його піддавали побоям і допитам протягом п'яти годин. Російським солдатам була цікава інформація про нібито скоєні українськими військовими злочини проти мирного населення. Вони запитували: "Скільки ти вбив?" Після цього полоненого повернули в Оленівку, а згодом перевезли до Суходольська в Луганській області. Через тиждень разом із 156 іншими полоненими його відправили на аеродром. Коли літак приземлився, пролунала фраза: "Ласкаво просимо в ад". Саме так російський військовий "привітав" українських воїнів у Вязьмі Смоленської області.
"У ПРИМІЩЕННІ ПРОЛИНУЛИ ПІСНІ РАДЯНСЬКОЇ ЕПОХИ"
При вході до СІЗО №2 їх зустрів гучний гавкіт собак. "Нас з зав’язаними очима і зв’язаними руками викидали з автозаків на асфальт, били і нацьковували на нас псів, -- згадує Іван. -- Потім, тримаючи за шию і наносячи удари, затягнули в камеру, де наказали стояти на колінах і ліктях впродовж 13 годин. Якщо хтось намагався ворухнутися, отримував удари".
Невдовзі воїна чекало ще одне випробування. Росіяни змусили його роздягнутися й били. Після 15 ударів розвернули й побачили на його грудях татуювання у формі крил -- символ свободи. Закричали: "Нацист". Збили з ніг, почалося знущання. Катували електрошокером, гамселили дубинкою, душили. Зрештою ворожий медик спитав, чи є в Івана поранення. А почувши, що ні, сказав: "Будут".
"У камері нас піднімали о шостій ранку -- одразу треба було співати гімн РФ, далі -- зарядка й сніданок, -- провадить співрозмовник. -- О восьмій нас виводили з камери, били дубинками й електрошокерами, ногами, кулаками, обзивали хохлами, нацистами, бандерівцями. Дресирували на нас собак, які кусали й тягали... Тоді протягом 16 годин ми мали стояти -- нерухомо. В цей час у камері лунали радянські пісні.
Їжі майже не було, тричі на день -- трішки запареної каші, гливкого хліба й підфарбованої під чай води. Надвір виводили під ударами -- бігом, із заплющеними очима, лише на 10 секунд. Митися водили двічі на місяць. Це було страшно, бо били дорогою до лазні, а потім, коли ми роздягались, принижували, знущались. На миття давали 30 секунд -- у крижаній воді. Тоді давали мокрий одяг і вели до камер. А там на стінах -- пліснява. Взимку при відчинених вікнах всередині було мінус 20 градусів". Виснажені голодом і холодом полонені почали хворіти.
Після того, як брат перестав виходити на зв'язок, ми дізналися, що він зник безвісти. Через кілька місяців російська сторона опублікувала списки полонених, і там ми побачили його ім'я, - згадує 21-річна Яна, молодша сестра військового. - Мама писала йому листи, але Іван не отримав жодного з них.
"ЛИСТИ ВІД РІДНИХ МИ ЧИТАЛИ ВГОЛОС"
У лютому 2023 року у в'язня з'явилися симптоми: він почав кашляти і виділяти згустки крові. Після проведення флюорографії виявили туберкульоз. Разом з іншими пацієнтами його помістили в ізоляцію. "Нам призначили лікування — по 16 таблеток на день. Але через нестачу їжі почалися серйозні ускладнення, — розповідає Іван Діброва. — Я втрачав свідомість. Ліки перестали давати. Було важко дихати, постійно турбував кашель і трималася висока температура..."
Незважаючи на недугу та виснаження, я почав відтискатися від підлоги в так званій "мертві зоні" — в кутку камери, де охоронці не могли мене побачити. Спочатку я робив всього 10 відтискань на день, потім кількість зросла до 50, 100. Через пів року я досягнув тисячі. А згодом встановив рекорд — 550 відтискань за один підхід і 4 тисячі за день. За 90 днів я виконав сто тисяч повторів. Мої побратими також вели підрахунок. Час від часу мене виводили на допит і били, вважаючи, що я готуюсь до втечі. Але я не зупинявся, адже спорт давав мені сили як фізично, так і психічно. Крім того, хлопці виготовляли нарди, шахи та шашки з туалетного паперу і мила. Проте, якщо нас ловили за грою, нас також карали.
Тим часом на туберкульоз заслабло приблизно 40% полонених, хворі почали помирати. Іван втратив 40 кілограмів, до полону при зрості 171 сантиметр воїн важив 85 кілограмів. "У тюрмі нас знищували фізично й психологічно, методів катувань було дуже багато. Деякі хлопці не витримували -- різали собі вени, але їх рятували, а тоді били, -- каже Іван. -- Коли хтось отримував від рідних листи (це було рідко), їх читали вголос, бо кожне слово надавало сили, віри й надії".
Восьмого січня Іван втратив свого побратима Олександра Гарпуша, який помер у нього на руках. "Відзначаю, що його печінка відмовила через виснаження та ліки", -- розповідає співрозмовник. -- "З весни почалися перевірки з боку російського уповноваженого з прав людини. З тих пір нас стали трохи краще годувати і дозволили більше часу проводити сидячи. Вперше нам видали зубну пасту та щітку, а також засоби для гоління".
Восени в тюрму прибули представники Червоного Хреста. Саме тоді Іван попросив передати рідним звістку, що він живий. Згодом отримав довгоочікуване повідомлення з дому: "Любимо, віримо, чекаємо!"
"Вранці 14 січня 2025 року ми почули, як охоронці відчинили камеру із тяжкохворими й назвали декілька прізвищ, -- розповідає Іван Діброва. -- Ми зрозуміли: буде обмін, бо звідти забирали або додому, або в чорному мішку. Тоді зайшли й до нашої камери, назвали моє прізвище. Вперше ми милися у теплій воді, нам видали шкарпетки українського виробника -- це було приємно, ще й білизну, новий зеківський одяг. Увечері нас зняли на відео, наказавши співати гімн РФ і запевнити, що більше не воюватимемо. Та радість затьмарював біль за побратимів, які тут лишалися".
"МАМО, Я ПОВЕРНУВСЯ"
15 січня 24 важкохворих полонених були перевезені літаком до Гомеля. І ось нарешті вони почули знайомі слова: "Доброго дня, хлопці! Ви вдома — в Україні". Лікар швидкої допомоги передала полоненим свій мобільний телефон. Іван зміг згадати лише номер своєї матері, і вона відповіла йому лише з восьмого разу. Син вирішив пожартувати: "Жіночко, чому так довго не відповідаєте? Це ваш син телефонує". Тетяна Діброва спочатку думала, що це жарт, але почула: "Мамо, я повернувся". Вона не змогла стримати сліз. Рідні поспішили до Чернігівського тубдиспансеру. "Брат виглядав жахливо, дуже худий і блідий. Його руки були холодними, а в очах — порожнеча," — ділиться враженнями сестра Яна. — "Це була наче зовсім інша людина. Спочатку я не знала, як себе вести, боялася сказати щось неправильне".
Звільнених з полону доставили до військового госпіталю в столиці. У медичних документах Івана виявили численні захворювання та травми, які були детально описані на чотирьох аркушах дрібним шрифтом. Серед них зазначалися туберкульоз, грижі, гастрит, а також проблеми з нирками, печінкою та сечовидільною системою. Крім того, зафіксовано погіршення зору і слуху, а також друга стадія артриту, що призвела до знищення суглобів у колінах, плечах, ліктях і кистях. Чоловік також отримав тріщину в лівому коліні, через що йому було важко ставити на нього ногу.
Під час військово-лікарської комісії нам не хотіли визнавати захворювання, які виникли внаслідок служби Батьківщині. Але ми наполягали на своєму, -- розповідає Іван. -- В результаті нам сказали, що потрібно самостійно шукати, де отримати подальше лікування. І виписали нас. Я потрапив до Вінницького військового госпіталю, де завдяки лікуванню моє самопочуття значно покращилось. Проте туберкульоз вже пошкодив 20% моїх легень, тож дихати мені стало важко. Стан моїх суглобів продовжує погіршуватись.
Попри пережите й хвороби, через чотири місяці після звільнення Іван Діброва заснував БФ "Дій за свободу", де надають психологічну, юридичну та фінансову допомогу звільненим з полону, сім'ям полонених і безвісти зниклих.
"Війна стала для мене моментом, коли я відкрив для себе віру, а в полоні я переосмислив своє життя. Я вирішив повністю відмовитися від ненормативної лексики, щоб не знижуватися до рівня ворога. Всі ті випробування, через які я пройшов, загартували мене. Тепер у мене є важливі завдання, які необхідно вирішувати. Ми не маємо права залишатися байдужими до тих, хто досі в полоні", - стверджує 26-річний Іван Діброва, заступник голови Ради ветеранів Вінницької області та керівник ветеранського корпусу морської піхоти в Одесі.
"Я безмежно пишаюсь своїм братом. Ніякі труднощі не змогли його зламати. Він знайшов в собі сили продовжувати життя та підтримувати інших," – підсумовує сестра Яна.
