Неділя: Розмова про репресії через ТЦК
В Україні немає підтримки для мобілізованих, які потрапили під тиск з політичних причин. Явища тиску з боку ТЦК, а також загроза кримінальних переслідувань дійсно існують і їх важко заперечити. Проте, співчуття до цих людей відсутнє.
Й причин тут не одна. Авжеж, можна звинуватити у всьому лише пролетарську злобу, як радянську спадщину. Це з цієї історії "а що він "особєнний?!", а чого "діти депутатів/політиків/артисти не воюють", "а чого, це він не в окопі гниє, а з виступами по країні їздить," "а форму одягнув, але не воює"?! Публічна особа під час війни повинна бути мертвою, у крайньому разі сильно покаліченою, інакше значна частина суспільство його/її не сприймає. Жодні аргументи попри інші навички та користь не спрацьовують. Потрібно бути мертвим.
Але питання не лише в пролетарській злобі, а в, тому що її досі плекають й на ній постійно грають самі публічні особи. Ті чи інші активісти, журналісти, правоохоронці, судді, чиновники та тем більше політики, дуже легко встають на бік той чи іншої політичної кон'юнктури, а не закону та прав людини. Мовчать там, де можна було б і щось сказати. Всередині громадського суспільства вічний роздрай у боротьбі за ресурси та лайки, соцмережі будь-яку дискусію зводять до срачу.
А найважливіше
Окрім того, важливо зазначити, що активне використання механізму ТЦК як інструменту репресій щодо публічних осіб базувалося на принципі мобілізації виключно тих, хто вже є найбільш законопослушними громадянами, оскільки це спрощує процес. Спершу "забрали" людей з сіл, а також з будівельних, виробничих та комунальних підприємств. Незважаючи на всю повагу до добровольців, саме ці мобілізовані особи наразі становлять основу армії. Багато з них вже повернулися з пораненнями, а деякі, на жаль, загинули.
Ті, хто до 2022 року ухилявся від військової служби та не сплачував податки, продовжують це робити. Більше того, деякі з них, завдяки корупційним схемам і слабким місцям у контролі кордонів, знаходяться в інших країнах. І мова йде не лише про кількох чиновників або політиків та їхніх дітей. Це ціла армія громадян, яка лише тепер, на четвертому році війни, усвідомлює, що відвідування бару чи магазину може бути небезпечним. Проте довгий час процес мобілізації багатьом підходив, а з перших днів потрібно було організувати роботу військових комісаріатів та рекрутингових структур так, щоб до армії призивали не лише тих, кого легше знайти, а всіх, хто має бути мобілізований. Не слід було лякати загрозою кримінальної відповідальності та грати на руку російській пропаганді, а навчати новобранців, пропонувати альтернативи тим, хто не може служити на передовій, формувати людиноорієнтовану політику для ветеранів, реагувати на корупцію та створювати справедливу систему військово-лікарських комісій. Дії влади мали бути спрямовані на ці цілі, а громадськість повинна була контролювати їх. Це б забезпечило більш ефективну реакцію та запобігло використанню ТЦК як інструменту репресій.
А поки дружина 59-річного чоловіка з катарактою та міжхребетною грижею, якого за місяць до ювілею ВЛК визнає придатним (реальна історія), не має часу на співчуття публічним мобілізантам, адже потрібно займатися господарством. Як і мати загиблого ще в 2022 році. Це не прояв пролетарської обуреності.
Максимум хто має співчуття - дружини ухилянтів. Й не через розуміння беззаконня та ганебного ставлення до армії, як до місця покарання.
Усе це викликано інертністю суспільства в його здатності оперативно реагувати на системні помилки та неправомірні дії влади. Наслідки цього явища полягають не лише в можливих покараннях для окремих активістів, а й у загрозі для самої існуючої України.
