Після саміту на Алясці виникли певні неприємні відчуття.
Остання зустріч Дональда Трампа та Владіміра Путіна в Анкориджі виявилася такою ж "незабутньо незручною", як і їхня попередня офіційна зустріч у Гельсінкі 2018 року. Проте, якщо тоді пресконференція закінчилася невдачею, то цього разу конфлікт виник ще до прибуття обох лідерів: червоний килим для Путіна, американські військові, що стояли навколішки перед російським урядовим літаком, Трамп, який аплодував кремлівському лідеру, спільна поїздка в президентському лімузині США — це лише деякі з найбільш яскравих моментів.
Росія здійснює агресію проти країн, що колись входили до складу Радянського Союзу, атакуючи цивільні об'єкти в Україні, примусово вивозячи тисячі українських дітей на свою територію та жорстоко катуючи військовополонених у великих масштабах. Попри це, Сполучені Штати намагаються заручитися підтримкою Путіна, сприймаючи його як важливу фігуру на міжнародній арені. Те, що президент США так легко приймає агресора, який порушує права людини і вчиняє масові злочини, викликає обурення у світовій політиці та здивування серед українців. Дії американської адміністрації суперечать основним цінностям, які проголошує Захід.
Однак остаточні політичні наслідки цього суперечливого саміту лише починають виявлятися. Дивні події в Анкориджі можуть призвести до внутрішньополітичних проблем для Трампа. Виявляючи тісні зв'язки з Путіним, американський президент опинився в залежності від Кремля. Якщо Путін не почне виводити свої війська з України, це може стати серйозним випробуванням для Трампа. Контраст між самозадоволеними заявами Трампа про його навички ведення переговорів і гнітючою реальністю війни став очевидним ще до саміту на Алясці. У цьому контексті ситуація в Україні може покращитися, якщо американські медіа, політики та громадські діячі продовжать висловлювати своє зростаюче невдоволення діями Трампа.
Американський президент, очевидно, сподівався завоювати прихильність Путіна демонстративними лестощами на адресу глави Кремля. За цією помилковою оцінкою ситуації стоїть не тільки наївний підхід Трампа і його оточення до міжнародних питань. Здається, що важливішим є фундаментальне нерозуміння Білим домом причин цієї війни.
Наратив про те, що Захід відповідальний за агресивні дії Москви через розширення НАТО на схід або відсутність поваги Заходу до Росії, поширений не тільки в Європі, а й у Сполучених Штатах. Дональд Трамп і його оточення, очевидно, вірять, що дружні дії щодо Владіміра Путіна можуть нейтралізувати публічно оголошену Росією причину нападу на Україну. Ця логіка основана на припущенні, що немає причин продовжувати війну, оскільки між США і Росією немає ворожості.
Проте агресивні дії Росії не слід розглядати як відповідь на заходи Заходу; вони мають глибокі національні, історичні, ідеологічні, культурні та політичні корені. Військова експансія Москви бере початок з імперських традицій, які існують в Росії, а також з механізмів, що забезпечують політичну легітимацію в державі, геостратегічних амбіцій та територіальних претензій на землі, що колись належали Царській імперії та Радянському Союзу. Незалежно від того, як діє Захід, Путін має намір розширити та укріпити свою владу і вплив Росії. Він та більшість сучасних росіян прагнуть до того, щоб Україна знову потрапила під контроль Москви. У найкращому для Кремля випадку, ця мета могла б бути досягнута через дипломатичні переговори, без використання сили. Проте, якщо виникне така необхідність, російське керівництво та суспільство готові вдатися до жорстокої військової сили та масового терору, що підтверджують тривалі тижні та місяці бойових дій на українських землях.
З іншого боку, для Дональда Трампа війна в Україні є лише набридливою проблемою, від якої він прагне відійти. Під час своєї виборчої кампанії він так хитро маневрував, що сам себе заганяв у безвихідь, гучно заявивши, що зможе завершити конфлікт всього за 24 години після свого вступу на посаду. Проте пройшло вже кілька місяців, ситуація залишилася незмінною, а він досі не домігся жодних суттєвих результатів.
Водночас внутрішній тиск на президента США посилюється. Незважаючи на потужну проросійську та антиукраїнську кампанію, яку розгортають ультраконсервативні медіа в Америці, звичайні американці все ще переважно підтримують Україну. Результати опитувань свідчать, що серед республіканців зросла підтримка України та постачання озброєння до Києва. Це вказує на те, що майбутня політика Сполучених Штатів щодо Росії ще не остаточно сформульована, і повернення до активної допомоги Україні залишається можливим.
У перехідний період, до можливої стабілізації ситуації у Вашингтоні, вирішальне значення матиме позиція Європи щодо України та російської агресії. Ролі змінилися: у минулому Європа виступала за поступки Москві, а тепер колись явно проукраїнські Сполучені Штати більш схильні стати на бік Росії. Як наслідок, військова підтримка тепер має надходити насамперед з Європи, і якщо європейці також змінять курс на більш м'який щодо Москви, від цього втратять не тільки українці.
Війна в Україні ставить під загрозу основоположні принципи міжнародних відносин, які зберігаються з 1945 року. Відкритий конфлікт, розпочатий Москвою у 2022 році, не лише порушує права людини в масштабах, що викликають жах, але й, через анексію українських територій з 2014 року, підриває основи міжнародного порядку, заснованого на принципах суверенітету та територіальної цілісності. Як одна з радянських республік, Україна стала співзасновницею ООН у 1945-му. Від часу здобуття незалежності в 1991 році вона підписала угоду про нерозповсюдження ядерної зброї, стала членом ОБСЄ та Ради Європи. Якщо Україні загрожує розпад і втрата незалежності, це може мати наслідки для інших держав-членів ООН, а її крах може призвести до відновлення глобального хаосу, подібного до того, що існував до 1945 року.
Відомі ефективні методи, які можуть запобігти подальшій ескалації конфлікту. Найперше, це введення санкцій проти Росії, а також надання військової та фінансової підтримки Україні. Проте, навіть після понад 11 років конфлікту, що розпочався у 2014 році, замість того щоб вважати початком повномасштабної агресії Росії 24 лютого 2022 року, ці заходи все ще реалізуються нерегулярно. Наприклад, в Європі були заморожені російські державні активи на суму близько 300 мільярдів доларів, але на підтримку України використано лише незначну частину цих коштів. У російському тіньовому флоті, який допомагає обходити санкції, продовжують діяти десятки танкерів, які не підпадають під обмеження або ж лише частково. Крім того, існує безліч інших шляхів, які дозволяють обійти ці санкції, а також багато західних компонентів і технологій, які досі використовуються для виготовлення російських ракет, дронів та іншого військового обладнання.
А втім, насамперед кількість і якість західної військової підтримки України є недостатніми. До Києва надходить занадто мало зброї, а частина її є застарілою. Найважливішим завданням більшості західної, а особливо європейської оборонної промисловості є гарантування безпеки й захисту від Росії країн НАТО та Європейської Унії, а також їхніх союзників. З 2022 року вироблене озброєння могло б бути використане в Україні для ослаблення потенційного ворога, проте більшість найкращої зброї Заходу простоює на базах, у складах й ангарах, замість того щоб виконувати своє завдання на Донбасі, околицях Харкова або в Криму.
Тільки зовнішній і внутрішній тиск змусить Москву піти на серйозні переговори. Ні жести дружби Трампа, ні дипломатичні зусилля Європи, ні спроби посередництва з боку третіх країн не дадуть результату. З 2014 року Кремль охоче бере участь у мирних перемовинах на різних рівнях. Однак це переважно позірні переговори, метою яких є виграти час та посіяти сум'яття і розбрат серед супротивників. Іноді - як це зараз відбувається у спілкуванні зі Сполученими Штатами - переговори навіть дають можливість отримати переваги, які в іншому випадку довелося б досягати військовими засобами. Це нітрохи не послаблює апетит Росії до експансії.
Цей матеріал був опублікований в рамках спільного проєкту ZAXID.NET та польського видання Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: По завершенні експедиції на Алясці залишився гіркий присмак.
