Окуповані території на слуху, але люди залишаються в тіні: як українські ЗМІ висвітлюють ситуацію в захоплених регіонах. Інтерв'ю з Галиною Петренко.

Чому українські ЗМІ все частіше уникають висвітлення подій на тимчасово захоплених територіях? Чому серед новин про репресії, примусову мобілізацію та політичні заяви втрачаються розповіді простих людей? Яким чином відсутність цих історій позначається на сприйнятті суспільством українців, які залишилися в умовах окупації?

У подкасті "Медіуми" Галина Петренко, керівниця ГО "Детектор медіа", ділиться результатами дослідження, яке стосується висвітлення окупованих територій у вітчизняних онлайн-ЗМІ в період з 2022 по 2025 роки. Вона аналізує, чому журналістам не вистачає думок місцевих мешканців, яким чином релоковані редакції можуть заповнити цю інформаційну прогалину, а також розглядає, чому тема реінтеграції поступово зникає з новинного контексту.

Крім того, слід акцентувати увагу на ризику сприйняття осіб, які залишилися в окупованих регіонах, як колаборантів, важливості державних комунікацій у висвітленні цих територій та необхідності вже зараз обговорювати їхнє майбутнє після звільнення.

Ви можете підписатися на подкаст "Медіуми" через такі платформи, як Apple Podcasts, Spotify, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інші сервіси для прослуховування подкастів.

00:00 "Суспільство і медіа поступово адаптувалися до теми окупації."

03:04 "Експерти з релокації можуть внести свій досвід, тоді як національні фахівці здатні забезпечити більш широке охоплення."

06:11 "ЗМІ не створюють новини самостійно, вони відповідають на існуючий інформаційний контекст."

09:21 Щодо недостатності українських вказівок для запобігання примусовій мобілізації;

12:09 Щодо щоденного існування людей в умовах окупації: "Насправді, таких матеріалів катастрофічно не вистачає. Це і є свідчення мешканців окупованих регіонів, звичайних людей."

13:50 "Для українців питання реінтеграції є дуже актуальним. Це одна з ключових проблем, що викликає їхнє занепокоєння."

18:11 У неофіційних бесідах можна почути, навіть від людей з високим інтелектом, певне презирство до мешканців територій, що перебувають під окупацією.;

20:48 "Саме завдяки родинній пам'яті я постійно зберігаю людський підхід, коли розмірковую про тимчасово окуповані землі."

"Відбулося певне звикання і суспільства, і медіа до теми про окупацію"

Наталка Соколенко: Сьогодні ми поговоримо про те, як інтернет-медіа в Україні у 2022 -- 2025 роках висвітлювали життя наших людей в окупації. Дослідження, яке ми будемо обговорювати, називається "Ключові фрейми оповіді про життя в окупації в інтернет-медіа України у 2022 -- 2025 роках".

Розпочнемо з одного з найяскравіших висновків цього дослідження — зміни в акцентуванні уваги на темі окупованих територій в українських онлайн-ЗМІ. У 2022 році більше половини проаналізованих статей висвітлювали цю проблематику на першому плані, тоді як у 2025 році таких матеріалів залишилось лише трохи понад 21%. Ці результати підтверджують проведене дослідження. Також кожен з нас міг зауважити, що кількість таких публікацій значно зменшилась.

Чим ви пояснюєте таку зміну? І наскільки небезпечною може бути ситуація, коли окуповані території залишаються присутніми в новинах, але перестають бути самостійною темою для суспільної дискусії?

Галина Петренко: Це справді схоже на розгляд питання про те, чи склянка наполовину порожня, чи наполовину повна. Коли ми почали наше дослідження, ми вже мали на руках деякі попередні дані. Наша основна гіпотеза полягала в тому, що висвітлення ситуації на тимчасово окупованих територіях в українських медіа дійсно суттєво, драматично зменшилося.

У цьому контексті йдеться про онлайн-медіа. Ми провели аналіз величезного обсягу даних — близько 400 тисяч публікацій. Виявилося, що ситуація не така вже й погана. Нам потрібно було розділити матеріали на дві групи: ті, де тема окупації є головною, і ті, де вона виступає в ролі другорядної. Якщо звернути увагу на другу категорію, то можна помітити значне зростання частки публікацій, у порівнянні з тими, де окупація є основною темою.

Що це означає? Це свідчить про те, що як суспільство, так і медіа адаптувалися до обговорюваної теми. Вона почала з’являтися частіше в контексті інших питань, можливо, навіть у нашій щоденній реальності. Розглядаючи, до яких аспектів стосуються ці так звані другорядні теми, можна зробити багато висновків. Виникло певне звикання. Крім того, щодо деяких питань не спостерігається значних новин або змін у житті людей на окупованих територіях. В результаті медіа просто не має нової інформації для висвітлення.

"Релоковані фахівці могли б внести свій досвід, тоді як національні спеціалісти забезпечили б більш широке охоплення."

Наталка Соколенко: Дійсно, пошук інформації в окупованих регіонах є надзвичайно важким завданням, не кажучи вже про перевірку її достовірності.

Давайте обговоримо наступну тему. У фінальних зауваженнях вашого дослідження ви підкреслюєте, що українські інтернет-ЗМІ в основному створюють уявлення про окупацію як про систему насильства, примусу та позбавлення свободи, де наші громадяни стають жертвами ув'язнення з боку загарбників.

Це дійсно важливе відображення реалій, з якими стикаються наші люди в умовах окупації. Проте в медійній площині існує інша проблема. Повідомлення про репресії, переслідування та воєнні злочини часто затінюють повсякденне життя звичайних громадян — лікарів, працівників комунальних служб, фермерів. Якою мірою є адекватним чи недостатнім уявлення про життя в окупації, яке сьогодні отримує українська аудиторія?

Галина Петренко зазначає, що отримання та перевірка інформації з окупованих територій є надзвичайно складним завданням. Це пов’язано з ризиками для життя місцевих жителів, які могли б надати коментарі. Як наслідок, у матеріалах про тимчасово окуповані регіони часто висловлюються думки людей, які не мають прямого зв’язку з ситуацією.

Безсумнівно, висловлювати свої думки на цю тему мають право політики, соціологи, дипломати та експерти. Але зовсім не ті, хто зараз знаходиться у цій ситуації. Це справжня проблема.

Тут варто звертати увагу на регіональні медіа, на релоковані медіа, які походять із цих регіонів. Тому що якщо в когось і зберігаються хоч якісь контакти та довіра з боку джерел на окупованих територіях, то саме в них. І можуть бути дуже цікавими ідеї співпраці між такими регіональними релокованими медіа й національними медіа. Релоковані могли б додати свою експертизу, а національні -- забезпечити ширше охоплення.

Наталка Соколенко: Чи можна, наприклад, отримати державні гранти для підтримки цих релокованих видань?

Галина Петренко: Про фінансування можна говорити дуже багато.

На справді, фінансування для тих, хто виявляється в скрутному становищі, часто стає доступним лише в моменти, коли спалахує певна проблема. У такі моменти на цю ситуацію концентрують увагу та виділяють кошти, але з часом інтерес вщухає, і ситуація повертається до колишнього стану.

Наприклад, якщо зараз поговорити з представниками релокованих медіа, які переїхали ще у 2014 році, то вони з сумом дивляться на наші сьогоднішні прифронтові медіа на вільних територіях, наприклад, на Сумщині. І кажуть: "О Боже, ми пригадуємо себе". Тобто в нас був потік грошей, а зараз ситуація набагато скромніша. І так само вони прогнозують для своїх колег із прифронтових медіа, що ця мода серед донорів теж у якийсь момент спаде. На жаль, так усе працює.

Медіа не створюють новини самостійно; вони відповідають на актуальні теми та події в інформаційному просторі.

Наталка Соколенко: У даному дослідженні розглядаються різні аспекти, зокрема, доступ до освіти та медичних послуг для людей, які опинилися на окупованих територіях, часто не за своїм бажанням, а внаслідок обставин.

Що відомо про це питання? Чи часто в наших ЗМІ можна зустріти матеріали, що висвітлюють життя в тимчасово окупованих регіонах?

Галина Петренко: Це, безумовно, особлива ситуація. Ці питання дійсно вирізняються на фоні інших і отримують значну увагу.

Знову ж таки, це залежить від регіону. Наприклад, серед основних тем, що стосуються Луганської області, виділяється освіта. Можливо, це пов'язано з тим, що російська окупаційна адміністрація вже встигла створити більш-менш стабільну систему надання так званих освітніх послуг. Тож є багато аспектів, про які можна дискутувати, розглядаючи цю тему як завершену історію.

Ми також спостерігаємо, що медіа не створюють новини самостійно, а реагують на існуючий інформаційний контекст. Наприклад, коли з'являється велика кількість новин, пов'язаних з ініціативою Bring Kids Back, що стосується повернення дітей з окупованих територій, одразу ж з'являється багато матеріалів на теми освіти дітей та їхнього навчання в так званих оздоровчих і розважальних літніх таборах, які насправді є таборами для перевиховання.

Оскільки ми вже тривалий час займаємося дослідженням окупованих територій, пригадую, як колись мали намір провести онлайн-опитування. Це було досить ризиковане підприємство: потрібно було створити анкету, знайти спосіб, як доставити її до окупованих регіонів, а також забезпечити, щоб люди могли дати відповіді, не ставлячи під загрозу своє життя, і при цьому залишалися відвертими та чесними. Тоді ми консультувалися з різними фахівцями з цієї теми, з експертами з безпеки та медіа, обговорювали, які питання варто ставити. Пам'ятаю, один з експертів попереджав нас: якщо ви не хочете, щоб люди одразу закрили вашу анкету, уникайте обговорення двох тем – війни та ставлення до центральної влади Росії, до Кремля. Це може бути надто небезпечно.

Водночас, залежно від регіону, місцеву владу можна трохи критикувати. Так само можна говорити про базові функції: надання житлово-комунальних послуг, освіту, медицину. Тут люди, в принципі, можуть висловлюватися. І тоді якраз починалася практика відправлення дітей з окупованих територій у ці літні табори перевиховання. Можна було поставити одне просте запитання: "Чи ваша дитина була цього літа в літньому таборі?". Воно не звучить як щось небезпечне.

Проте, коли ми маємо справу з великими обсягами даних, можна визначити, наскільки поширена певна практика, якщо достатня кількість людей надає свої відповіді. Це, до речі, є ілюстрацією способу, яким можна підтримувати зв'язок із мешканцями окупованих територій та отримувати з них непряму інформацію, не ставлячи під загрозу ні їх, ні тих, хто з ними співпрацює.

Щодо відсутності українських рекомендацій для запобігання примусовій мобілізації.

Наталка Соколенко: Я вважаю, що ще одним значущим джерелом інформації про реальне життя людей в окупації є ті, хто зміг вирватися з цих територій. Це не лише діти, а й молоді українці старшого віку. Я спілкувалася з ними, створювала матеріали та фіксувала їхні свідчення. Серед них є хлопці та дівчата, яким вже понад 18 років. Хлопці часто намагалися уникнути мобілізації, тоді як дівчата робили свідомий вибір на користь України. Дуже цікаво дізнатися причини їхніх рішень. Це не лише страх перед призовом, а й глибоке бажання уникнути життя в умовах нестабільності та несвободи. Особливо це відчувається у молодих людей, які втекли з нещодавно окупованих регіонів, таких як Маріуполь. Вони виросли в обстановці, коли ще мали відчуття свободи, а потім зіткнулися з окупацією. На мою думку, це також є важливим джерелом інформації.

До речі, про мобілізацію. Чи потрапляють у наші медіа сюжети про примусову мобілізацію на тимчасово окупованих територіях? Наскільки часто?

Галина Петренко зазначає, що ці питання мають своє окреме місце, адже тимчасово окуповані території виступають у них як основна тема, а не лише як фон. Усі ці питання об'єднує одна ключова риса — примус. Мова йде про практики окупації, перевиховання чи переміщення дітей, допити і tortури. Отже, цей блок, пов'язаний з насильством, наразі є основним фокусом матеріалів, що стосуються виключно тимчасово окупованих територій.

Стосовно мобілізації, років два тому ми в експертному колі трохи займалися самокритикою. Тоді Росія якраз посилювала мобілізацію на тимчасово окупованих територіях. І ми казали, що, на жаль, найкраща на той момент, найбільш зрозуміла інструкція, як цього уникнути, була створена не українськими медіа, а російськими медіа в екзилі. Для жителів окупованих територій вона стала дороговказом, бо була майже єдиною. І доволі толковою: що треба зробити, як уникнути мобілізації, як утекти, як потім болотами кудись перейти.

Наталка Соколенко: А я чула від тих молодих людей, які втекли з окупованих територій, що українські чатботи, створені з цією метою органами влади, теж не дуже чутливі до потреб людей або не зовсім зрозумілі їхні алгоритми. Були нарікання, це правда, я підтверджую.

Щодо буденного життя людей під час окупації: "Ці ресурси справді є дефіцитом. Вони відображають думки мешканців окупованих регіонів, звичайних громадян."

Наталка Соколенко: І ще цікаві історії про те, як люди живуть там у побутовому плані. Чи є в них продукти, достатньо харчів належної якості? Чи є в них житлово-комунальні послуги? Як ремонтується інфраструктура житлово-комунального господарства? Чи готують, наприклад, міста й села до зими?

Галина Петренко: Цих матеріалів насправді не вистачає. Це і є голоси окупованих територій, простих жителів. Цього року в журналістській премії "Честь професії" ми робили номінацію, присвячену матеріалам виключно про тимчасово окуповані території. І на неї подали близько 100 матеріалів. Це говорить про те, що їх не так уже й мало, як може здатися. Це хороший момент. І навіть члени журі говорили, що, коли занурювалися в ці матеріали, читали їх, їм усе одно дуже не вистачало історій простих людей. Їх мало.

Ми усвідомлюємо, що отримати інформацію може бути важко. Проте, з іншого боку, її можна накопичувати, спираючись на ті зв'язки, які залишилися у релокованих медіа. Крім того, варто звернути увагу на соціальні мережі. Люди записують відеоповідомлення, а різні блогери документують відновлені та невідновлені вулиці Маріуполя. Хто пам'ятає тих активних російських рієлторів, які пропонували, як вони це називали, не "заброшки", а "розрушки"? Тобто зруйновані квартири в центрі Маріуполя. Усі ці дані можуть скласти цілісну картину, якщо на них звернути увагу та додати певну експертизу.

Тема реінтеграції викликає значний інтерес у українців. Це питання залишається одним з ключових, що викликає занепокоєння в суспільстві.

Наталка Соколенко зазначає, що важливо концентрувати увагу на тимчасово окупованих територіях. Для українських медіа це питання є критично важливим, адже необхідно інформувати українську аудиторію про те, що відбувається на цих землях і з нашими людьми. Забувати про них ми не маємо ні морального, ні практичного права. Також варто звернути увагу на те, хто саме формує інформаційний контекст щодо життя в окупованих районах. Одним із висновків дослідження є те, що заяви російських та окупаційних чиновників складають найбільший тематичний кластер у матеріалах, присвячених цим територіям, займаючи 15,6% від загальної кількості.

Чи могли б ви роз'яснити, чому коментарі осіб з окупаційних структур викликають стільки інтересу з боку українських засобів масової інформації?

Галина Петренко зазначає: "Необхідно аналізувати ситуацію в динаміці. Зокрема, існують дві теми, чия присутність в українських онлайн-ЗМІ з 2022 по 2025 рік суттєво зменшилася. Одна з них — це висловлювання окупаційних посадовців. У 2022-2023 роках їх було багато, адже події розгорталися активно. Проте на сьогодні українські медіа не сприймають їх як легітимні інформаційні джерела. І, насправді, вони мають на це повне право."

Ще одне питання, представленість якого, на жаль, значно зменшилася з 2022 до 2025 року — це реінтеграція. І тут ситуація зовсім інакша. Соціологічні дослідження вказують на те, що українцям цікава ця тема. Вона залишається однією з основних проблем, що їх турбують. Проте, бракує подій та інформаційних приводів. На жаль, позитивних змін у цьому напрямку не відбувається, і українські медіа дедалі менше уваги приділяють цій темі.

Понад те, якщо подивитися на окуповані території в регіональному розрізі, є тільки одна територія, щодо якої тема реінтеграції присутня на постійній основі. Це Крим. Про інші території такого взагалі не можна сказати. Там реінтеграція не належить до найпоширеніших тем.

Наталка Соколенко: Ваше дослідження вказує на існування географічних варіацій у висвітленні життя на територіях, що знаходяться під окупацією. Як ви вже зазначили, Крим є більш помітним у медійному просторі. Тим часом, частка публікацій, що стосуються окупованої частини Запорізької області, зменшилася з 27% у 2022 році до 18,2% у 2025-му. Безумовно, у 2022 році було опубліковано безліч матеріалів, зокрема про Енергодар, а також про інші населені пункти на узбережжі Запорізької області.

Загалом виходить, що частка згадок більшості досліджених територій зменшується, окрім Криму, Севастополя й окупованої частини Харківщини. Щодо цих територій дослідники фіксують іншу динаміку. На вашу думку, чому так? Ви вже самі сказали, що Крим більше у фокусі порівняно з іншими окупованими територіями. Чому увага настільки нерівномірна?

Галина Петренко: На мою думку, це тісно пов'язано з державними стратегіями та діяльністю у сфері стратегічних комунікацій. Ми спостерігаємо, що в той час як інтерес до деяких тем зменшується, інші, навпаки, привертають все більше уваги. І серед цих нових актуальних тем є чимало важливих. Наприклад, у досліджуваний період ми зафіксували зростання згадувань про спротив на тимчасово окупованих територіях.

Якщо ретельно проаналізувати ці публікації, можна зробити висновок, що значна їх частина так чи інакше пов'язана з діяльністю Центру національного спротиву. Це стосується державної політики та стратегічних комунікацій. Подібні міркування можна застосувати і до теми реінтеграції. Навіть якщо результати не є очевидними в короткостроковій перспективі — наприклад, за три роки, в залежності від горизонтів планування реінтеграції — ця тема надає можливості для створення інформаційних приводів, які можуть зацікавити медіа.

У неофіційних бесідах можна почути, навіть від людей з високим інтелектом, певне презирство до мешканців територій, що перебувають під окупацією.

Наталка Соколенко: У вашому дослідженні ви акцентуєте увагу на змінах у висвітленні окупованих територій у 2025 році, особливо в контексті дипломатичних переговорів, про що ви вже згадували, а також можливих варіантах завершення війни. У таких матеріалах переважають думки політиків, дипломатів і експертів, тоді як досвід тих, хто безпосередньо переживає окупацію, майже зовсім не враховується.

Окуповані території частіше постають як питання кордонів, міжнародних домовленостей, майбутнього чи теперішнього правового статусу. Як змінюється сприйняття окупації, коли медіа переважно розповідають про неї саме через заяви політичних лідерів, дипломатів і переговорні сценарії?

Галина Петренко: По-перше, у такому висвітленні немає людського фокусу. І коли його немає, це впливає навіть на кожного з нас просто як на людину, на те, як ми на побутовому рівні сприймаємо тих, хто вимушено залишився на тимчасово окупованих територіях. У приватних розмовах можна почути навіть від дуже розумних, поважних людей певну зневагу до жителів тимчасово окупованих територій. Це, до речі, один із наслідків того, що їхній досвід не представлений. А він насправді жахливий і недобровільний. Мені здається, не вистачає глибоких експертних думок.

Я нещодавно почула, і для мене це було справжнім відкриттям, що на доволі високому рівні працювала експертна державна робоча група, яка опрацьовувала питання майбутньої стабілізації територій, що будуть звільнені або довший час перебуватимуть у стані воєнних дій. І ось ця тема стабілізації. Настає мир -- і потрібно стабілізувати ці території.

У моєму сприйнятті світу до моменту, коли я дізналася про цю робочу групу, існувало переконання, що нам слід боротися за відновлення плюралізму думок для проведення виборів. Однак експерти, які досліджували це питання, вказали на те, що єдиним реалістичним варіантом залишаються військові адміністрації, які повинні залишатися на територіях, що потребують стабілізації, ще на тривалий час. Це також важлива тема для обговорення. Адже навіть виборчі процеси фактично будуть мати нерівномірний характер. Бракує глибокої експертної дискусії та загального розуміння зрілого і реалістичного бачення майбутнього.

"Саме родинна пам'ять дозволяє мені весь час тримати цей людський фокус, коли я думаю зараз про тимчасово окуповані території"

Наталка Соколенко: Мені бракує глибокої дискусії про досвід інших націй, які пережили окупацію. Наприклад, радянська окупація, якщо ми звернемося до країн Балтії або Східної Європи. Які уроки ми можемо з цього витягти для себе?

Галина Петренко: Цікаво, що у згаданому мною прикладі про стабілізацію територій, крім переважної більшості українських експертів, беруть участь експерти з Німеччини. І ми розуміємо, що ця країна має прекрасний, доволі свіжий досвід об'єднання країни, стабілізації певних територій, зшивання двох частин країни, які жили за різних практик управління. У моєму особистому житті мені пощастило, що зараз немає безпосередньо родичів на тимчасово окупованих територіях. Але я завжди пам'ятаю, що обидві мої бабусі були під німецькою окупацією під час Другої світової війни.

Наталка Соколенко: І мої також.

Галина Петренко: Одна історія відбувається на українській землі, а інша - у Білорусі. Вони ділилися з нами деталями свого повсякденного життя. Розповідали про різні вчинки людей: когось, хто співпрацював з окупантами, інших – хто залишався вірним своїм принципам. Говорили про те, як здійснювалося управління, які медичні та освітні послуги надавалися. Історій дуже багато. Саме завдяки родинній пам'яті я завжди зберігаю людський погляд на ситуацію, коли думаю про тимчасово окуповані регіони.

У нас навіть була суперечка з однією колегою, українською медійницею, яка має трохи радикальнішу позицію. Є такий погляд в українському суспільстві, що всі, хто хотів, виїхали. У неї це теж особиста історія, бо її родина була змушена релокуватися. І позиція така: хто хотів, той виїхав, а ті, хто залишився -- зрадники. Я їй кажу: "Слухай, ми зараз не можемо бути більш жорстокими, ніж Сталін у своїх практиках, коли він повертав назад, деокуповував Україну й Білорусь. Ми не можемо брати це за якусь базову точку. Ми ж просунулися настільки далі в гуманізмі, у розумінні прав людини й інших таких питань. І бачиш, тут це не збігається".

Наталка Соколенко: Тим більше є свіжий доказ того, що не всі, хто хоче виїхати, можуть це зробити. Наприклад, з окупованих Олешок. Я думаю, хотіли б виїхати всі, але навколо заміновані поля, і люди часто не можуть вийти навіть за межі своєї вулиці.

Нагадаємо, що в попередніх епізодах подкасту "Медіуми" ми обговорювали з Сергієм Савелієм готовність українських медіа до перших виборів після війни. Юрій Самусенко поділився думками про те, чому українська кінокритика залишається в рамках індустрії, а не виходить на контакт з глядачами. Лєна Чиченіна розповіла про досвід "Тисячовесни" та суперечки в кіноіндустрії навколо цього заходу. Вероніка Полякова висвітлила медіа, які руйнують стереотипи про Одесу як проросійське місто. Олена Брайченко пояснила, чому в Україні досі майже немає гастрономічної журналістики, а Ольга Тищук розповіла про те, як українськомовні серіали вперше обігнали російськомовні. Дмитро Хрипун проаналізував, як стримінгові платформи впливають на українське телебачення. Юлія Смирнова з Holywater Tech обговорила вертикальні серіали, а Юлія Тимошенко з Ukraїner поділилася порадами, як спілкуватися з іноземною аудиторією, щоб бути почутими та зрозумілими.

Цей проєкт відбувається за підтримки Програми "Партнерство за сильну Україну", яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Ініціатива "Партнерство за сильну Україну" є багатостороннім донорським проектом, що отримує фінансування від урядів таких країн, як Великобританія, Естонія, Канада, Норвегія, Фінляндія, Швейцарія та Швеція. Основна мета програми полягає в зміцненні стійкості України перед обличчям російської агресії шляхом надання життєво важливої підтримки громадам. Це здійснюється через співпрацю з українськими державними установами, організаціями громадянського суспільства, медіа та представниками приватного сектора.