Слабких карають.
Росіяни не мають потреби у виборах, оскільки вони перетворилися на простий плебісцит, що підтверджує легітимність чинного президента в очах міжнародної спільноти, а також відображає підтримку народу та вірність до лідера. Влада повернулася до старих традицій - як радянських, так і царських, все більше покладаючись на культ особистості. При цьому вона не зламала дух росіян, які охоче приймають сильного лідера, "мужика", що готовий застосувати силу в ім'я закону, справедливості та величі Росії.
Божевільні дев’яності
Запереченням бажаної влади став Боріс Єльцин, президент, який став символом Росії, зламаної та приниженої в смутні 90-ті роки, позбавленої статусу великої держави. Його образ невід’ємно пов'язаний з усіма тими трагедіями, які пережили росіяни після розпаду Радянського Союзу. "Він вигнав бабусь під дощ і сніг, щоб вони продавали хліб і консерви підозрілим перехожим," - згадував Алєксандр Брєнєр, художник, який у 1995 році вийшов на Красну площу в Москві напівголий, у боксерських рукавичках, викликаючи президента на дуель. На порталі lenta.ru, в п'ятнадцяту річницю смерті Єльцина, він підсумував його правління так: "Він віддав іржаві фабрики бандитам, відомим як олігархи. Він дозволив менш потужним бандитам, озброєним пістолетами, почати вуличне полювання на інших бандитів, які прагнули стати олігархами".
Алкоголізм Бориса Єльцина також виявився принизливим фактором, адже його регулярні п'яні витівки формували у світі образ Росії не як сильної держави, а як країни, де панують питущі варвари. Було чимало подібних випадків, але два з них особливо яскраво демонструють масштаб шкоди, завданої міжнародному іміджу колишньої імперії. У 1994 році Єльцин "проспав" свій офіційний візит до Ірландії. Коли його літак приземлився в аеропорту Шеннон, члени ірландського уряду, зокрема прем'єр-міністр Альберт Рейнольдс, вже чекали на президента. Проте Єльцин не поспішав, і коли очікування затяглося, до ірландських чиновників вийшов тодішній віцепрем'єр Олєг Сосковець. Відчуваючи сором, він пояснив, що переговори не можуть відбутися, оскільки "Боріс Ніколаєвіч втомився". Урядовий літак повернувся до Москви. На наступний день, коли президент прийшов до тями, він зізнався журналістам: "Буду відвертим - я проспав!". Згодом його донька, Тетяна Юмашева, стверджувала, що Єльцин насправді переніс інфаркт, але не хотів, щоб це стало відомим.
Лише за кілька днів до того в столиці Німеччини він став посміховиськом, яке пам'ятають не тільки росіяни, а й світові ЗМІ. У серпні 1994 року в Берліні було організовано офіційну церемонію з нагоди виведення Західної групи радянських військ з Німеччини. Недієздатний, тобто нетверезий, спочатку він ледь не впав зі сходів, а потім - підтриманий в останній момент охоронцями у формі - отямився і, проходячи повз військовий оркестр, відібрав у диригента паличку і сам почав задавати темп ошелешеним музикантам. На записах видно, що поведінка російського глави держави викликала, м'яко кажучи, збентеження присутніх і сміх тодішнього канцлера Німеччини Гельмута Коля. Керівник охорони президента Алєксандр Коржаков пізніше згадував у своїй книзі "Боріс Єльцин: від світанку до заходу сонця", що ще до інциденту з оркестром російський президент сплутав мітинг профашистської партії із зустріччю мешканців Берліна і вирішив з ними поговорити. А наприкінці візиту, жорстоко фальшивлячи і заглушаючи фольклорний ансамбль, він ще й публічно заспівав "Калинку", одну з найвідоміших російських народних пісень.
Правління Бориса Єльцина залишилося в пам'яті росіян під назвою "шалені 90-ті". Цей період описують як чергову смуту, коли трансформація держави й економіки супроводжувалася безконтрольним процесом приватизації, а політична діяльність перепліталася зі злочинним світом. Саме тоді сформувалося уявлення, що демократія асоціюється з хаосом, невизначеністю та слабкістю держави. Ці факти підтверджують результати соціологічних досліджень, проведених через 30 років незалежним Левада-Центром. У березні 2020 року росіян запитали про їхні спогади з 90-х років. Більшість респондентів згадали: бандитизм і криміналізацію (24%), бідність і голод (21%), порожні магазинні полиці (14%) та розпад і розкрадання держави (12%). Коли у респондентів запитали про позитивні спогади з цього десятиліття, значна частина (42%) не змогла назвати жодного.
Операція "Наступник"
Під правлінням реформаторів і демократів, бо саме так називали команду Єльцина, Росія офіційно збанкрутувала, потрапивши влітку 1998 року в потужну рубльову кризу. Панацеєю мав стати Євгєній Прімаков, твердолобий комуніст, міністр закордонних справ (1996-1998), а раніше глава Служби зовнішньої розвідки (1991-1996). Але перш за все він був найсерйознішим противником правлячого Боріса Єльцина і пов'язаної з ним "сім'ї" (групи наймогутніших олігархів). Виявилось, що Прімаков як прем'єр-міністр справлявся краще, ніж повинен був, і навіть краще, ніж хотів би Єльцин. Він відновив довіру міжнародних фінансових інституцій до Росії, а в Думі його підтримувала стабільна більшість. Що гірше, він почав почуватися настільки впевнено, що мав намір створити власний центр влади, висунути свою кандидатуру на президентських виборах 2000 року і виграти їх. Для Кремля це означало проблеми й необхідність запобігти розпаду правлячого угруповання. Так виникла потреба в проведенні операції "Наступник". Єльцин закінчував свій другий термін, мусив віддати владу, а в той час нікому не спадало на думку змінювати конституцію.
Успіхи Прімакова дратували Кремль, а великі бізнесмени, зосереджені навколо влади, були стурбовані. І справедливо, бо твердолобий прем'єр не мав добрих стосунків з олігархами, обіцяв притягнути до відповідальності і "авторів неплатоспроможності" держави, і "архітекторів хижацької приватизації". Сигналом тривоги стала кримінальна справа, порушена проти наймогутнішого на той час олігарха Боріса Бєрєзовського, а приводом - фінансові порушення в компанії "Аэрофлот".
Одним із небагатьох, хто відкрито підтримав Бориса Бєрєзовського і, відповідно, команду Бориса Єльцина, був тодішній керівник ФСБ Владімір Путін. Він з'явився на святкуванні дня народження дружини олігарха, що стало явним викликом прем'єр-міністру. Бєрєзовський пізніше згадував: "Прем'єр Прімаков намагався заарештувати мене. Куди б я не прийшов, люди уникали спілкування зі мною. Але Путін прийшов на день народження моєї дружини, незважаючи на те, що його не запрошували. Я тоді сказав йому: у тебе виникнуть проблеми з Прімаковим, але він ігнорував моє попередження." Ці слова можна знайти в статті Дмитра Волчека "Гексогенові роки", опублікованій на сайті Радіо Свобода 25 липня 2018 року.
Натомість він здобув прихильність найближчого олігарха Єльцина, що дало свої плоди в ключовий момент його кар'єри. Путін зовсім не був фаворитом операції "Наступник", він став ним у кінцевому підсумку завдяки крайній лояльності до своїх. Перш ніж відкрито підтримати Бєрєзовського, 1997 року він врятував від арешту свого колишнього боса, Анатолія Собчака, мера Санкт-Петербурга (1991-1996). Прокуратура звинуватила його у фінансових порушеннях, Собчак потрапив до лікарні, звідки його таємно вивіз прямо до аеропорту Владімір Путін, тодішній заступник голови адміністрації президента. Звідти він вилетів до Парижа на літаку, орендованому й оплаченому другом Путіна, бізнесменом Гєннадієм Тімченком, офіційно для лікування. Два роки по тому, вже як глава уряду, Путін домігся закриття справи через відсутність доказів. У своїх мемуарах Єльцин пізніше згадував цю акцію з "глибоким почуттям поваги і вдячності" до Владіміра Владіміровіча Путіна.
Анатолій Чубайс виступав на підтримку кандидатури Володимира Путіна на посаду наступника Бориса Єльцина, підкреслюючи, що він є "нашим чоловіком" і ефективним менеджером, який добре розуміє механізми кремлівської політики. У травні 1999 року Єльцин проводив експеримент з Сергієм Степашиним, призначивши його на місце звільненого Євгена Прімакова. Основною перевагою нового прем’єра була його лояльність, але він швидко виявився занадто консервативним на посту глави уряду. Гліб Павловський, який на той момент був радником Путіна, та Боріс Березовський вирішили представити Путіна суспільству як офіцера розвідки, порівнюючи його з "новим Штірліцом". Вони сподівалися, що російський народ полюбить його, як культового персонажа шпигунського серіалу "Сімнадцять миттєвостей весни", де Штірліц, будучи агентом радянської розвідки, здійснював вражаючі операції проти нацистської Німеччини.
У липні 1999 року Борис Єльцин остаточно обрав "Штірліца" як свого фаворита. Через місяць він призначив Володимира Путіна на пост прем'єр-міністра і одразу ж вказав на нього як на свого наступника на майбутніх виборах, які планувалися на березень 2000 року. У цих виборах брали участь Євгеній Прімаков, Володимир Путін та мер Москви Юрій Лужков. Прімаков вважався королем російської політики, Лужков - важковаговиком, а Путін був найменш відомим з усіх. Йому терміново потрібен був успіх, який би привернув увагу виборців.
Різанський цукор
Випадок, який він використав, стався під час атаки Шаміля Басаєва, ватажка чеченських радикалів, на сусідній Дагестан у серпні 1999 року. Цей інцидент дав Путіну можливість порушити мирний договір, що був укладений у 1996 році та завершив безрезультатні військові кампанії Росії в Чечні. Швидка і успішна війна мала на меті об'єднати російське суспільство навколо новопризначеного прем'єра. Як ми знаємо сьогодні, серія вибухів, що сталася в багатоквартирних будинках у вересні, мала викликати ефект патріотичного піднесення. У ніч на 4 вересня 1999 року стався вибух у житловому будинку в дагестанському Буйнакську, приблизно за 30 кілометрів від зони конфлікту. Потім, в ніч на 9 вересня, вибухнув будинок на вулиці Гурянова в Москві, через чотири дні - ще один неподалік Каширського шосе, а 16 вересня - ще один в Волгодонську, Ростовська область. Загалом загинули понад 300 осіб, а близько 1500 отримали поранення. Росіяни були охоплені страхом і почали шукати "чеченський слід"; багато з них, як згадувалося на порталі Meduza, обшукували підвали, створювали громадські патрулі і ставилися до кавказького населення із все більшою недовірою.
22 вересня було оголошено, що вдалося запобігти вибуху в Рязані. Алєксєй Картофeльніков, пильний мешканець будинку на вулиці Новоселів, повертаючись з роботи, зауважив підозрілу трійку в машині. До прибуття поліцейського патруля підозріла група вивантажила з автомобіля три мішки, віднесла їх до підвалу і зникла. У сумках, які знайшла міліція, були вибухові речовини й детонатор, налаштований на 5.30. Тест виявив наявність гексогену, однієї з найбільш руйнівних вибухових речовин. Мешканців негайно евакуювали, а місцевий керівник ФСБ, генерал Алєксандр Сєргєєв, офіційно повідомив, що вони дивом уникнули смерті. Одночасно було розпочато кримінальне провадження у зв'язку зі спробою терористичного акту, а в місті встановили дорожні блокади й інтенсивно розшукували винуватців, яких вдалося затримати. А ними виявилися співробітники ФСБ.
Два дні потому Ніколай Патрушев, глава ФСБ, зробив шокуючу заяву. За його словами, у Рязані не відбулося жодної спроби теракту, а проводилися лише навчання ФСБ. Також він запевнив, що в мішках було звичайне цукрове зерно, а не вибухівка. Сьогодні, завдяки численним витокам та журналістським розслідуванням, стало відомо, що рязанський цукор і серія вибухів у житлових будинках були частиною операції ФСБ, яка мала на меті консолідувати російське суспільство навколо Кремля і зміцнити позиції Путіна як потужного лідера. Цю ситуацію детально описали Юрій Фельштинський та Олександр Литвиненко в книзі "Підірвати Росію", яка у 2015 році була визнана російським судом екстремістською і заборонена для поширення.
У той самий день, коли Патрушев заперечував будь-яку причетність російських спецслужб до терактів, пролуніли відомі слова Владіміра Путіна, які завоювали симпатії багатьох росіян: "Ми будемо переслідувати терористів скрізь. У аеропорту, у туалеті. Якщо ми їх зловимо в туалеті, то й покараємо там же. Ось і все. Справа закрита". Ця заява стала вирішальним моментом у становленні влади Путіна. Його рішучість у боротьбі з тероризмом, друга чеченська війна та образ суворого керівника призвели до швидкого зростання його популярності наприкінці 1999 року та до перемоги на президентських виборах у березні 2000 року.
Збурення серцевого ритму
Усі були сповнені радості. Росіяни отримали нового президента, який виявився молодим, спортивним, енергійним і, що важливо, не зловживав алкоголем. Єльцин та олігархи знайшли в особі Путіна людину, яка мала забезпечити продовження їхніх угод. Проте вже за три роки ці домовленості були зруйновані. Перш ніж почати діяти, Путін працював над зміцненням своєї влади, централізуючи контроль і не налякаючи своїх опонентів. Найшвидше його наміри розпізнав Боріс Бєрєзовський — найвпливовіший олігарх епохи Єльцина, який, як відомо, підтримав Путіна в його виборі на посаду наступника. У 2000 році Бєрєзовський виїхав за кордон, з Лондона ведучи свою особисту війну проти Кремля. Проте в Росії залишився Міхаіл Ходорковський, найзаможніший росіянин і президент "ЮКОСу", другого за величиною нафтового виробника в країні. Кремль спровокував конфлікт, звинувативши Ходорковського у фінансових зловживаннях, забрав його активи та відправив його до в'язниці. Лише через десять років, у 2013 році, після помилування від президента Путіна, Ходорковський зміг вийти на свободу, проте з умовою виїзду з країни. Судовий процес над Ходорковським став уроком для інших олігархів, який мав відрадити їх від втручання в політику. Путін запровадив нові правила, за якими лише безумовна лояльність могла гарантувати їхню особисту та фінансову безпеку.
Це ж правило дедалі частіше нав'язувалося суспільству. Лояльні отримували доступ до ресурсів, непокірні потрапляли до чорного списку. У кращому разі їх чекала доля Ходорковського, у гіршому - смерть від отруєння, нещасного випадку або кулі. Путінська Росія повернулася до старих практик вбивства політичних ворогів і в країні, і за кордоном. Коли 2004 року Україну охопила Помаранчева революція, її лідер Віктор Ющенко з'їв під час обіду отруєний рис. Тести, проведені через рік, підтвердили, що він містив ТХДД, найшкідливіший із відомих діоксинів. Він входив до складу суміші Agent Orange - бойового отруйного препарату, який американці застосовували під час війни у В'єтнамі. Ющенко ледь вижив і досі переконаний, що ця отрута була посланням Кремля для лідера Помаранчевої революції. Того ж року була отруєна журналістка-розслідувачка "Новой газеты" Анна Політковська. На шляху до Північного Кавказу, на борту літака, вона випила чай. Пізніші токсикологічні дослідження за кордоном підтвердили спробу вбивства. Політковська вижила, але отримала попередження не продовжувати незручне для влади розслідування військових злочинів, скоєних у Чечні. Наступного попередження вона вже не отримала - через два роки її застрелили біля її помешкання в Москві. Під стінами Кремля загинув Боріс Нємцов. Він був лідером російської опозиції і єдиною людиною, яка могла об'єднати її в боротьбі з режимом Путіна. Він загинув у лютому 2015 року після опублікування звіту, який доводив, що "зелені чоловічки" в Криму і на Донбасі у 2014 році були частиною російської армії, а це означає, що Росія вчинила агресію проти свого українського сусіда.
Було ще більше жорстоких вбивств на замовлення Кремля. У 2016 році британці опублікували результати розслідування, у якому безсумнівно довели, що вбивство Олександра Литвиненка (колишнього офіцера КДБ/ФСБ й охоронця Боріса Бєрєзовського в Лондоні, отруєного зеленим чаєм, що містив радіоактивний полон) було замовлено Владіміром Путіним. Пізніше на території Великої Британії офіцери ГРУ намагалися отруїти "Новичком" Сергія Скрипаля, колишнього офіцера російської розвідки. Тоді Лондон звинуватив Москву в атаці з використанням хімічної зброї. Цим же "Новичком" 2020 року намагалися позбавити життя Алєксєя Навального. Це закінчилося компрометацією ФСБ, оскільки Навальний за допомогою Bellingcat (колективу журналістів-розслідувачів і дослідників, заснованого 2014 року, розслідування якого регулярно висвітлюються в міжнародних ЗМІ і слугують доказами в національних судах і міжнародних трибуналах) виявив особисті дані вбивць, зателефонував їм і, видаючи себе за помічника Ніколая Патрушева (тодішнього глави Ради безпеки РФ), дізнався про деталі, які підтверджують, що Кремль руками своїх служб протягом багатьох років намагався його ліквідувати. Зрештою це вдалося. Однак не вдалося приховати справжню причину смерті опозиціонера. До цієї інформації дісталися журналісти незалежного порталу The Insider. Із неї випливає, що існує два документи. Публічний і оригінальний. Останній містить примітки, що описують симптоми, на які скаржився Навальний безпосередньо перед смертю: "Він відчував гострий біль у животі, у нього почалися судоми і він втратив свідомість". Натомість для оприлюднення було представлено той, який вказував на смерть внаслідок загострення гіпертонії та інших захворювань, а безпосередньою причиною мали бути порушення серцевого ритму.
Головне — це отримати вибачення.
Путін зміг витіснити ліберальну опозицію з центру політичного життя, а його критиків оголосив ворогами держави та іноземними агентами. Одночасно він посилив репресивні заходи, які все більше нагадують ганебну епоху сталінських чисток. В результаті, знову з'явилися політичні в'язні. Згідно з даними нині забороненої в Росії організації "Меморіал", з 2014 по 2023 рік їхня кількість зросла у 15 разів. Під час перебудови Горбачова наприкінці 80-х років комуністичний режим звільнив близько 280 політичних в'язнів. Наразі в путінській Росії їх налічується 769. Незалежна російська організація ОВД-Info, яка з 2012 року здійснює моніторинг подібних випадків, має в своїй базі 3496 записів про політичні переслідування. Організація також зазначає, що з моменту початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році політичні репресії поширилися по всій країні, з особливим зосередженням у столиці та анексованому Криму.
Режим Путіна не лише переслідує опозиціонерів і критиків влади, але й криміналізує будь-який соціальний рух, що ставить під сумнів рішення уряду. Це включає, зокрема, антивоєнний рух "Весна", який у лютому 2022 року закликав до протестів проти агресії щодо України. Під репресії потрапляють звичайні громадяни, активісти, митці та перформери, які намагаються висловити свій протест у завуальованій формі. Восени минулого року стало відомо про поетичний колектив, що щомісяця збирається біля пам'ятника знаменитому поетові Владіміру Маяковському в Москві. Це місце стало символом для дисидентів у радянські часи, які читали поезію, що часто критикувала радянську систему. У 60-х роках двоє з них були засуджені на п'ять-сім років за статтею про антирадянську пропаганду, а третій, Володимир Буковський, потрапив на примусове лікування до психіатричної лікарні. Схожі практики відродилися: на початку жовтня цього року "Меморіал" повідомив про 49 осіб, засуджених з політичних мотивів, яких примусово відправили до психіатричних закладів. Правозахисники підкреслюють, що такі засуджені отримують примусове лікування на невизначений термін, а в'язні скаржаться на жорстоке поводження, приниження і застосування сильнодіючих препаратів, таких як галоперидол, який використовується для лікування шизофренії, маніакальних станів, галюцинацій і психозів.
Багато затриманих з політичних причин скаржаться на жорстоке насильство з боку правоохоронців. Двоє молодих поетів, які у вересні минулого року читали свої вірші біля пам'ятника Маяковському, отримали семирічний термін у виправній колонії, а їхній товариш, що лише аплодував їм, був засуджений на чотири роки, оскільки визнав свою провину. Під час затримання поліцейські застосували кийки, одного з поетів облили бензином і погрожували підпалом, а дівчину одного з них залякували загрозою групового зґвалтування. Пізніше вона розповіла адвокатам, що правоохоронці показали їй відео зґвалтування її хлопця, якого допитували в сусідній кімнаті, намагаючись примусити вибачитися. "Нарешті вони знайшли предмет [штангу], який можна було ввести йому в анус, і зробили це. Потім вони показали мені відео зґвалтування", - розповіла вона журналістам порталу Meduza.
Дмитро Заїр-Бек, керівник "Первого Отдела" — організації, що займається захистом прав людини, підтвердив, що випадки сексуального насильства не є рідкісними у діяльності російських служб. "Я згадую кілька резонансних випадків за останні роки, і всі вони так чи інакше пов’язані з актами сексуального насильства," — зазначив він у вересні 2023 року. У 2020 році в справі анархістської групи "Новое Величие" головний підозрюваний, Руслан Костилєнков, став жертвою зґвалтування молотком — це було зроблено з метою примусити його вибачитися на камеру для одного з кремлівських телеканалів.
Росія як неблагополучна сім'я.
Більшість росіян знає, що в їхній країні утримуються політичні в'язні, і більшість з них цей факт акцептує. У дослідженні, проведеному Левада-Центром 2020 року, це підтвердили 63% респондентів. Причому 68% одночасно зазначали, що відчувають свободу. У лютому 2023 року, через рік після повномасштабного військового вторгнення в Україну, Левада-Центр спробував перевірити ставлення росіян, які вже тоді зазнали політичних репресій у рамках "СВО", до політичних в'язнів. А оскільки найважливішим із них був Алєксєй Навальний, їх запитали, як вони оцінюють його ув'язнення в колонії. У відповідь 61% респондентів визнали, що "Навальний порушив закон і повинен бути притягнутий до відповідальності". Саме так, як переконував Кремль.
Це дослідження не стало для багатьох несподіванкою, адже пасивність і здатність до адаптації вважаються типовими рисами російського суспільства. Усі погодяться з відомим російським прислів'ям "Тихо їдеш, далі будеш", яке можна вільно перекласти як "Покірне теля дві матки ссе". Лев Гудков, голова Левада-Центру, пояснює це явище тим, що нове покоління вже тридцять років виховується в умовах культури насильства, що нав'язується державою. Вони формуються в атмосфері покірності та пасивності, починаючи з дитячого садка, через освітню систему, контакти з правоохоронними органами і до агресивної державної пропаганди. Якщо вони й протестують, то роблять це обережно і непомітно, - зазначає він у своїй книзі "Повернення тоталітаризму" (2022).
Апатія, як форма поведінки, є тим, чого очікують від суспільства державні інституції. Вона гармонійно вписується в неофіційний договір, укладений Путіним із громадянами. Сенс цього договору полягає в тому, що влада обіцяє забезпечення безпеки та стабільності в обмін на підкорення та співпрацю з боку населення. Це також включає прийняття насильства з боку держави. Проблема з таким прийняттям не виникає, оскільки воно узгоджується з традиційними російськими цінностями, які легітимізуються авторитетом Православної церкви. Ця церква освячує масштабне насильство, називаючи війну в Україні "святою", і сприяє формуванню в російській свідомості толерантності до домашнього насильства. Вже тривалий час вона позитивно ставиться до відновлення етичних норм з "Домострою", що існував на зламі XV і XVI століть. У цьому кодексі містяться рекомендації, наприклад: "[Непокірну жінку] бити відповідно до провини, карати не при людях". У 2017 році, на тлі популяризації "Домострою" та пропаганди традиційних цінностей, Путін підписав указ, згідно з яким домашнє насильство стало не кримінальним правопорушенням, а адміністративним.
Фьодор Коньков, клінічний психолог, який протягом трьох десятиліть працює зі жертвами насильства та збройних конфліктів у рамках проєкту "Без упереджень", у квітні 2024 року на порталі "Люди Байкала" порівняв відносини між владою в Росії та її суспільством із дисфункціональними сім'ями та злочинними угрупованнями. "Садомазохізм, - каже Коньков, - розвивається в тих суспільствах, де люди відчувають сильний тиск, де вони зазнають багатьох травм. Він розвивається там, де насильство стає нормою, а жертв звинувачують у тому, що вони самі винні. Однак я б не сказав, що вину за все це несе Путін, адже є безліч людей, без яких така ситуація не мала б місця - міліція, Росгвардія, суди, виправні колонії, інформатори". На його думку, Путін майстерно використовує цю любов (до "Матері Росії"), - "і ми маємо те, що маємо", - підсумовує він. Він також звертає увагу, що терапевти, які працюють зі жертвами тривалого насильства, часто чують багато позитивних спогадів про своїх кривдників. У свідомості жертв вони співіснують зі жахливими вчинками, які ті скоїли. "Та сама властивість людської психіки лежить в основі любові до батьківщини, яку зараз відчуває багато росіян. Можливо, ми повинні назвати її спотвореною любов'ю. Бо коли ти любиш те, що завдає тобі болю, це перверзія. Таку любов не варто плекати. Її потрібно лікувати, - каже доктор Коньков і підсумовує: - У випадку Росії це свого роду стокгольмський синдром, тільки в масштабах великої держави".
Лише хлопці мають свої імена.
Дисфункціональність проявляється також у злочинній свідомості, яка, що дивно, активно підтримується в Росії. Оскільки зразок завжди йде з верхів, цю норму в політичну культуру і мову ввів сам Владімір Путін. Президент часто підкреслює, що виріс у ленінградських дворах і був скоріше хуліганом, ніж піонером. Його характер формували бійки, вульгарна лексика та правила, схожі на ті, що панують у в'язницях. Лише пізніше він зайнявся бойовими мистецтвами, зокрема дзюдо, а згодом служив у КДБ. Навички, здобуті в ті часи, він використовує й сьогодні, що свідчить про те, що для розуміння його управлінських стилів не потрібно звертатися до праць геополітиків чи класиків дипломатії, достатньо переглянути російський серіал "Слово пацана. Кров на асфальті", який нещодавно привернув увагу всієї Росії. Це історія про підлітків з неблагополучних районів Казані наприкінці 1980-х, які об'єднуються в банди, формують свою ідентичність та борються за контроль над вулицями.
Пацани розмовляють фенею, мовою прямо з кримінального світу. Нею також послуговується Владімір Путін, і саме завдяки йому вона проникла в суспільне життя. Феня закохала в себе росіян, коли, як ми пам'ятаємо, він пообіцяв "мочити терористів навіть у сортирі". Рік по тому, коли журналіст Міхаіл Леонтьєв, який брав інтерв'ю в новообраного президента, поскаржився на Міжнародний валютний фонд: "Вони нас ображають...", він не встиг закінчити, як президент Путін перервав його класичною фенею: "Хто нас ображає, той не проживе і трьох днів".
Боріс Нємцов звернув увагу на бандитську психологію Володимира Путіна. У квітні 2014 року, в інтерв'ю для Rus Delfi, він зазначив, що тодішня канцлерка Німеччини Анґела Меркель не усвідомлює важливого аспекту: "Путін має ментальність гангстера. Якщо його не поставити на місце, він продовжуватиме вести себе агресивно і зневажливо". Нємцов був правий, адже для Путіна сила є основним елементом міждержавних відносин, про що президент неодноразово говорив публічно. Наприклад, після трагедії в Беслані у вересні 2004 року, коли терористи Шаміля Басаєва захопили заручників у школі, Путін прямо висловився: "Ми показали нашу слабкість. А слабких б'ють".
Одинадцять років потому, під час виступу на Валдайському клубі в Сочі, він зазначив: "Півстоліття тому вулиці Ленінграда навчили мене важливому принципу: якщо бійка неминуча, ти повинен завдати удару першим". Однак як тільки хлопець стикається з сильнішим суперником, він одразу ж стає покірним або починає блефувати. Зазвичай, вулична бійка починається з фраз на кшталт: "Чого ти на мене дивишся?" або вимоги: "Подивись мені в очі!". Таку ж тактику застосував у 2017 році під час засідання Ради Безпеки ООН Владімір Сафронков, представник Росії. Він звернувся до колеги з Великої Британії з вимогою: "Дивись мені в очі! Чому ти ухиляєшся від погляду?". Сафронков відмовився від формальностей і перейшов на "ти", адже за неписаним законом, тільки "пацани" — тобто хлопці з вулиці — мають імена і є рівними. Ті, хто не належить до жодної групи, залишаються безіменними. Відповідно до цього правила, Путін не міг і не хотів публічно називати Навального, адже це б означало визнання його як рівного.
"Терпі моя красавіца"
Вуличний кодекс вимагає постійної демонстрації сили. Вияв слабкості може підмочити авторитет групи і спонукати опонентів до спроби позбавити лідера влади. Путін добре усвідомлює цей принцип, тому регулярно вдається до проявів агресії як у міжнародних відносинах, так і по відношенню до своїх підлеглих. Яскравим прикладом цього є засідання Ради безпеки перед початком масштабної агресії проти України, на якому він публічно принизив Сєргєя Наришкіна, керівника Служби зовнішньої розвідки.
Виявляючи свою силу та схильність до агресії, Путін використовує вульгарність та грубість. Його жорстка риторика, хоч на перший погляд може здаватися спонтанною, насправді є добре спланованою і цілеспрямованою. Часто вона містить алюзії на чоловічу анатомію. Вперше таку реакцію російського лідера було помічено під час пресконференції 2002 року, що відбулася після саміту з Європейським Союзом. Відповідаючи на питання французького журналіста про конфлікт у Чечні, він зауважив: "Якщо ти справді хочеш стати радикалом і готовий до обрізання, можу запросити тебе до Москви. У нас є спеціалісти в цій сфері. Я забезпечу, щоб процедура була проведена так, що нічого не відросте".
Найяскравішим прикладом такої брутальності стала пресконференція під час візиту президента Франції Емманюеля Макрона до Москви на початку лютого 2022 року. Тоді, бажаючи висловити незадоволення Україною, Путін сказав: "Нравіца, не нравіца, терпі моя красавіца". Це було посиланням на пісню панк-рок-гурту "Красная Плесень", заснованого 1989 року в Ялті й відомого своїми надзвичайно вульгарними текстами. Та, на яку посилався Путін, розповідала про зґвалтування мертвої дівчини. Пізніше речник Кремля намагався пом'якшити звучання коментаря глави держави, натякаючи, що Путін використав вираз, запозичений із фольклору. Ніхто в це не повірив.
Правила, які росіяни сприймають інтуїтивно, виявляються складними для західних політиків. Прив'язані до традиційних дипломатичних норм, вони нервують при думці про можливу конфронтацію з Росією. Вони прагнуть уникнути будь-якої провокації Кремля, остерігаючись ескалації, яку намагаються вирішити через угоди та переговори. Існує думка, що Путін, опинившись у безвиході, може діяти нераціонально і небезпечно, подібно до пораненої тварини. Однак це хибна точка зору. Діалог і ввічливість часто сприймаються як ознаки слабкості, адже, як зазначає Путін, "слабаків б'ють". Будь-яке проявлення слабкості тільки підштовхує до нових актів агресії. Лише проявивши рішучість перед ленінградським хуліганом, можна його зупинити. Коли його поставлять на коліна, він визнає поразку і відступить. Правила гри зрозумілі і безпосередні.
Переклад з польської
Цей матеріал був підготовлений в рамках спільного проєкту ZAXID.NET та польського видання Nowa Europa Wschodnia.
Унікальна назва статті: Б'ють слабших
