Трамп взявся за Мадуро: як це вплине на глобальну ситуацію та Україну, і чому спецоперація у Венесуелі стала найстрашнішим кошмаром для Путіна.
Операція США проти режиму Мадуро у Венесуелі - це значно більше, ніж чергова історія про "поганого диктатора" й "відновлення демократії". Насправді йдеться про один із найнебезпечніших і водночас найпоказовіших епізодів сучасної геополітики, де переплелися внутрішня політика США, енергетичні інтереси, боротьба з антизахідним блоком і фактичний злам усе ще ніби існуючих правил світового порядку. На цьому тлі пролунали й погрози на адресу Мексики, Колумбії та Куби. Здається, операція у Венесуелі вписана в ширший контекст перегляду правил гри в регіоні.
Формально Вашингтон пояснює свої дії необхідністю боротьби з наркотероризмом, корупцією та злочинними мережами, які, за версією США, безпосередньо пов'язані з венесуельською владою. Фактично: Трамп, згідно з раніше опублікованою Стратегією національної безпеки США, почав зачищати Західну півкулю. Для американського виборця ця логіка зрозуміла й прийнятна: Мадуро давно перетворився на зручний символ усього, проти чого Трамп обіцяв боротися ще під час передвиборчої кампанії - нелегальної міграції, наркотиків і хаосу біля кордонів США.
Проте за публічною риторикою криється набагато глибша причина — енергетична складова. Венесуела має найзначніші запаси нафти у світі, і зміна політичного режиму відкриває можливості для повернення західних компаній та значного збільшення видобутку. Це може суттєво змінити ситуацію на глобальному нафтовому ринку, призвести до зниження цін і негативно вплинути на країни, економіка яких сильно залежить від енергетичних ресурсів, зокрема на Росію, Китай та Іран.
Разом із тим операція проти Мадуро створює небезпечний прецедент. Уперше за тривалий час силовий тиск застосовується настільки відкрито, без мандата міжнародних інституцій і без спроби зберегти ілюзію глобального консенсусу. Це означає, що боротьба триває вже не лише за Венесуелу, а за саму модель світового порядку, де правила поступаються місцем праву сили. Подальший розвиток подій залежатиме від швидкості й масштабу дій США, а також від того, чи перетвориться Венесуела на приклад "керованої зміни режиму", чи на ще одну зону тривалого хаосу.
Дослідження причин військової операції Сполучених Штатів у Венесуелі, спрямованої на зняття Мадуро з посади, а також її глобальні наслідки - в статті OBOZ.UA.
Внутрішня політична стратегія адміністрації Трампа розглядає Венесуелу як зручний та практично ідеальний об'єкт для тиску. Режим Мадуро вже давно асоціюється з такими негативними явищами, як наркотероризм, корупція, зв'язки з транснаціональною злочинністю і міграційний тиск на Сполучені Штати. Це дозволяє представити будь-які дії не як "військову агресію", а як процес відновлення порядку і захисту американських інтересів, що добре сприймається виборцями.
Політична мобілізація і фактор "переможної кампанії": на тлі падіння рейтингів і внутрішніх криз Трампу потрібен зовнішньополітичний успіх, який: не потребує масштабної війни, має зрозумілого ворога, може дати швидкий результат. Історично такі операції працюють на електоральну консолідацію. Це цинічно, але ефективно.
Енергетичний аспект є вирішальним: Венесуела володіє найбільшими в світі підтвердженими запасами нафти, які становлять понад 303 мільярди барелів, що значно перевищує запаси Саудівської Аравії, які складають приблизно 267 мільярдів барелів. Крім того, країна має значні ресурси природного газу, золота та інших корисних копалин. Після приходу до влади Мадуро, Трамп чітко акцентував на тому, що військова операція мала на меті не лише усунення лідера, якого звинувачують у наркоторгівлі, але й забезпечення США доступу до венесуельських нафтових запасів. Він зазначив, що Сполучені Штати планують відновити інфраструктуру країни та "продавати величезні обсяги нафти".
Зміна влади у Венесуелі призведе до суттєвих змін: як у цінах на нафту, так і в умовах нафтових угод. Це також може спричинити відступ Китаю та Росії з американського континенту і вплине на численні тіньові схеми, що зацікавлені в цьому процесі.
"Ми створили венесуельську нафтову індустрію завдяки американським талантам, наполегливості та навичкам, а соціалістичний уряд відібрав її в нас. Настав момент все повернути назад", - вже мріє Трамп.
Для Трампа операція у Венесуелі є вельми ризикованим кроком. Він вступив у виборчу кампанію під гаслом проти "безкінечних воєн", обіцяючи уникати сценаріїв зміни урядів та зосередитися на вирішенні внутрішніх питань. Однак тепер він стикається з серйозною критикою з боку американського суспільства.
Конгрес висловлює обурення через відсутність санкцій, демократи та частина республіканців вважають операцію незаконною, а основні ЗМІ характеризують її як імперіалістичну авантюру. Важливі сенатори відкрито заявляють, що США не мають суттєвих національних інтересів, які виправдовували б військову інтервенцію у Венесуелі. Паралелі з ситуацією в Іраку та Лівії стають все більш поширеними. Трамп заперечує звинувачення, пояснюючи, що не інформував Конгрес заздалегідь через можливі витоки інформації. Проте головна проблема залишається: падіння режиму Мадуро не гарантує стабільності. Якщо Венесуела зануриться в хаос, це може призвести до серйозних політичних наслідків для Трампа у його країні.
Після того, як Дональд Трамп викликав хвилю шоку та неспокою у Венесуелі, здається, його чекає новий етап — "будівництво держави". Принаймні, він підкреслив: "Ми займатимемося управлінням Венесуели".
Пресконференція Трампа після удару по Венесуелі не дала відповідей на ключові питання, але чітко окреслила нову логіку американських дій. Фактично Трамп заявив про намір Сполучених Штатів узяти Венесуелу під зовнішнє управління - принаймні на перехідний період. За його словами, США керуватимуть країною "разом із групою людей" доти, доки не буде забезпечено "безпечний, правильний і розсудливий перехід влади". Хто саме входить до цієї групи, якими будуть її повноваження і на яких юридичних підставах вона діятиме, Трамп не пояснив. Що саме означає його намір "керувати країною доти, доки не зможемо здійснити безпечний перехід", незрозуміло. За його словами, вибори у Венесуелі відбудуться, коли настане слушний для цього момент.
Риторика президента США зараз є максимально прямолінійною: Америка, за його словами, зробить венесуельців "багатими, незалежними й безпечними". Паралельно він заявив про намір домогтися компенсації для американських нафтових компаній і не відкинув можливості розміщення військ США у Венесуелі. Трамп також наголосив, що американська військова присутність уже пов'язана з нафтовим сектором, однак ані її масштабу, ані формату розширення окреслено не було.
Цей жест став значущим політичним сигналом для венесуельської опозиції. Трамп фактично позбавив її автоматичного права на владу у випадку зникнення Мадуро, поставивши під питання можливість приходу Марії Коріни Мачадо та наголосивши, що США не мали з нею жодних контактів. Таким чином, Вашингтон залишає за собою право самостійно визначати, якою буде перехідна структура влади.
Арешт Ніколаса Мадуро не означає, що США автоматично отримують контроль над Венесуелою, і не гарантує стабільності в країні. Державні установи продовжують офіційно функціонувати, а справжня боротьба за владу тільки розпочинається. Згідно з конституцією, вихід із кризи можливий лише через проведення дострокових виборів, і опозиція не отримає владу автоматично. Цілком ймовірно, що Мадуро буде замінено іншим антиамериканським лідером, і країна залишиться на поточному політичному курсі.
Другий негативний розвиток подій може призвести до занурення Венесуели в хаос і розпад, коли в умовах вакууму влади різні збройні групи почнуть домінувати над певними регіонами країни. Найбільш бажаним варіантом залишається перемога Марії Коріни Мачадо на демократичних виборах: її "Маніфест свободи" є одним з найпереконливіших проектів для майбутнього країни. Проте, на даний момент адміністрація Трампа не схиляється до підтримки цього сценарію.
Суперечливо виглядають заяви Трампа про контакти з віцепрезиденткою Венесуели Делсі Родрігес. З одного боку, він стверджує, що вона готова виконувати вимоги США, а з іншого - сама Родрігес публічно називає Мадуро "єдиним президентом" і дії Вашингтона актом агресії. Після жорстких погроз США її риторика стала м'якшою, однак ситуація лишається підвішеною: у Вашингтоні говорять про фактичний контроль, Каракас це заперечує, а механізму легітимного транзиту влади немає.
Операція проти режиму Мадуро є не лише розповіддю про диктатуру чи нафтові ресурси. Це також сигнал про відкритий вихід США з усталених міжнародних норм. Інтервенція відбувається без підтримки Ради Безпеки ООН, без формування широкої коаліції, а навіть без зусиль створити видимість глобальної згоди. Здається, тут діє принцип: "якщо можемо, то маємо право".
Мадуро дійсно є диктатором, проте міжнародний порядок базується не на особистих симпатіях, а на процедурах, які вже були порушені. Найбільш небезпечним наслідком цього є нормалізація такого підходу. Венесуела може стати прецедентом для всіх ревізіоністських країн. Росія матиме можливість використовувати цей приклад у конфлікті з Україною, Китай – у питанні Тайваню, Туреччина – щодо курдів, а Іран – у своїх регіональних амбіціях. Хаос стає легітимним, а США стають головним аргументом для тих, хто хоче зруйнувати міжнародний порядок.
З одного боку, зміна курсу Венесуели й удар по союзнику Путіна - плюс: ослаблення Росії через нафту - нам вигідне. З іншого: знищення світових правил гри країною, яка їх і встановлювала, б'є саме по країнах, які на них спираються. Україна критично залежить від принципу суверенітету й міжнародного права. І для нас це дуже небезпечно у контексті зазіхань Росії та реагування на цей фактор адміністрації Трампа.
Попри заяви Трампа, що операція у Венесуелі не вплине на відносини з Росією та Китаєм, на практиці йдеться про серйозний удар по всьому антизахідному блоку. Венесуела була ключовим вузлом альтернативної економіки: Китай отримував дешеву нафту, Іран обходив санкції, Куба жила за рахунок субсидій, а Росія мала політичний і фінансовий плацдарм у Латинській Америці.
Відставка режиму Мадуро стане для Москви серйозним ударом, оскільки це позбавить її одного з небагатьох надійних союзників у Латинській Америці і значно зменшить її вплив у регіоні. Крім того, під загрозу потрапляють і нафтогазові інтереси Росії: контроль Сполучених Штатів над енергетичним сектором Венесуели посилює їхні можливості впливати на світові ціни на нафту, що може негативно позначитися на російському бюджеті. Не випадково в російських політичних колах все частіше звучать занепокоєння щодо можливого штучного обмеження ціни на нафту на рівні близько 40-45 доларів за барель.
Венесуела займає третє місце серед боржників Росії з сумою боргу в 3,15 мільярда доларів, яку потрібно погасити до 2027 року. Загальний обсяг фінансової допомоги від Кремля досягав 17 мільярдів. Після втрати Сирії, Москва може опинитися в ситуації, коли втрачає ще одну важливу зону для інвестицій у нафтові проєкти. При цьому ситуація з Мадуро вказує на те, що, незважаючи на заяви Кремля про союзництво та підписані угоди про співпрацю, він не здатний забезпечити ані стабільність, ані геополітичні вигоди.
Операція США виявилася не тільки військовим втручанням, а й політичною маневрою. Відсутність суттєвого спротиву та поведінка охоронців Мадуро свідчать про можливі угоди з певними представниками еліт і силових структур. Для Путіна це найгірший розвиток подій: приклад того, як режим може зруйнуватися не під тиском народу, а через зраду зсередини. У цьому контексті Венесуела не є винятком.
Скидання режиму Мадуро матиме значні економічні та політичні наслідки для Китаю. Венесуела була важливим джерелом пільгової нафти для КНР, і зміна влади призведе до втрати цих вигід, витіснення китайських підприємств з ринку та зростання витрат на енергоресурси. Під загрозою опиняються інвестиції та кредити на суму понад $60 мільярдів, які були пов'язані з попереднім урядом. З політичної точки зору Китай втрачає важливу підтримку в Західній півкулі та отримує репутаційний удар, що підкреслює обмеженість його можливостей захищати своїх союзників.
Паралельно, арешт Мадуро викликав активну дискусію в Китаї, де подію миттєво почали порівнювати з Тайванем. Частина коментаторів прямо зазначає, що США продемонстрували модель силового втручання, яку Пекін може вивчати - або як загрозу, або як інструкцію. Венесуельська криза стала для КНР політичним кейсом: як швидко можна змінити режим, якщо поєднати військову силу й політичні домовленості.
Заяви Дональда Трампа після військової операції у Венесуелі яскраво вказали на те, що Білий дім вбачає Кубу наступним ключовим елементом у регіональній стратегії. Президент США відкрито пов’язав усунення Мадуро з можливими наслідками для кубинського режиму, підкресливши, що "безумовно обговорить питання Куби" і що США прагнуть "підтримати її народ" у дуже схожий спосіб.
Державний секретар Марко Рубіо підкреслив цю позицію ще рішучіше. Він зазначив, що кубинське керівництво повинно розглядати ситуацію у Венесуелі як серйозне попередження. Вашингтон сигналізує, що ера енергетичної та безпекової підтримки, яку Каракас надавав Гавані протягом багатьох років, підходить до кінця. Венесуельська нафта грала ключову роль у підтримці кубинської економіки, і її відсутність призведе не лише до кризи, а й до суттєвих проблем у всій системі режиму.
У цьому сенсі Венесуела була не лише союзником Куби, а її економічним донором. Демонтаж цього ланцюга різко звужує простір маневру для Гавани й підвищує вразливість кубинського керівництва до зовнішнього тиску та внутрішньої нестабільності.
Головна причина подій у Венесуелі - нафта. Але не менш важливий чинник - реалізація оновленої Стратегії національної безпеки США, фактично нової версії доктрини Монро. Західну півкулю розглядають як ключову зону американських інтересів, і всі режими, які не орієнтуються на Вашингтон, автоматично потрапляють у зону ризику - таку думку в ексклюзивному коментарі OBOZ.UA висловив директор центру прикладних досліджень "Пента" Олександр Леонов.
За словами експерта, Венесуела була майже ідеальною мішенню: відверта диктатура, системні порушення прав людини й зовнішньополітична орієнтація на ворогів США - Росію, Іран і Китай. Особливо тісними були зв'язки з Іраном. Венесуела, за неофіційними даними, стала важливим елементом обходу санкцій не лише для Москви, а й для Тегерана. При цьому сама операція мала формат спецоперації, а не класичного військового вторгнення: мінімальне застосування сили, придушення ППО й точкова робота спецпідрозділів без захоплення територій чи нафтових родовищ. Формально блокада триває, але прямої окупації немає.
"Для Дональда Трампа це ще й внутрішньополітичний кейс у стилі Make America Great Again. На тлі старту виборчої кампанії до Конгресу він демонструє рішучість і силу, адже збереження більшості в обох палатах - питання його політичного виживання. Головне, щоб у Трампа не виникло головокружіння від успіхів, бо ми вже чуємо про Гренландію, Мексику, Кубу, Колумбію", - підкреслює Леонов.
Окрема дискусія - міжнародне право. Світовий порядок, сформований після Другої світової, був зламаний ще у 2014 році анексією Криму, а після повномасштабного вторгнення Росії в Україну фактично перестав існувати. Саме цим пояснюється недієздатність ООН та інших міжнародних інституцій. Показово й те, що Трамп не звертався по дозвіл до Конгресу. Навколо цього в США вже точаться серйозні дебати, що може мати внутрішні наслідки для адміністрації чинного президента.
Олександр Леонов вважає, що в Венесуелі основною проблемою є управління процесом зміни влади. Армія фактично відійшла в тінь, а згідно з непідтвердженими даними, навіть перешкоджала діям російських і кубинських найманців. Всередині режиму тривають суперечки щодо того, хто зрадив Мадуро, але складається враження, що це був колективний процес.
Віцепрезидентка Родрігес стала ключовою фігурою в країні. Їй вдалося стабілізувати економічну ситуацію та підтримувати видобуток нафти, незважаючи на накладені санкції. Її брат є головою парламенту, що забезпечує зв'язок між виконавчою та законодавчою гілками влади – це є критично важливим для контролю в країні в умовах переходу. США, безсумнівно, зацікавлені у такій структурі, яка зменшує ризики виникнення хаосу та партизанських конфліктів, до яких Венесуела може бути готова. Американські інтереси вимагають стабільного уряду, що орієнтується на Сполучені Штати, а не експерименту з демократією, що може призвести до громадянської війни, – зазначає Леонов.
На його думку, важливу роль у процесі трансформації, ймовірно, зіграє держсекретар США Марко Рубіо. Саме його дії варто ретельно спостерігати, оскільки вони можуть бути важливішими за емоційні висловлювання Трампа. Якщо модель, що спостерігається у Венесуелі, виявиться успішною, це може стати поштовхом для подальших кроків, і Куба виглядає найочевиднішим наступним об'єктом. Особливо враховуючи кубинське походження Рубіо та символічну значущість Куби для американської політики.
"У ширшому сенсі ми спостерігаємо демонтаж не лише міжнародних правил, а й трансатлантичної системи безпеки. Коли США допускають можливість окупації територій союзників по НАТО, це ставить під сумнів сам принцип колективної безпеки. Світ входить у фазу турбулентності, де Європа залишається "голосом розуму без кулаків". Щодо України, то ця історія більше позитивний момент: Венесуела була важливою ланкою обходу санкцій для російської та іранської нафти. Її вибуття з цієї схеми послаблює економічні можливості союзників Кремля - і це стратегічно грає на користь Києва", - зазначив Леонов.
