Перемогти в суді та чекати 67 років: чому пенсіонери не можуть отримати належні їм кошти.
Уряд визнає зобов'язання перед пенсіонерами, проте реалізує їх відповідно до фінансових можливостей бюджету. За нинішніми темпами, деякі судові рішення можуть виконуватись протягом століть.
Людина виграла суд у Пенсійного фонду. Рішення набрало законної сили. Пенсію перерахували. Здавалося б, на цьому спір із державою мав завершитися. Але для багатьох українських пенсіонерів саме тут починається інша боротьба -- вже не за право на гроші, а за самі гроші.
Згідно з діючим механізмом, заборгованість у розмірі 150 тисяч гривень при щомісячних виплатах близько 187 гривень буде погашена приблизно за 67 років. Якщо пенсіонерові зараз 74 роки, він може дочекатися повного виконання судового рішення теоретично до 141 року.
Борг у розмірі 230 тисяч гривень буде погашатися більше ста двох років. Якщо ж держава заборгувала понад 500 тисяч гривень, то при такій же швидкості розрахунків на його повне погашення знадобиться більше двох століть.
Ці цифри звучать абсурдно. Але за ними стоїть цілком реальна правова проблема: що на практиці означає обов'язковість судового рішення, якщо держава визнає борг, але його виплату ставить у залежність від бюджетного фінансування?
Виграти суд у Пенсійного фонду -- ще не означає отримати гроші
Протягом тривалого часу українські пенсіонери звертаються до адміністративних судів, оскаржуючи помилки у нарахуванні пенсій або відмови у їх перерахунку. Обсяг роботи для судів у таких справах залишається значним. Після закриття Окружного адміністративного суду Києва, Київський окружний адміністративний суд відчув на собі значне збільшення навантаження, оскільки до нього було передано велику кількість цих справ.
Проте, тривалий судовий процес є лише початковою частиною проблеми. Навіть після отримання остаточного рішення на свою користь, особа може чекати роками, щоб отримати призначені кошти. На 2026 рік загальна сума невиплачених коштів за судовими рішеннями в сфері пенсій досягає приблизно 97 мільярдів гривень.
Для ознайомлення: законодавство щодо державного бюджету на 2026 рік передбачає виділення близько 294 млрд грн на підтримку Пенсійного фонду, з яких більш ніж 251 млрд грн буде використано для виплати пенсій та покриття дефіциту фонду.
Обсяг накопиченої заборгованості вказує на те, що йдеться не лише про окремі випадки невиконання рішень, а про серйозну системну проблему.
У пенсійних конфліктах це питання стає особливо актуальним. Лише з початку 2026 року в Україні число пенсіонерів зменшилося на 190,5 тисяч. Для багатьох громадян реалізація рішення, ухваленого через багато років, втрачає свій практичний зміст.
Як держава прив'язала виконання судових рішень до бюджету
У липні 2025 року уряд України зробив спробу вирішити існуючу проблему шляхом ухвалення постанови №821.
Постанова визначила порядок виплати коштів, які нараховані у зв'язку з виконанням судових рішень. Таким чином, величина цих виплат тепер прямо залежить від фінансування, закладеного в бюджет Пенсійного фонду на відповідний рік.
На виконання судових рішень щомісяця спрямовували лише частину передбачених коштів. Якщо фінансування бракувало, присуджені суми виплачували не повністю, а пропорційно до наявного ресурсу.
Іншими словами, суд уже визнав право особи на отримання виплати, проте реальна можливість отримання цих коштів знову залежала від держави — в даному випадку, від обсягу фінансування, закладеного в бюджет.
Рішення №821 породило ще одну проблему.
Уявіть собі ситуацію, коли пенсіонер звернувся до суду і домігся перегляду своєї пенсії, яка зросла з 5 000 до 7 000 грн. Здавалося б, після того, як рішення набуде законної сили, він щомісяця повинен отримувати 7 000 грн.
Однак за новим механізмом різницю у 2 000 грн могли не виплачувати одразу у складі поточної пенсії. Якщо бюджетних асигнувань не вистачало, вона перетворювалася на черговий борг держави.
Складалася суперечлива ситуація: суд вже визначив, яку суму повинна сплатити держава громадянину, проте реальний розмір виплати залишався під впливом бюджетних можливостей.
Чому суд скасував постанову №821
Київський окружний адміністративний суд у справі №320/51895/25 визнав рішення Кабінету Міністрів, прийняте 14 липня 2025 року під номером 821, незаконним та таким, що втратило силу.
Шостий апеляційний адміністративний суд підтвердив це рішення без внесення змін. Постанова апеляційного суду стала чинною з моменту її ухвалення.
Важливо розуміти: проблема боргів за пенсійними рішеннями існувала і до постанови №821. Але до її набрання чинності перераховану за рішенням суду пенсію Пенсійний фонд нараховував і виплачував у загальному порядку.
Постанова №821 не розв'язала проблему накопиченого боргу. Натомість вона поширила бюджетні обмеження і на виплату перерахованої пенсії та закріпила механізм, за якого погашення боргу могло розтягнутися на десятиліття.
Отже, після визнання рішення незаконним було б раціонально сподіватися на відновлення колишнього регламенту.
На практиці сталося інакше. Пенсійний фонд, посилаючись на відсутність "механізму виконання", фактично призупинив відповідні виплати. Вийшло так, що держава спочатку створила підзаконний механізм, який обмежував виконання судових рішень, а після його скасування почала посилатися на відсутність механізму як на перешкоду для виплат.
Новий механізм — це все ще та ж сама прив'язка до фінансування.
Не дожидаючись фінального вердикту Верховного Суду стосовно постанови №821, 19 серпня 2026 року уряд прийняв нову постанову під номером 1046. Цей документ знову зв'язав виплати пенсій, які були перераховані згідно з судовими рішеннями, із бюджетним механізмом.
В основному залишилося те ж саме.
Гроші, виділені для погашення боргових зобов'язань, розподіляються серед пенсіонерів, яким держава винна за рішеннями суду. У випадку, якщо фінансування виявляється недостатнім, отримувач не отримує всю суму, що була присуджена, а лише її часткову виплату.
Нормативний документ зазнає змін, проте основний принцип залишається незмінним: швидкість реалізації судового рішення знову визначається обсягом фінансування, яке виділила держава.
Тут постає ключове юридичне питання: чи має право держава прив'язувати виконання обов'язкового судового рішення до своїх фінансових ресурсів?
Чи може держава не виконувати рішення суду через брак коштів
Конституція надає досить ясну відповідь на це питання.
Стаття 129-1 Конституції stipulates, що рішення суду підлягає обов'язковому виконанню, а держава зобов'язується забезпечити його реалізацію відповідно до законодавства. Це обов'язкове виконання є важливим елементом права на справедливий суд, яке гарантовано статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Важливо, що судовий захист має значення не лише тоді, коли особа отримує документ із позитивним рішенням, а в момент, коли її порушене право дійсно відновлюється.
Верховний Суд неодноразово наголошував: органи Пенсійного фонду не можуть виправдовувати невиконання чи затягування виконання судових рішень відсутністю бюджетних видатків.
І це принципово. Якби держава могла не виконувати остаточне рішення суду лише тому, що не передбачила на це достатньо коштів, обов'язковість такого рішення фактично залежала б від бюджетного планування.
У такому випадку виграш у суді вже не є фінальним етапом конфлікту. Натомість він стає лише стартом для виконання зобов'язань, які держава вже повинна виконати.
Чи має Кабінет Міністрів право змінювати процедуру виконання судових рішень через свої постанови?
Існує також інший аспект цієї ситуації — правова ефективність документів, що їх уряд використовує для регулювання виплат.
Відповідно до законодавства "Про Кабінет Міністрів України", уряд реалізує виконавчу владу на основі, в межах своїх повноважень та у спосіб, визначений Конституцією і законами України.
Постанова Кабінету Міністрів є підзаконним нормативно-правовим документом. Її метою є забезпечення виконання закону, а не його модифікація чи обмеження гарантій, які він встановлює.
Цю позицію підкреслив і Верховний Суд у своїй постанові від 18 грудня 2025 року у справі №320/31536/23, вказавши, що нормативно-правові акти Кабінету Міністрів повинні відповідати Конституції, законодавству та міжнародним угодам, які мають пріоритет у юридичній ієрархії. Уряду дозволяється ухвалювати постанови лише для реалізації існуючих законів, а не для їх зміни чи встановлення суперечливих норм.
До того ж нинішня ситуація -- не перша спроба врегулювати виконання пенсійних судових рішень у такий спосіб. Раніше суди вже розглядали постанову Кабміну від 22 серпня 2018 року №649 "Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду".
У справі №640/5248/19 її також визнали протиправною. Одним із ключових питань було саме те, чи має Кабмін повноваження змінювати порядок виконання судових рішень підзаконним актом.
Через кілька років держава знову опинилася перед тією самою правовою проблемою.
Бюджет не має перетворюватися на умовний механізм для реалізації прав.
Показовою є позиція Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця. У листі до Міністерства соціальної політики, сім'ї та єдності він нагадав про усталену практику Конституційного Суду, зокрема рішення від 9 липня 2007 року №6-рп/2007, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008 та від 27 лютого 2020 року №3-р/2020.
Ключова теза цих рішень: закон про державний бюджет має спеціальний предмет регулювання -- доходи та видатки держави. Через нього не можна змінювати інші закони, зупиняти їхню дію чи встановлювати інше регулювання відносин, уже врегульованих профільним законодавством.
У пенсійних спорах ця проблема особливо очевидна. Право на пенсійне забезпечення гарантує стаття 46 Конституції. Право на судовий захист -- Конституція та Конвенція. Обов'язковість виконання судового рішення -- стаття 129-1 Конституції.
Якщо після всього цього держава може сказати людині: "Так, ви маєте право на ці гроші, суд це підтвердив, але виплатимо їх тоді й у тому обсязі, коли матимемо фінансування", -- гарантоване право фактично перетворюється на умовне.
Судове рішення має виконуватися не лише на папері
Україна декларує рух до європейської правової системи, де верховенство права та ефективний судовий захист є базовими принципами. Але справжня перевірка цих принципів відбувається не в деклараціях і не в кількості ухвалених законів.
Цей процес стартує, коли особа виграє судову справу проти держави. Наприклад, пенсіонер, який роками бореться за своє право на отримання справедливої пенсії, отримує остаточне судове рішення, але потім змушений чекати десятиліттями на його виконання. У такому випадку формальний судовий захист не відновлює фактично порушене право.
Держава не має можливості паралельно визнавати право громадянина на отримання виплат, підтверджувати це остаточним судовим рішенням, а потім обумовлювати здійснення цього права наявністю фінансів у певному бюджетному періоді.
Проблему багатомільярдного боргу перед пенсіонерами не розв'язати самим лише скасуванням чи ухваленням чергової урядової постанови. Очевидно, що накопичений борг потребує фінансового планування і системного рішення.
Проте таке рішення повинно відповідати Конституції та принципу обов'язковості виконання судових рішень, інакше його реалізація перетворюється на тривале очікування. Коли людині, якій суд вже присудив 150 тисяч гривень, пропонують чекати 67 років, це вже виходить за межі питання пенсії. Справжня проблема полягає в тому, яку цінність має судове рішення, якщо держава не може виконати його протягом життя особи, яка його отримала.
