Викрадення дітей як засіб ведення війни: спадщина Гітлера та практика Путіна.
Викрадена нацистами під час Другої світової війни жінка з України, а також її дочка, чий брат став жертвою російської агресії під час війни в Україні, поділилися своїми переживаннями. Барбара Пацьоркевич та Ксенія Колдін розповіли DW про те, як вони пережили втрату, розлуку та шлях до повернення.
Сучасні дії Росії щодо викрадення дітей в окупованих українських регіонах, їх передача в російські родини під опіку, вплив пропаганди та залучення до військових навчань, аби зрештою відправити їх воювати проти своїх співвітчизників, викликають асоціації із системою, що діяла понад вісімдесят років тому в нацистській Німеччині. Тоді діти, які відповідали "арійським" стандартам націонал-соціалістів, потрапляли до лояльних режиму прийомних сімей, в той час як старші діти були направлені до дитячих установ для перевиховання. Військова підготовка передбачалася для підготовки юнаків до участі в бойових діях.
Два різні часи, одна спільна історія: Барбара Пацьоркевич, яка з'явилася на світ у 1938 році, та Ксенія Колдін, народжена в 2004-му, діляться своїми життєвими шляхами з DW.
Викрадення дітей в Україні
Ксенія і її брат Сергій Колдін проживали в прийомній родині в Харківській області, поки в 2022 році Росія не вторглася в їхній населений пункт. Сергія відправили в так званий табір для відпочинку, з якого він мав повернутися через два тижні. Однак, замість повернення, його передали під опіку російської сім'ї в Абінському районі Краснодарського краю, що знаходиться за тисячу кілометрів від Харкова.
Тим часом Ксенія почала вчитися на перукаря поблизу російського Бєлгорода. Там від неї вимагали взяти російське громадянство. "Мені казали, що за це я отримаю власну квартиру і багато грошей, а також дуже добре житиму в Росії", - каже вона. Але вона не захотіла ставати росіянкою та вирішила закинути навчання. Дівчина хотіла побачити свого брата.
"Розлука з моїм молодшим братом стала справжнім випробуванням. Наші стосунки були надзвичайно тісними. З усіх членів родини лише Сергій залишився зі мною," - ділиться вона. Біологічного батька ні хлопець, ні дівчина ніколи не зустрічали, а їхня мати втратила батьківські права ще до цього через проблеми з алкоголем.
Проросійська маніпуляція свідомістю.
Ксенія вирушила до Абінська з надією повернутися в Україну разом зі своїм братом. "Я усвідомлювала, що російська пропаганда вже вплинула на нього. Він прагнув відвідати російський молодіжний табір і не бажав повертатися назад, адже, як він висловлювався, до 'українських фашистів'," – розповідає Ксенія.
Після дев'яти місяців розлуки їй вдалося, хоча й не без труднощів, переконати брата повернутися додому в Україну. В той час їм поталанило: російська чиновниця надала Ксенії дозвіл взяти з собою їхнього 11-річного сина. Завдяки підтримці активістів з організації Save Ukraine, їм вдалося успішно повернутися на рідну землю.
Наразі Сергій перебуває в українській прийомній родині, в той час як Ксенія здобуває освіту в галузі журналістики в Києві. Її особливий інтерес спрямований на міжнародні відносини, і вона активно підтримує ідеї захисту прав людини.
Сотні дітей, які були викрадені.
Сергій Колдін - один із тисяч українських дітей, яких викрала російська держава. Скільки їх всього, достеменно невідомо, каже Ольга Єрохіна з українського фонду "Голоси дітей", який надає психологічну допомогу травмованим дітям.
Згідно з даними фонду, до 2022 року в Росію було переміщено 58 тисяч українських дітей, а на сьогоднішній день в країні налічується понад 700 тисяч українських дітей, які отримали реєстрацію. За оцінками, Росія має можливість доступу до 1,6 мільйона дітей, які проживають на тимчасово окупованих українських територіях.
Невдовзі після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, російська влада першочергово запропонувала батькам можливість направити своїх дітей до таборів. За словами активістки, багато батьків добровільно погоджувалися на це. Проте багато з цих таборів так і не повернули дітей додому. "Ситуація стала набагато більш відвертою: тепер батькам явно заявляють, що їхні діти залишаться з ними лише за умови, що вони погодяться на російське громадянство," - зазначає Єрохіна.
Як нацисти викрадали дітей
У нацистській Німеччині викрадення дітей так само було інструментом ведення війни. Гітлерівський режим вибудував расову програму, метою якої було забезпечити німецький народ німецьким чи максимально "видоподібним" поповненням - за допомогою підходящих для "германізації" дітей із окупованих територій.
Навесні 1942 року чотирирічну Барбару, яка проживала в окупованому німецькими військами польському місті Лодзь, викликали до органів, що займалися справами неповнолітніх. Там дівчинці провели так зване "расове обстеження", під час якого вимірювали її череп, відстань між очима, а також оцінювали рівень її інтелектуального розвитку. Оскільки Барбара відповідала всім критеріям, необхідним для того, щоб стати частиною вигаданої нацистами "арійської" раси, її визначили для розміщення в дитячому будинку.
Дітей примушували спілкуватися німецькою мовою. "Ми не знали цієї мови, і нас карали, якщо ми розмовляли польською", - згадує Барбара, яка тепер носить прізвище Пацьоркевич. "З відчаю всі діти вночі мочилися в ліжка. Зранку їх чекало покарання", - ділиться вона. Найбільше Барбара боялася уколів. "Вони повинні були заспокоювати нас, адже деякі діти постійно плакали", - говорить жінка.
Важке повернення на батьківщину
Через кілька місяців Барбару визнали "придатною до онімечення", як це називалося в чиновницькій мові нацистів. Осередок СС Лебенсборн визначив для неї прийомну родину в західнонімецькому місті Лемго (нині - земля Північний Рейн-Вестфалія). Там на залякану дівчину, на її подив, чекала родина, що прийняла її як власну дитину.
"Це були найщасливіші роки мого життя", - згадує сьогодні Барбара Пацьоркевич. За словами жінки, вона сама не знала, що є викраденою дитиною. Так само як і її прийомні батьки, адже нацистський режим подавав так званих "східних дітей" як сиріт-німців.
Та після завершення Другої світової війни польський уряд забрав назад на батьківщину примусових робітників, в'язнів концтаборів та дітей. Для Барбари, яку на той момент уже звали Бербель Россманн, повернення 1948 року було шоком. "Ніхто мені жодним чином не пояснив, чому я раптом опинилася в потязі з сотнями інших дітей. Я навіть не знала, що таке Польща", - каже вона.
Я не розмовляла польською, і діти насміхалися наді мною, називаючи мене "Гітлером". Оскільки мати Барбари вже не було в живих, а батька вона ніколи не знала, дівчина опинилася в дитячому будинку на шість років. "Це стало для мене справжньою трагедією", - зізнається вона. Подвійна зміна ідентичності викликала у неї відчуття втрати батьківщини, яке переслідувало її протягом тривалого часу.
Європейський Союз проти торгівлі дітьми.
Барбара Пацьоркевич і Ксенія Колдін поділилися своїм досвідом перед зустріччю нового органу, до складу якого входять представники Європейського комітету регіонів, а також регіональних і місцевих органів влади України. Під час свого першого засідання, яке відбулося 20 листопада, в день Всесвітнього дня дитини ООН, цей Спільний дорадчий комітет ухвалив заяву, присвячену проблемі викрадення дітей в Україні.
Автори заяви охарактеризували систематичні викрадення українських дітей як злочин проти людяності. В документі підкреслюється, що подібні дії Російської Федерації можуть бути трактовані як геноцид відповідно до Конвенції ООН, що стосується запобігання генетичним злочинам та покарання за них.