Викривач правди: кого оберігає держава?

Ці питання стануть відправною точкою для ознайомлення з щорічним аналітичним звітом НАЗК, що висвітлює стан реалізації державної політики в галузі захисту викривачів за 2025 рік. Це не просто черговий офіційний документ, а своєрідний діагноз української системи викривання на новому етапі розвитку.

Мій головний висновок такий: Україна створила інфраструктуру викривання, але ще не створила невідворотний захист викривача. Закон про це є. Портал повідомлень є. Функціонуюче НАЗК є. Вже навіть сформована хороша позитивна судова практика щодо захисту викривачів. Є багато іншого. Але для конкретної людини питання залишається простим: що буде зі мною після того, як я повідомлю про корупцію? І що буде з тим, хто мене за це покарає?

90,2 бали: що вони означають і що не охоплюють

ОЕСР визначила, що Україна досягла 90,2 бала зі 100 у сфері захисту викривачів, що свідчить про значний прогрес у цій галузі. Це підтверджує реальні зусилля, які були докладені. Проте така оцінка відображає лише наявність законодавства, порталу, процедур і механізмів реагування. Однак вона не дає відповіді на два ключових питання, які є основою існування цього інституту.

Яка доля чекає на людину, що заплатила ціну за свою правду?

А що станеться з тим, хто скоїв правопорушення проти цієї особи?

Портал на ці питання не відповість. Закон теж. Відповідь дає лише результат у конкретній історії які проживають конкретні люди.

Я пройшов цей шлях, і моє переконання таке: справедливість для викривача не досягається лише шляхом ухвалення законодавчих актів, судових рішень про відновлення чи виплат компенсацій за вимушений прогул. Справжня справедливість настає тоді, коли права викривача відновлено, а особа, яка їх порушила, понесла покарання. Якщо відновлено лише права, держава фактично стверджує: ти отримав назад те, що в тебе забрали, але для того, хто це зробив, це не має жодних наслідків.

Отже, оцінка ОЕСР демонструє, наскільки ефективно побудовані інструменти, тоді як звіт НАЗК відображає, наскільки ми віддалені від досягнення якісних результатів. Інфраструктура виступає як інструмент, тоді як справедливість є кінцевим результатом, і їх не слід плутати.

Кількість повідомлень зменшилася. Причин цьому декілька.

У 2025 році через Єдиний портал повідомлень викривачів надходило значно менше інформації, порівняно з попереднім роком, а також зменшилася кількість звернень безпосередньо до НАЗК. Не варто вважати, що причиною цього є лише недовіра. НАЗК вказує на такі фактори, як військовий стан, зменшення ефекту новизни Порталу, існування альтернативних каналів, технічні обмеження та відсутність повноцінного мобільного рішення. Серед інших причин також зазначається обережність громадян щодо збереження конфіденційності. Звіт також відзначає занепокоєння можливими кадровими наслідками, низьку активність заявників у державних установах та недостатню кількість реальних випадків захисту прав викривачів.

Отже, правильна теза полягає в тому, що зменшення кількості повідомлень не є автоматичним свідченням провалу довіри, проте підкреслює важливість довіри як одного з основних системних факторів. Люди можуть утримуватися від повідомлень не через толерантність до корупції, а через сумніви в здатності системи захистити їхнє рішення висловити правду. Це не завжди є ознакою пасивності особи. Часто це є раціональним підходом до власного майбутнього, вибором, спрямованим на самозахист.

Не можна стверджувати, що викривачі в Україні є абсолютно беззахисними на сьогоднішній день; таке твердження буде неповним. Хоча захист дійсно існує, його результати поки що мають точковий, а не системний характер. У 2025 році в судах за участю НАЗК розглядалося 48 справ, пов'язаних із захистом прав викривачів, і лише 4 з них були завершені в першій інстанції. Це не слід сприймати як просту "неефективність": деякі справи могли бути перенесені з попередніх років або знаходитися на стадії апеляції чи касації. Проте ці цифри вказують на те, що судовий захист викривачів є повільним за своєю суттю. І навіть коли суд відновлює працівника на посаді, це лише частина справедливості, адже такі рішення приймаються через багато років після того, як людина втратила роботу, професійний шлях та корпоративну значимість.

Викривач може заблукати вже на самому початку.

Один із ключових висновків звіту полягає в тому, що розгляд повідомлень часто здійснюється неправильно або формально. НАЗК вказує на те, що органи влади інколи сприймають повідомлення від викривачів як звичайні звернення громадян. У результаті, заявники залишаються без підтвердження свого статусу і втрачають державні гарантії захисту. Оцінка ризиків не проводиться, а гарантії не реалізуються. Повідомлення проходить через бюрократичні процедури, проте не активує механізми захисту.

Автор цього тексту є викривачем і у 2020 році самостійно повідомив про корупційні дії в НАЕК "Енергоатом". Після цього його звільнили за розпорядженням керівника, щодо якого було направлено сигнал до Національного антикорупційного бюро України. В подальшому відбувалися тривалі судові процеси, відновлення на посаді та формування позитивної судової практики Верховного Суду, яка захищає викривачів. Мій досвід служить важливим прикладом більш широкої проблеми: система часто не починає з оцінки сигналу та ризиків для особи, а з суперечок навколо статусу викривача. Хто є викривачем? Коли цей статус виникає? Який канал повідомлення було використано? Чи пов'язане звільнення з інформацією, що була надана? Для викривача це не просто теоретична дискусія. Це питання, що безпосередньо впливає на його захист і майбутнє, яке часто стосується не лише професійної діяльності. Переслідування за викриття корупції майже завжди виходить за межі трудових відносин. Воно торкається родини, фінансового становища, психічного здоров'я, репутації та базового почуття безпеки. Людина втрачає не лише роботу чи кар'єрні можливості, але й приносить цей тиск додому, де його відчувають найближчі: батьки, дружина та діти.

Саме тому механізм підтвердження статусу викривача потребує окремого вдосконалення. НАЗК прямо вказує на випадки, коли повідомлення про корупцію розглядалися як звичайні звернення громадян, а також на затягування підтвердження статусу викривача на етапі досудового розслідування.

На мою думку, важливо, щоб особа мала можливість швидко реагувати в ситуації, коли її повідомлення не вважається повідомленням викривача або затримується процес підтвердження цього статусу. Це питання можна вирішити шляхом внесення змін до Закону "Про запобігання корупції", а також узгодивши відповідні норми з Кримінально-процесуальним кодексом.

Ідеальний термін для реагування становить до 10 робочих днів. У випадках, пов'язаних із загрозою звільнення, дисциплінарними заходами чи можливістю розкриття особистості, реагування повинно відбуватися протягом 24-48 годин. Надання захисту після того, як кар'єра зазнала удару, вже не є справжнім захистом; це радше відновлення після катастрофи.

Конфіденційність — це не просто аспект інформаційних технологій, а критично важливий елемент виживання.

Єдиний портал повідомлень викривачів дозволяє подати повідомлення анонімно. І це важливо.

Проте анонімність не усуває основного ризику: якщо після подачі анонімного повідомлення співробітника звільняють, переводять на іншу посаду, карають дисциплінарно або починають витісняти з колективу, йому доведеться доводити зв'язок між своїм повідомленням і негативними наслідками. Таким чином, на певному етапі питання захисту все ж переходить із сфери "анонімного сигналу" до конкретних особистих аспектів, таких як статус співробітника, його трудові права та дії з боку роботодавця.

Тут і проявляється ризик, пов'язаний з людьми та організацією.

Викривач може мати довіру до Порталу як до цифрової платформи, але при цьому сумніватися в надійності конкретного органу, уповноваженої особи, керівника або внутрішньої культури організації. Його можуть турбувати не лише самі механізми повідомлення, а й можливість розкриття його особи, що може призвести до неправильного розподілу інформації, дізнання про це керівництвом, а також негативної реакції з боку колег, які почнуть вважати його "проблемним". У корпоративному середовищі виявити особу викривача може бути досить просто.

Цей страх не можна подолати лише словами про чесність. Його реально можна подолати тільки через дію: шляхом забезпечення конфіденційності, оперативної реакції на тиск, відповідальності за розкриття інформації та прикладів, коли держава підтримала викривача у потрібний момент. Проте найважливішим є персональна відповідальність тієї особи, яка порушила права викривача. Адже ключовим чинником довіри є не обіцянка захисту, а неминучість покарання для тих, хто зловживає своєю владою проти викривача.

Норма є. Але чи є стримувальний ефект?

Найзначніший правовий вакуум пов'язаний із відповідальністю за переслідування тих, хто викриває неправомірні дії.

У цьому випадку важливо розрізняти дві окремі категорії.

Одна категорія -- це кримінальні провадження, розпочаті за повідомленнями викривачів про корупцію. Вони показують, що викривач може бути джерелом інформації для розслідування корупційного правопорушення.

Інша категорія -- це кримінальні провадження щодо переслідування самих викривачів: незаконного звільнення, тиску, розголошення особи, дисциплінарного переслідування чи інших негативних заходів впливу.

Друга категорія є вирішальною у контексті захисту викривачів.

І саме з нею постає найбільша складність.

У відкритих звітах не видно сталої окремої статистики кримінальних проваджень саме за переслідування викривачів. Держава рахує повідомлення викривачів, корупційні провадження, розпочаті за їхніми заявами, судові справи щодо поновлення порушених прав, приписи НАЗК і листи-застереження. Але окремої прозорої картини -- скільки проваджень відкрито за незаконне звільнення, тиск або іншу помсту викривачу, скільки з них дійшли до підозри, обвинувального акта і вироку -- у відкритих даних не видно.

В окремих ситуаціях дійсно трапляються подібні випадки. Наприклад, НАЗК раніше оголосило про кримінальне розслідування, пов'язане з незаконним звільненням викривача. Проте, всього через тиждень слідчий Національної поліції закрив справу, не здійснивши належних слідчих дій, а згодом слідчий суддя скасував це рішення. Однак, цей випадок був унікальним і відбувся ще в 2021 році.

Є ще один епізод від 2024 року, коли саме НАЗК звернулося до ДБР у порядку ст. 214 КПК, і за результатами було внесено відомості до ЄРДР щодо можливого кримінального правопорушення за ст. 172 КК України.

Проте це всього лише два окремі випадки, а не комплексна система для захисту та обліку.

У цьому і полягає проблема: переслідування викривача досі не виглядає як окрема кримінально-правова категорія, яку держава публічно рахує від заяви до вироку.

Те, що не підлягає обліку, не може бути під контролем. А те, що перебуває поза контролем, не піддається управлінню. І, відповідно, без управління неможливо досягти системних результатів.

У контексті викривачів це свідчить про наступне: відсутність прозорого обліку справ про переслідування призведе до відсутності довіри до механізмів захисту.

Стаття 172 Кримінального кодексу України вже містить положення, що передбачає відповідальність за неправомірне звільнення працівника, який повідомив про корупційні правопорушення в якості викривача. Ця норма була ухвалена у 2019 році та набула чинності з 2020 року, що поставило під кримінальне переслідування дії, спрямовані проти викривачів. З того часу минуло більше шести років.

Протягом цього періоду я провів аналіз відкритої судової практики і не виявив жодного рішення щодо незаконного звільнення, яке б безпосередньо пов’язувалося з повідомленням працівника про корупцію в якості викривача. Хоча вироки за статтею 172 дійсно мають місце, вони стосуються зовсім інших серйозних порушень трудових норм, а не переслідування осіб, які повідомляють про правопорушення.

Отже, існує подвійна проблема: відсутні як вироки, так і зрозумілий облік процесу таких справ — від моменту реєстрації до підсумкового результату.

Правова норма, яка протягом більше шести років не винесла жодного вироку за своєю "викривальною" частиною, виявляється неефективною. Це вже не просто технічна невдача чи проблема окремих випадків – це серйозний діагноз. На перше запитання – яка доля викривача? – держава відповідає лише через роки судових розглядів. А на друге – що чекає на порушника? – у відкритій практиці немає жодної відповіді.

Норма, що існує на папері, але не знаходить застосування, підірває довіру до правової системи. Закон запевняє громадянина в тому, що держава забезпечить його захист. Він також попереджає керівників про можливість кримінальної відповідальності за помсту донощикам. Проте, якщо протягом більше шести років не було жодного вироку, суспільство починає сприймати це як сигнал про те, що цю норму можна ігнорувати.

Право, яке не реалізується, стає не більше ніж простою формальністю. Така правова формальність не забезпечує захисту особи, а навпаки, підриває довіру до державних інститутів.

Директива ЄС 2019/1937, також відома як Директива Європейського Парламенту та Ради від 23 жовтня 2019 року, присвячена захисту осіб, які повідомляють про порушення законодавства Європейського Союзу. Хоча цей документ не вимагає від країн-членів криміналізації всіх видів переслідування викривачів, стаття 23 підкреслює необхідність запровадження ефективних, пропорційних та стримувальних санкцій за заважання повідомленням, помсту, зловживальні дії проти викривачів та порушення їхньої конфіденційності. Тому до української системи варто підходити з таким контекстом.

Якщо наше прагнення полягає в тому, щоб відповідальність за помсту викривачу залишалася в межах кримінального права, необхідно переглянути та адаптувати цю норму, що вимагає змін у кримінальному законодавстві.

Я бачу два шляхи. Перший -- суттєво посилити ст. 172, щоб незаконне звільнення викривача було виведене з логіки кримінального проступку і стало злочином. Другий -- створити окремий склад правопорушення щодо переслідування викривача, який охопить не лише звільнення, а й тиск, розголошення особи, дисциплінарне переслідування, блокування кар'єри та інші негативні заходи. На мій погляд, другий шлях системніший: на практиці помста викривачу -- це зазвичай не один наказ, а серія управлінських, дисциплінарних і психологічних дій, спрямованих на витіснення людини. Перший шлях може бути швидшим як початковий крок. У будь-якому разі закон має чітко розмежувати звичайні трудові порушення і помсту викривачу. Це узгоджується і з позицією НАЗК, яке у звіті пропонує запровадити кримінальну відповідальність за тиск на викривачів і розголошення їхніх даних.

Коли суд уже сказав "незаконно", а далі тиша

Справи щодо переслідування викривачів можуть виявитися складними, особливо в аспекті доведення мотивації: необхідно довести наявність причинного зв'язку між викриттям і негативними наслідками. Проте такі справи не завжди починаються з нуля. Часто є конкретні дані про викриття, його дату, зв'язок із наказом про звільнення або накладення стягнень, а також документи та посадові особи, відповідальні за підготовку і підписання рішень. Багато разів вже існують рішення суду, які визнають звільнення незаконним. Таким чином, держава через суд вже підтвердила, що права особи були порушені.

Наступним логічним кроком повинно бути питання стосовно особистої відповідальності. Проте, на практиці, суди відновлюють права викривачів, тоді як кримінальні справи щодо чиновників залишаються без руху або закінчуються безрезультатно. Проблема полягає не лише у складності таких справ, а й у відсутності явних вироків проти тих, хто переслідує викривачів. Якщо більшість таких проваджень знаходиться в юрисдикції Національної поліції, питання їхньої спроможності, спеціалізації та контролю за процесом потребують окремої уваги. І якщо суд вже ухвалив рішення, кримінальне провадження не повинно розпочинатися "з нуля"; воно має базуватися на фактах, встановлених судом, а також на посадовій ієрархії ухвалення рішень, мотивах і ролі кожної залученої особи.

Мій особистий досвід вказує на те, де виникають проблеми з балансом. У моїй справі ключовими стали рішення Верховного Суду у справах № 761/33182/20, № 761/8294/21 та № 761/33183/20. Ці рішення ілюструють, як суди поступово формують підхід до справжнього захисту осіб, які викривають правопорушення. Мої права були відновлені. Проте на момент написання цього тексту мені не відомо про притягнення до відповідальності тих, хто приймав або реалізовував незаконні рішення щодо моєї особи як викривача.

За кожним незаконним звільненням стоїть не абстрактна "система". Стоїть посадова особа з владою, підписом, прізвищем і посадою. Викривач отримує роки судів. Посадова особа часто зберігає владу. І вся система отримує небезпечний сигнал: викривача можна звільнити, виснажити процесом, а відповідальність може так і не настати. Питання відповідальності за переслідування викривачів -- це не питання помсти. Це питання профілактики.

Військові-викривачі: потрібен спеціальний маршрут

НАЗК прямо вказує на потребу врегулювати захист військовослужбовців-викривачів, механізми захисту поза кримінальним процесом і створення захищених внутрішніх каналів для повідомлень, що містять державну таємницю, таємницю слідства або службову інформацію. Під час війни це не технічне питання: повідомлення про зловживання в секторі оборони може стосуватися закупівель, забезпечення, логістики, безпеки особового складу і довіри міжнародних партнерів.

Військова система має свої особливості: ієрархічну структуру, залежність від командирів, обмежений доступ до інформації та режим секретності. Тому необхідно не просто загально закликати "захистити військових-викривачів", а розробити спеціалізований механізм комунікації, що враховує різноманітність адресатів для різних типів інформації. Це включає внутрішні захищені канали в Міністерстві оборони, співпрацю з НАЗК щодо статусу та захисту від можливих негативних наслідків, а також взаємодію з НАБУ, ДБР, поліцією або прокуратурою відповідно до їхньої компетенції. Для даних з обмеженим доступом слід створити канал із режимом секретності, веденням журналу доступу та забороною передачі інформації особам, щодо яких подано повідомлення. Досягти балансу між захистом викривача і збереженням таємниці можливо, але це має бути врегульовано на процедурному рівні, а не залишено на розсуд командирів. Це не підриває дисципліну, а навпаки, зміцнює обороноздатність.

Що повинно бути інакшим?

* Ефективна комунікація: куди звертатися, який засіб зв'язку використовувати, коли з'являється новий статус, і як реагувати на тиск.

* Оперативний механізм для реагування в ситуаціях, коли статус викривача не верифікується або затримується його підтвердження.

* Організація централізованого моніторингу кримінальних справ, що стосуються переслідування викривачів: від подачі заяви до винесення вироку.

* Стримувальна відповідальність за переслідування: посилення ст. 172 або окремий склад.

* Особливий захист і шлях передачі інформації для військових, які викривають правопорушення.

Висновок

Повний звіт НАЗК за 2025 рік показав не провал інституту викривання, а його незавершеність. Україна створила законодавчу рамку, запустила Портал, отримала високу міжнародну оцінку. Але цього ще недостатньо, щоб людина всередині системи масово повірила: якщо вона повідомить про корупцію, держава буде поруч.

Тест для інституту простий, і він складається з двох питань. Яка доля чекає на людину, що заплатила ціну за свою правду? І що буде з тим, хто вчинив правопорушення щодо неї? Поки на перше відповідь приходить через роки, а на друге майже не приходить, інститут викривання залишається незавершеним. Він буде завершеним тоді, коли права викривача відновлюються вчасно, а порушник відповідає персонально.

Україна вже навчилася створювати інститути. Тепер вона має довести, що ці інститути здатні працювати.

Інститут викривання не з’являється з Порталу. Його основою є довіра. Довіра формується тоді, коли держава не лише закликає до чесності, але й демонструє, що викривачі отримають захист, а помста за правду призведе до неминучих наслідків для тих, хто чинить неправомірні дії.

Ознайомтеся також з темою: Вартість правди: як компенсації та правова охорона сприяють створенню дієвого механізму викриття корупційних схем.