Віктор Каспрук: Яку сторону історії обирає Дональд Трамп? — Блоги
Не знаю, як ви, але кожного разу, коли в Києві чути вибухи ракет з боку агресора, у мене на думці постійно виникає образ Дональда Трампа, колишнього президента США, і його обіцянок Україні. Його відмова надати Україні системи Patriot призвела до трагічних наслідків для мирних жителів. Трамп знову і знову повторює свої обіцянки, спочатку вселяючи надію, а потім знову відступаючи назад.
Найголовніше, що дискусія щодо позиції Дональда Трампа у російсько-українському конфлікті вже давно вийшла за межі звичайної передвиборчої риторики в США. Це питання стало важливим аспектом міжнародної безпеки, оскільки від виборів президента Сполучених Штатів залежить не тільки хід війни, але й рівень довіри до всієї оборонної структури євроатлантичної спільноти.
Саме тому будь-які затримки військової допомоги Україні, особливо коли йдеться про системи протиповітряної оборони та ракети до комплексів Patriot, мають значення далеко за межами українського театру бойових дій. Вони сприймаються як сигнал не лише Москвою, а й Пекіном, Тегераном, Пхеньяном та іншими тоталітарними режимами, які уважно аналізують поведінку демократичного Заходу.
У політичному сенсі Дональд Трамп неодноразово заявляв, що прагне швидкого завершення війни. Він стверджував, що здатний посадити сторони за стіл переговорів і досягти припинення бойових дій. Проте головне питання полягає не в самому бажанні миру, а в тому, якою ціною цей мир може бути досягнутий.
Для України мир асоціюється з відновленням суверенітету на всіх міжнародно визнаних територіях та забезпеченням безпеки. Натомість для Кремля мир може означати легалізацію вже вчиненої агресії, збереження підконтрольних територій та підготовку до нової війни в майбутньому. Тому будь-які ініціативи щодо швидкого завершення конфлікту без чітких запевнень викликають занепокоєння не лише в Києві, а й у багатьох столицях Європи.
Це питання стає особливо актуальним у моменти, коли російські війська завдають масованих ударів по українським містам. Кожен день затримки в постачанні сучасних систем протиповітряної оборони обертається конкретними втратами серед людей.
Росія продовжує застосовувати балістичні та крилаті ракети, а також дрони-камікадзе, здійснюючи комбіновані атаки, що створює надмірне навантаження на українську систему протиповітряної оборони. Тому ракети для комплексів Patriot є не лише військовою підтримкою, а й важливим інструментом для захисту цивільних осіб. Нестача таких засобів значно підвищує ризик загибелі мирного населення.
Одним із найнебезпечніших наслідків непослідовної політики демократичних держав є її інформаційний ефект. Кремль давно намагається переконати світ, що демократії є слабкими, нерішучими та нездатними до довгострокової боротьби.
Кожна затримка в наданні допомоги Україні, а також будь-які внутрішньополітичні розбіжності в західних країнах стають підставою для російської пропаганди стверджувати, що Захід нібито втратив інтерес до України. Навіть якщо це не відповідає дійсності, інформаційний вплив реалізується саме в такому ключі.
На цьому тлі особливо контрастно виглядає поведінка тоталітарних режимів. Північна Корея, попри десятиліття міжнародних санкцій, продовжує розширювати виробництво ракет різної дальності. Іран, також перебуваючи під жорсткими економічними обмеженнями, зумів створити потужну програму виробництва безпілотників і балістичних ракет, які вже використовуються в різних конфліктах.
Росія, пристосувавшись до міжнародних обмежень, трансформувала свою економіку у військову сферу та активно збільшує виробництво озброєнь. Тоталітарні режими не підпорядковуються виборчим періодам, парламентським обговоренням чи потребі постійно пояснювати свої дії громадськості. Це дає їм змогу зосереджувати ресурси на тривалій військовій політиці.
Демократії ж часто демонструють іншу модель поведінки. Вони значно ефективніші в економічному розвитку, технологічних інноваціях та забезпеченні прав людини, однак їхньою природною особливістю є тривалий процес ухвалення рішень.
Політична конкуренція, зміна урядів, вибори, громадська дискусія - усе це є фундаментальними перевагами демократичного устрою, але в умовах великої війни вони можуть створювати враження нерішучості. Саме це враження й намагаються використати тоталітарні держави у своїй пропаганді.
Для України існує ще одна складність: більшість західних політиків ніколи не стикалися з масованими ракетними атаками у своїх містах. Для мешканців Києва, Харкова, Одеси, Дніпра та Запоріжжя звуки сирен стали невід’ємною частиною їхнього повсякденного життя. У сприйнятті багатьох європейських та американських політиків війна залишається лише питанням стратегічних документів, бюджетних статей і політичних дебатів. Ця різниця у сприйнятті неминуче позначається на швидкості ухвалення рішень.
Чи розуміють це особи, які оточують Дональда Трампа? Напевно, так. У його команді та серед радників є досвідчені дипломати, військові та фахівці з національної безпеки, які добре усвідомлюють стратегічні наслідки агресії з боку Росії.
Проте навіть серед них існують різні погляди на те, як саме слід досягати американських національних інтересів. Частина виступає за максимальний тиск на Росію шляхом посилення підтримки України. Інші наголошують на необхідності зосередження ресурсів на стримуванні Китаю або скороченні американської участі у зовнішніх конфліктах. Саме ця внутрішня дискусія багато в чому визначає політику Вашингтона.
Особливої уваги потребує питання довіри до США як до світового лідера. Протягом багатьох років американські зобов'язання у сфері безпеки виступали одним з ключових елементів стабільності міжнародної системи.
Коли союзники починають втрачати віру у стабільність американської політики, це може призвести до суттєвих загроз. Держави, які розраховують на американську підтримку, можуть почати досліджувати інші варіанти забезпечення своєї безпеки, підвищувати свої військові витрати або навіть змінювати свої зовнішньополітичні пріоритети. Це, у свою чергу, створює нові шанси для авторитарних режимів, щоб зміцнити свій політичний вплив.
Саме тому війна в Україні давно перестала бути лише регіональним конфліктом. Вона стала випробуванням для всієї системи міжнародних відносин, яка сформувалася після завершення Холодної війни. Якщо агресія приносить диктатору Путіну політичні дивіденди, це може стимулювати нові конфлікти в інших частинах світу. Якщо ж міжнародне право підтверджується реальними діями демократичних держав, це зміцнює глобальну систему стримування.
Чи можливе, що Дональд Трамп займе більш проукраїнську позицію? Цей варіант цілком реальний. Історично американська зовнішня політика неодноразово зазнавала змін у відповідь на нові виклики, військові конфлікти чи стратегічні оцінки. Якщо Вашингтон дійде висновку, що підтримка України є критично важливою для стримування Росії та підвищення глобального авторитету США, обсяги наданої допомоги можуть бути переглянуті.
Водночас не можна ігнорувати той факт, що Дональд Трамп неодноразово наголошував на прагненні скоротити зовнішні витрати США та вимагав від європейських союзників брати на себе більшу частку відповідальності за власну безпеку. Це означає, що навіть за збереження підтримки України її формат може відрізнятися від підходів попередніх адміністрацій.
Головний урок російсько-української війни полягає в тому, що стратегічна нерішучість може бути не менш небезпечною, ніж відкрита слабкість. Будь-які паузи у постачанні критично важливих систем озброєння створюють для агресора вікно можливостей.
Кремль уважно аналізує не лише кількість переданої зброї, а й політичні сигнали, які надходять із Вашингтона, Брюсселя та інших столиць. Саме тому послідовність і передбачуваність союзницької політики є не менш важливими, ніж самі обсяги військової допомоги.
Отже, питання "на якій стороні історії знаходиться Дональд Трамп?" не може бути вирішене однозначно. Його виступи на публіці нерідко поєднують бажання швидко закінчити конфлікти, акцент на внутрішніх потребах Сполучених Штатів та заклики до партнерів підвищити свій внесок у загальну безпеку.
У той же час, постійні спроби Трампа зменшити обсяги допомоги Україні, а також його окремі висловлювання і рішення в цій сфері можуть об'єктивно формувати для Москви вигідне політичне середовище. Однак його прихильники вважають, що такий підхід є спробою переосмислити міжнародну роль Америки, а не підтримувати Росію.
Фінальна оцінка буде базуватися не на словах, а на реальних кроках: обсягах військової підтримки Україні, темпах її постачання, санкційній політиці, дипломатичному тиску на агресора та готовності США в партнерстві з союзниками гарантувати, що міжнародне право стане не лише теоретичним принципом, а й практичною реальністю.
Ці рішення стануть визначальними для того, чи зможуть демократії продемонструвати свою надійність, послідовність і стійкість у боротьбі проти тоталітарних режимів, які намагаються змінити світовий порядок силою. Це означає, що ефективність у протидії глобальній агресії з боку Росії буде залежати виключно від конкретних дій і лідерства західних країн, а не від політичних декларацій чи чергових публічних обіцянок.
