Як батько буковинського вояка звільняв свого сина з російського полону.

Дмитра Водянчука двічі виключали зі списків на обмін через так звані помилки у документації.

"Ми сьогодні сюди не запрошені, не чекали нас тут! Машинґвери свої запорошені нам не випадуть з рук! Машинґвери, штурмґевери, відкривай, потворо, двері! Ми прийшли вже, гейя, гойя" - в автобусі, що віз звільнених із російського полону українських захисників, залунала відома повстанська пісня.

Буковинський воїн Дмитро Водянчук заспівав на камеру для кореспондентки ТСН Наталії Нагорної, його голос звучав яскраво, чисто та гучно. Коли журналістка відзначила його чудові вокальні здібності, Дмитро розповів, що в дитинстві займався співом. На питання, чи виконували цю пісню в полоні, захисник відповів, що перед російськими агресорами - ні, але для своїх побратимів, з якими ділив камеру, співав часом.

"Вони вже мене просили: "Тихо будь, не співай, бо зараз почують!"" - згадує Дмитро.

Хлопець приєднався до лав Збройних сил України у березні 2023 року. Був гранатометником у 24-й окремій механізованій бригаді. Наприкінці серпня того ж року у місті Нью-Йорк Донецької області потрапив до рук окупантів.

Над ним ворог виявив особливу жорстокість: російська сторона двічі готувала Дмитра до обміну, але кожного разу повертала його назад нібито через невірності в документах.

Протягом цього періоду батько військового, Юрій Водянчук, активно долучався до заходів на підтримку військовополонених, сподіваючись і очікуючи на повернення свого сина.

Про те, як чекали сина, вірили, сподівалися на його повернення і що для цього робили, Юрій Водянчук розповів Укрінформу.

"Там хлопців немає, кому змінювати, тому слід вирушати далі."

"Доля Дмитрика справді тяжка, - зітхає пан Юрій. - У жовтні йому виповниться всього 30 років, а скільки вже випало пережити... Добре, що хоча б свій ювілей відзначить вдома, серед близьких. Повернувся з полону таким худим! Йшов на службу підтягнутим, здоровим хлопцем, а тепер лише шкіра та кістки. Ми не важили його, але, напевно, втратив щонайменше 20 кілограмів. І здоров'я підводить... Сподіваюся, лікарі допоможуть йому, молодий організм зможе відновитися".

Поки син перебуває на реабілітації, батько щодня телефонує йому по кілька разів. Вони подовгу розмовляють. Пана Юрія тішить те, що його Дмитро не падає духом.

"Я переживав, що мій син відчує пригніченість. Проте, на щастя, він залишається енергійним. Раніше він був більш стриманим, а тепер із задоволенням спілкується", - ділиться радістю батько.

Він ділиться тим, що його син вирішив стати добровольцем і відправився на фронт.

Перед початком великої війни він був зайнятий у охоронній компанії. Але згодом вирішив вирушити на фронт. Йому радили залишитися, запевняючи: "Тебе ж не чіпають. Можеш працювати, виконувати свої обов'язки". Проте він не бажав їх слухати: "Там хлопцям потрібна допомога, я мушу піти". І він пішов. Але його служба була короткою – в тому ж році він потрапив у полон на Донеччині.

Лист українською мовою було повернуто з позначкою "не пройшов цензуру".

Дмитро не виходив на зв'язок, і батько забив на сполох. Він не втрачав надії на те, що син живий. Разом із колишньою дружиною - матір'ю Дмитра - вони почали моніторити ворожі соцмережі, розпитувати військових, звертатися у всі можливі інстанції. Врешті вдалося з'ясувати, що син таки в полоні. Інформацію підтвердили російські волонтери.

"Я написав йому кілька листів," - поділився батько. - "Правда, відправити вдалося лише з третього разу. Я передавав їх через представницю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Чернівецькій області Ірину Ісопенко. Вона їхала до Києва, а звідти листи відправлялися до Москалькової (тодішньої уповноваженої з прав людини в Росії Тетяни Москалькової, - прим. ред.)."

Першого разу написав українською - не знав, що не можна. Повернули з позначкою, що лист не пройшов цензуру. Другий лист уже був російською. Але і його не вдалося відправити. У ньому я повідомив синові, що помер дідусь. А такі речі, виявляється, не можна розповідати полоненим. Бо їм і так важко, то щоби не вчинили, не дай Боже, суїциду, почувши сумну звістку.

Тільки третій мій лист досягнув адресата, і я навіть отримав від нього відповідь. Експертиза почерку підтвердила, що лист написав син. Хоча його послання було коротким і без зайвих подробиць, я все ж таки відчував радість від отриманих новин...

Процес значно прискорився, коли Дмитру змінили статус.

Усі ці роки пан Юрій добивався звільнення сина. Він постійно брав участь в акціях на підтримку військовополонених та зниклих безвісти.

"Ми обійшли багато місць: Хотин, Кіцмань, Кам'янець-Подільський, Чернівці. Виходили на вулиці з плакатами, прапорами та фотографіями наших близьких. Наша мета — нагадати всім, у тому числі й представникам влади, щоб вони не забували про тих, хто потрапив у полон, про кого немає жодних звісток, а їх рідні живуть лише надією," - розповідає Юрій Водянчук.

Улітку 2025 року на батьківщину повернувся буковинський захисник, що пережив полон разом із Дмитром. Він звернувся до батька Дмитра словами:

"Дядьку Юро, робіть, що можете, витягуйте Дмитра, бо там усе погано. Щелепа роздроблена, гноїться. Може початися зараження, і буде пізно".

Після цього батько став домагатися, щоби синові змінили статус із військовополоненого на важкохворого.

Це було нелегке завдання, оскільки для зміни статусу необхідні були підтверджуючі матеріали. Я включив свідчення російських волонтерів, а також інформацію від бійця, який перебував у полоні разом із своїм сином. Я звертався до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця та Ірини Ісопенко. Вони доклали багато зусиль і надали суттєву підтримку, за що я їм безмежно вдячний. Також отримував підтримку від своєї рідної Кіцманської громади.

Лише після того, як сину змінили статус, процес набув значного прискорення. І ось, менше ніж за два місяці, я отримав повідомлення: "Молімося за наших близьких, підготовка до обміну триває". Далі йшов список, в якому я помітив прізвище своєї дитини. Я не міг повірити своїм очам!" - поділився Юрій.

Проте росіяни не поспішали відпустити Дмитра. Він двічі повертався з обміну, нібито через якісь помилки в документах. Але пан Юрій впевнений, що жодних помилок не існувало. Просто ворог прагнув познущатися над беззахисним.

"Це така психологічна жорстока гра російської сторони", - вважає чоловік.

Тато вже займається будівництвом окремого житла для сина.

Юрій Водянчук наразі активно готується до приходу сина, якого він чекає з нетерпінням. Він придбав квартиру в сусідньому селі та займається її ремонтом. Тим часом Юрій облаштував кімнату в своїй власній оселі, щоб Дмитро мав комфортне місце для проживання, поки тривають роботи в новому домі.

"Приведемо до ладу квартиру - і вже матиме своє. А ми будемо спокійніші, що у нашого Дмитрика є власний дах над головою. В охоронній фірмі, де раніше працював, уже кличуть назад на роботу. Потроху все налагоджується.

Тепер залишається тільки надіятися, що здоров'я сина покращиться, він знайде порядну дівчину, і вони створять сім'ю. Хай Бог допоможе, щоб ми дожили до моменту, коли у нас з'являться онуки. А ми, в свою чергу, готові надати допомогу у всьому, чим зможемо", - з мрійливим поглядом говорить Юрій Водянчук.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Нагадаємо, 19 серпня з російського полону було звільнено 103 українських військовослужбовців. У числі визволених — солдати, сержанти та офіцери різних підрозділів Сил безпеки та оборони України. Наймолодший з них народився у 2000 році, а найстаршому — 59 років. У той же день з полону повернулися троє бійців з Буковини. Серед них Дмитро Водянчук з Кіцманя, 49-річний Сергій Флеківчук з села Спаська Кам'янської територіальної громади та 53-річний Олександр Хованець з Вижниці.