Юридичний портал

Їли лободу і рік обходилися без хліба. Це розповідь подружжя, яке більше чотирьох років прожило в окупованих Олешках.

"Ми вже навіть портулак на столі мали. Залишилося трохи зерна. Я брала ложку або дві борошна і робила млинці чи оладки. Кажу: 'Роздумуй, жадібна я чи ні, але тобі два млинці, мені два млинці. Це на сніданок, це на обід, а це на вечерю', - ділиться своїми спогадами Ніна Кравченко."

Протягом більше ніж чотирьох з половиною років Ніна та її чоловік Анатолій жили в окупованих Олешках, що на Херсонщині. Після російських обстрілів пара втратила свій дім, а через брак їжі Ніна змушена була скинути близько 40 кілограмів. У жовтні, завдяки допомозі волонтерів, їм вдалося виїхати з міста, окремо від гуманітарної місії. Щоб дістатися на територію, контрольовану Україною, вони подолали майже п'ять тисяч кілометрів за вісім днів.

Як подружжя виживало в окупації, вивезло нагороди доньки-паралімпійки та вперше після народження онука змогло потримати його на руках - розповідає проєкт Радіо Свобода "Ти як?".

Ніна і Анатолій Кравченки – горді батьки Вікторії Кравченко, яка заслужено носить титул майстрині спорту України, стала дворазовою срібною призеркою Паралімпійських ігор та отримала звання почесної громадянки Олешок. Саме в цьому містечку на Херсонщині подружжя зустріло початок повномасштабної агресії з боку Росії. Діти вирушили на безпечніше місце, а Ніна з Анатолієм вирішили залишитися вдома.

"Ми прожили своє життя тут і набули певного майна. Ніколи не планували виїжджати. Протягом перших трьох років син постійно пропонував нам поїхати, а друзі забирали своїх батьків. Він казав: 'Залиште все і вирушайте з нами'. Але я була впевнена, що залишимося тут до самого кінця."

"Хліба не було впродовж року"

На думку Ніни, в захоплених Олешках не діяли електрика та інтернет. Щоб зв'язатися з дітьми та передати їм хоча б кілька слів, жінці потрібно було підніматися на дах.

Жінка також зазначила, що протягом минулого року спостерігався дефіцит ліків, води та їжі. Вона підкреслила, що разом із чоловіком не наважувалися вирушати до Раденська по продукти, оскільки шлях був небезпечний через наявність мін. Тому їм доводилося виживати на тих запасах, які вони мали.

Зима вже на порозі, і варто поміркувати, де добути дрова та як пережити холодні місяці. Ми вже встигли скуштувати портулак, і це важко описати. Також почали сушити лободу. Трішки зерна у нас залишилося. Ми його просіяли, промили, перебрали, а чоловік змолотив на кавомолці. Я взяла ложечку або дві борошна і приготувала млинці чи оладки. Кажу: "Розмірковуй, жадібна я чи ні, але тобі два млинці, мені два млинці. Це буде на ранок, це на обід, а це на вечерю".

Подружжя ділиться своїм досвідом, зазначаючи, що в місті існував неофіційний ринок, де продавалися овочі, але ціни виявилися надзвичайно високими. Як розповідає Ніна, за кілограм огірків або помідорів доводилося викладати тисячу російських рублів (більше 500 українських гривень), а морква коштувала вже дві тисячі.

"Придбаю моркву і навіть не можу пригадати, скільки разів вона мені знадобиться. Виріжу трішки – додам у суп, кілька кубиків. Теж куплю перець – наріжу кілька смужок, аби додати хоча б трішки зелені. А от хліб не їла цілий рік. Я важила 94 кілограми. Яка я тепер? Наскільки я схудла?"

"Ми опинилися без усього."

Ніна розповідає, що через безперервні обстріли їй майже не вдавалося заснути. Якщо вночі вдавалося зімкнути повіки бодай на годину чи дві, це вважалося великим успіхом.

Це нагадувало Чумацький Шлях. Дрони літали над нашим домом, немов невтомні мандрівники. Коли йдеш вулицею, один з них зависає над тобою на цілих п’ять хвилин. Ми молимося і хрестимося. Чи вже настав час прощатися з життям, чи є ще шанс рухатися далі?

Знайомий чоловіка вийшов на вулицю, і дрон відрізав йому голову. А як же жінка? Вона вирила яму і поховала його на городі. Адже в морзі тіла лежали по два-три місяці, їх не вивозили. Усе заблоковане, ми живемо як в полоні. Все заміноване - ні вперед, ні назад.

Подружжя ділиться інформацією про те, що на світанку 6 червня 2023 року стало відомо про часткове знищення дамби Каховської ГЕС. Українські чиновники звинуватили у цьому підриві російські окупаційні війська, які захопили, замінували та контролювали цю гідроелектростанцію з 24 лютого 2022 року. У відповідь, російська окупаційна адміністрація заявила, що саме ЗСУ вночі обстріляли дамбу, що призвело до її пошкодження.

Згодом СБУ опублікувала перехоплену розмову, як стверджується, двох російських військових: вони розповідають, що Каховську ГЕС підірвала російська диверсійна група. А співробітники норвезького дослідницького центру NORSAR зафіксували сигнали вибуху у ніч руйнування греблі Каховської ГЕС.

Багато фахівців висловлювали думку, що обвал дамби, ймовірно, став наслідком застосування значної кількості вибухових речовин на гідроелектростанції, яка перебуває під контролем російських військ.

9 червня 2023 року президент України Володимир Зеленський повідомив, що через пошкодження греблі Каховської ГЕС доступ до питної води в багатьох містах і селах значно ускладнився. За його даними, ця проблема торкнулася сотень тисяч громадян.

Унаслідок знищення Каховської гідроелектростанції, на 20 червня 2023 року було зареєстровано 21 жертву: "5 загинули внаслідок прицільного вогню російських військ", зазначив тодішній міністр внутрішніх справ Ігор Клименко. Напередодні він інформував про 31 особу, яка зникла безвісти, та "14 потопельників" серед загиблих.

22 червня російське державне інформаційне агентство ТАСС повідомило про 46 загиблих в результаті "аварії на гідроелектростанції", не вказуючи конкретні регіони. Вода зупинилася приблизно за 50 метрів від їхнього житла. Проте, як зазначили Ніна та Анатолій, їхній будинок та господарські будівлі були знищені внаслідок атак дронів та КАБів з боку російських військ.

"20 серпня ми були на стихійному ринку. Знайома біжить: "Миколаївно, бігом, ваш будинок горить!" Я біжу через парк, зустрічаю знайомих, прошу допомогти загасити. А його вже немає, що гасити. За 15 хвилин - усе. І ми залишилися ні з чим. Це вже був третій, напевно, приліт".

На початку, згадує Ніна, вона разом із чоловіком переїхали до будинку сусідки, що залишила місто. З часом пара потрапила до лікарні.

"Все це довелося пережити. Чоловік був у стані шоку, його постійно турбували болі в животі, відбувалися якісь напади. З'явилися проблеми із тиском. Так ми опинилися в лікарні і залишилися там на деякий час. В умовах лікарні їжі також майже не було. Лише ложка чи дві пшоняної каші або чогось подібного, а також склянка або маленька чашечка чаю. Хліба не було взагалі, ні булочок, нічого. Так старші люди просто намагалися вижити."

Анатолій ділиться спогадами про те, як у жовтні з Олешків на автомобілях швидкої допомоги евакуювали поранених. Тоді він і його дружина також вирішили спробувати покинути місто. Проте їхня перша спроба не увінчалася успіхом.

Ми вирушили в подорож, але натрапили на бойові дії. На півдорозі до Раденська розпочалися обстріли, і ми змушені були повернутися назад. Нас знову доправили до лікарні, де ми залишилися. Вдруге нам все ж вдалося виїхати. Так ми опинилися в Скадовську.

Анатолій каже, що тоді не помітив, як його знімали на камеру. Уже після повернення на підконтрольну Україні територію він побачив себе на кадрах відео, опублікованого в телеграм-каналі головної редакторки російського державного телеканалу RT Маргарити Симоньян. У ролику показували людей, які виїхали з Олешків і нібито скаржилися, що "українські військові влаштували там справжнє пекло". Чоловік був шокований, бо нічого подібного не казав.

Нагороди у черевиках і вісім днів мандрівки.

Ніна вирішила забрати з собою найбільш цінні для родини предмети - сімейні знімки та нагороди своєї доньки.

Я поділюсь історією, як я транспортувала медалі. Мені дісталося взуття розміру 42, яке мені дали люди. Я поклала одну медаль у шкарпетку на одну ногу, іншу - на другу. Третю медаль я сховала чоловікові в кишеню. На лівій нозі у мене навіть з'явився мозоль, адже я цілий день ходила з цими медалями. Я дуже переживала, що їх можуть відібрати.

У Скадовську Ніна розповідає про те, як її сім'я пройшла через фільтраційний табір. Вона згадує, що російські військові ретельно обшукували їхні речі: перевертали сумки, виймали одяг і білизну. Ніні вдалося зберегти нагороди доньки, але, на жаль, українські паспорти її та чоловіка були відібрані.

Після проходження фільтрації жінка звернулася до випадкових перехожих з проханням позичити телефон, аби вперше за довгий час зв'язатися з донькою. Вона отримала звістку, що волонтери організації Humanity готові допомогти батькам дістатися території, яка контролюється Україною.

З моменту початку масштабного військового конфлікту, громадська організація Humanity надала підтримку більше восьми тисячам українських громадян у виїзді з окупованих територій до безпечних районів України. Серед цих людей - близько трьох тисяч дітей. Отримати безкоштовну допомогу з евакуацією можна, звернувшись через телеграм: @HUMANITY_ASK.

Ми вирушили в путь 14 жовтня. Вісім днів ми подорожували, долаючи п’ять тисяч кілометрів. У Білорусі нам за один день видали "білі" паспорти, і ми перетнули кордон. Це відчувалося, ніби пташка розправила свої крила і полетіла. І ми продовжували йти, усвідомлюючи, що повертаємось додому, додому, додому.

Подружжя не може стримати емоцій, згадуючи про зустріч з рідними на батьківщині в Україні. Особливо їхні серця наповнюються ніжністю, коли мова заходить про онука, якого Ніна та Анатолій вперше побачили в реальному житті після його народження.

Ця зустріч була просто незабутньою. Протягом 25 років я дарувала свою любов дітям інших людей, але ніколи не тримала на руках свого онука. Це важко описати словами. А він мені каже: "Сьогодні в нас буде святкова вечеря". Йому ще навіть трьох років немає. І додає: "Ура! Буня Ніна приїхала з дідусем!"

Нині подружжя живе на Львівщині, куди раніше переїхала їхня донька. Ніна та Анатолій відновлюють документи й проходять лікування.

"Ми ще не вгамували голод. Проте повільно пробуємо все, що є. Тут я хоч з'їла яблуко. Я ж кажу, ми з пекла потрапили в справжній рай. Бо там дійсно було важко. Але серце не перестає боліти. І я молю Бога за наших олешківців, які залишилися там. І сльози течуть, течуть..."

З 27 жовтня по 1 листопада в Олешках був введений режим локального припинення вогню, узгоджений між Україною та Росією. Протягом цього періоду в місто були доставлені продукти харчування, медикаменти та паливо, а також проведена евакуація частини місцевих мешканців.

* Меланія Трамп, якій Київ і Москва дякували за посередництво в організації евакуації, повідомила, що з Олешків змогли виїхати близько 800 із приблизно 1700 жителів, які залишалися в місті. Україна та Росія домовилися не розголошувати, скільки людей евакуювали на підконтрольну Україні територію, а скільки - до Росії.

10 листопада Дмитро Лубінець, уповноважений Верховної Ради з прав людини, повідомив, що його офіс продовжує отримувати звернення від мешканців Олешків, які прагнуть виїхати на території, що контролюються Україною. Він зазначив, що для кожної такої особи збирається окрема інформація. Зокрема, особливу увагу приділяють людям похилого віку, особам з обмеженими можливостями, тяжкохворим та сім'ям з дітьми.

* Раніше президент України Володимир Зеленський заявив, що російські військові використали гуманітарну паузу для ротації своїх військових, облаштування нових укриттів і підвезення боєприпасів. Цю інформацію підтверджують і жителів Олешків - через родичів.

Читайте також