Засуджений радянською системою повстанець, що відмовився від громадянства СРСР.
6 січня 2026 року Василю Стусу могло б виповнитись 88 років, але він помер у російському карцері у 47 років. Поет та правозахисник виступав проти знищення української культури, інтелігенції та був проти тиранії радянської влади.
ZAXID.NET ділиться захоплюючими відомостями про українського поета, який уособлює боротьбу та незламність нації.
Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.
Василь Стус з'явився на світ 6 січня 1938 року в селі Рахнівка, що розташоване у Вінницькій області. Він став четвертою і наймолодшою дитиною в родині. Своє дитинство хлопець провів у Донецьку, який тоді носив ім'я Сталіно.
Повоєнні роки, особливо 1946-1947, були сповнені труднощів і голоду. Василь Стус згадував: "Я пам'ятаю, як у ті роки доглядав за чужою коровою — за це мені давали їжу. Я усвідомлював, що моя мама страждає від голоду, і не міг їсти самостійно. Постійно просив принести додому миску, щоб ми могли поїсти разом. Якось я приніс їжу, але мама дуже розгнівалася на мене, плакала і просила більше так не вчиняти. Їй було важко дивитися на їжу, адже вона дуже хотіла їсти. А я не міг змусити себе покласти ложку до рота."
У Сталіно Василь завершив свої шкільні роки та продовжив навчання в педагогічному інституті, який закінчив з відзнакою. Він показував хороші результати в навчанні, проте не був "зручним" студентом, оскільки піднімав питання української мови, що викликало незадоволення адміністрації.
Хлопець багато часу приділяв самоосвіті, знав латинську та німецьку мови, перекладав твори Гете та Рільке. Стус багато читав та у студентські роки працював у бібліотеці. Після навчання кілька місяців вчителював, а потім проходив військову службу на Уралі.
Стус разом з іншими представниками інтелігенції вимагав припинити незаконні політичні арешти, критикував тоталітарну радянську систему
Перші вірші Василя Стуса з'явилися у 1959 році в газеті "Літературна Україна", а передмову до них написав Андрій Малишко. У період з 1961 по 1963 роки Стус знову повернувся до педагогічної діяльності, викладаючи українську мову та літературу в Горлівці. Він був переконаний, що головним завданням навчання є розвиток критичного мислення у дітей, і завжди ставився до своїх учнів з великою повагою.
Наразі я вивчаю рідну мову в Горлівці, у російській школі, звісно. У місті є кілька українських навчальних закладів (близько 2-3), але їхнє існування, на жаль, під загрозою. У Донецьку, здається, українських шкіл взагалі немає. Отже, ситуація виглядає досить безрадісно. Ми не маємо перспектив. Коріння нашої нації зосереджене лише в селі, а як "хуторянський" народ, ми не зможемо довго існувати, зважаючи на вплив міст, армії та інших чинників русифікації. Читати українську мову в російській школі на Донбасі (та й не тільки) — це справжнє абсурд. Потрібно мати певні моральні травми, щоб з цим миритися... – так писав Стус Андрію Малишку.
"Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження, проти чого достатньо зброї в ленінському національному арсеналі. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом? Я вважаю, що доля Донбасу - це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи...", - йшлось у листі.
Стусу пропонували вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар'єру та не просто бути вчителем, а стати директором школи, але Василь від такої пропозиції відмовився. Згодом став літературним редактором газети "Соціалістичний Донбас". Він вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві та познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською, увійшовши до Клубу творчої молоді.
Василь Стус вірив, що найважливіше для дітей — це навчити їх мислити, і завжди проявляв повагу до своїх учнів.
На прем'єрі фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", що відбулася 4 вересня 1964 року в кінотеатрі "Україна", Василь Стус приєднався до акції протесту. Разом із Іваном Дзюбою та В'ячеславом Чорноволом він виступив із закликом засудити арешти представників української інтелігенції. Цей акт громадянської позиції не залишився непоміченим: Стуса виключили з аспірантури, а за ним почали стежити співробітники КДБ.
У 1965 році Василь Стус створив свою першу поетичну збірку під назвою "Круговерть", однак її не схвалили для публікації. Також була відхилена його друга збірка "Зимові дерева", але обидві роботи все ж побачили світ у самвидаві. Того ж року Стус одружився з Валентиною Попелюх, а наступного року в їхній родині з'явився син Дмитро, який нині займається літературознавством.
Василь Стус зі сином Дмитром, 1967 рік (фото з домашнього архіву опублікувала "Локальна історія")
На церемонії прощання з Аллою Горською в грудні 1970 року Василь Стус виголосив свій вірш і висловив думку, що за злочином проти художниці стоїть влада. Він усвідомлював, що на похороні були агенти КДБ, але це його не зупинило.
"Сьогодні - ти. А завтра - я,
і відпустить нас Бог до пекла,
де нас назавжди залишив біль - втік.
Земля, охваченная страхом, встречает свою гибель.
Лише невелика група нас. Щодня.
для молитов і сподівання,
усім нам призначена рання смерть,
"адже це запізніле призначення"
Стус, спільно з іншими інтелектуалами, виступав за припинення незаконних політичних затримань і відкрито засуджував тоталітарний радянський режим. Попри всі спроби системи зламати його дух, вона не досягла успіху.
У січні 1972 року Василя Стуса вперше затримали. У рецензії на його збірку "Зимові дерева", написаній за вказівкою КДБ, зазначалося: "Не варто доводити, що книга Стуса є шкідливою своєю ідеологічною спрямованістю, своєю сутністю. Звичайна неупереджена особа може прочитати її лише з відразою, з презирством до "поета", який так ганьбить свою землю та свій народ". Щодо збірки "Веселий цвинтар", рецензент висловлювався таким чином: "За Стусом, радянські люди — це бездушні автомати, істоти без розуму, манекени, які механічно відтворюють заздалегідь заданий абсурдний спектакль".
У січні 1972 року Василя Стуса затримали вперше.
Стуса було засуджено на 5 років ув'язнення та 3 роки заслання через обвинувачення в "антирадянській агітації та пропаганді".
"Загалом у мене забрали коло 500 оригінальних віршів, коло 10 друкованих аркушів прози, стільки ж публіцистики, коло 30 друкарських аркушів поетичних перекладів. Окрему велику книжку можна було б скласти з моїх літературно-художніх статей. Практично це значить, що в мене забрали все, що я написав протягом 15 років літературної діяльності. Тільки мала частина написаного побачила світ - адже мені постійно відмовляли в праві друкуватися", - йдеться в листі Стуса "До ПЕН-Клубу" (1976).
Василь Стус відбував своє покарання в Мордовії, а згодом його перевели до Магаданської області, де він працював на золотих копальнях аж до 1979 року. Під час ув'язнення він звернувся до Верховної Ради СРСР із заявою про відмову від радянського громадянства, стверджуючи: "...мати радянське громадянство для мене є неможливим. Бути громадянином СРСР - це значить жити як раб...". Усього Стус двічі відмовлявся від радянського громадянства.
У 1979 році Стус повернувся до Києва і приєднався до Гельсінської групи, що займалася захистом прав людини. Вже наступного року його знову затримали. Стуса визнали небезпечним рецидивістом і засудили до 10 років примусових робіт, а також 5 років заслання. Він відмовився від адвоката Віктора Медведчука, якого йому призначили, проте суд не врахував його бажання.
Автор, правозахисник, громадський активіст і близький товариш Василя Стуса, Євген Сверстюк, ділився спогадами: "Коли Стус зустрівся зі своїм призначеним адвокатом, він одразу зрозумів, що Медведчук має комсомольський агресивний характер. Стус відчув, що той не збирається його захищати, не прагне зрозуміти його ситуацію і, врешті-решт, не проявляє жодного інтересу до його справи. Через це Василь Стус вирішив відмовитися від послуг цього адвоката".
У період свого ув'язнення Стус невтомно писав листи своїй дружині та сину, надаючи їм поради для майбутнього.
У своєму інтерв'ю "Локальній історії" Дмитро Стус поділився спогадами про своє дитинство: "Я завжди відчував себе інакшим. Не кращим чи гіршим, а просто іншим. З класу з сьомого до мене в школу регулярно навідувалися представники гебі, щоб провести бесіди. Наш будинок неодноразово піддавався обшукам, в результаті чого викидали наші речі, включаючи мої книги. У той же час, переді мною закривалися деякі можливості, які були відкриті для інших. Я мріяв вступити до театрального інституту, але знайома, що працювала там, запевнила мене, що це неможливо для мене. Я повірив їй. І даремно. Згодом я усвідомив, що немає нічого неможливого".
Василь Стус трагічно пішов з життя у карцері 4 вересня 1985 року. Його затримали за те, що він читав книгу, спершись на нари, що вважалося "порушенням режиму". Після цього поет оголосив сухе голодування. Офіційна версія причини смерті вказувала на "зупинку серця", однак існують свідчення, що Стус міг загинути від удару карцерними нари.
Поета поховали в Пермській області без участі його близьких. 19 листопада 1989 року його прах був перенесений на Байкове кладовище в Києві (ділянка № 33). У 1990 році йому було присвоєно статус реабілітованого посмертно.
"Як же приємно знати, що я не страшуся смерті."
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Чому, о боги, я не схиляю голову перед вами?
у очікуванні невідомих шарів.
Той, хто жив і любив, не знайшов у собі пороку.
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
"І в момент смерті я все ж повернуся до життя," - зазначав Стус.
Для створення цього матеріалу були залучені відомості з Вікіпедії, "Локальної історії", Українського інституту національної пам'яті та "Нової української школи".
