Научно-практическое обоснование способов доказывания в гражданском процессе. Клиенту важен результат!
Виталий Мамай, Кривой Рог
* публикации размещаются на языке оригинала
Будь-якому виду судочинства характерна наявність двох протилежних позицій, а отже вимог та заперечень або вимог зустрічних. Наявність сторін у процесі розкривається в основній меті – довести суду вірність власних позицій і тверджень, у чому й виявляється сутність доказового процесу.
Метою даного дослідження є науково-практичне обґрунтування доказової стратегії і розкриття змісту окремих засобів та способів доказування. Актуальність розглядуваної теми зумовлюється ключовою роллю засобів та способів доказування адвокатом власної правової позиції і способів оспорювання позиції опонента у справі, адже саме у доказовій діяльності відображається сенс судового процесу і адвокатської діяльності.
Діяльність адвоката, зокрема у цивільному судочинстві розкривається у сукупності складових процесу доказування: з’ясування, аналіз, роз’яснення, доведення. Вважаю, що докази не можуть існувати об’єктивно від доказування у процесуальній діяльності, адже їх презентування і значення розкривається виключно у процесі доказування, а суб’єктивна точка зору, не підкріплена доказами не має братися судом до уваги (ч.4 ст. 60 ЦПК). Так, доказуванням є процес – сукупність послідовних дій в обґрунтування вимог і заперечень кожної зі сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи шляхом надання доказів та їх всебічного аналізу. У науці цивільного процесу існує дві точки зору щодо мети доказування. В основі першої лежить думка про доказування як спосіб пізнання фактичних обставин справи, тобто доказовий процес полягає у встановленні за допомогою вказаних законом процесуальних засобів і способів об’єктивної істини та наявності або відсутності фактів, необхідних для вирішення спору між сторонами. Даний підхід має більш науково-теоретичну, аніж практичну цінність, оскільки доказування тут виявляється у встановленні реальних, об’єктивних фактів, які підтверджують або спростовують позицію однієї із сторін. Інші ж стверджують, що мета доказування – переконати суд у правильності власних позицій і достатності доказів. Друга точка зору має виключно практичне значення, особливо для адвокатської діяльності, так як клієнта цікавить не стільки об’єктивна істина, скільки позитивний результат у вирішенні справи, а отже перед адвокатом постає дилема – або «грати» чесно або забезпечити клієнту перемогу, який у подальшому рекомендуватиме адвоката знайомим і буде звертатись при потребі особисто. Більш того, з’ясування об’єктивної істини у справі, хоч і в пасивній формі (ст. 11 ЦПК), покладається переважно на суд, а завдання адвоката – довести свою правоту.
Зі сказаного вище бачимо, що без доказової діяльності суд би втратив арбітральне значення, а вирішення всіх суперечностей зводилось би до єдиного сценарію – пошук консенсусу, що фактично не можливо. Для адвоката доказування має ключову позицію – у майстерності переконати суд у власній правоті, а відповідно виграти справу виявляється професіоналізм і «попит» на нього.
Вважаю, що діяльність адвоката можливо умовно поділити на дві складові: робота з доказами і виступ у судді. Між ними є пряма залежність. Так, слід зазначити, що у половині випадків докази адвокатами досліджуються не повно з різних обставин, а отже чим ґрунтовніше будуть аналізовані докази тим більш ефективний захист своїх прав та інтересів отримає клієнт. Неповнота дослідження виявляється у ненавмисному випущенні з уваги важливих доказових елементів – складових конкретного доказу чи їх сукупності (причиною тому може бути недостатній досвід, вузький підхід до аналізу доказів, помилки в тлумаченні належності і достатності доказів, хибна оцінка значення доказу для справи та ін.) або у недостатній заінтересованості адвоката у перемозі – свідома неповнота дослідження. З іншого боку, недостатньо максимально повно, ґрунтовно дослідити усі докази, їх також треба не менш успішно викласти у судді. Навіть найбільш підкріплена доказами позиція може бути зведена до поразки непослідовним, невдалим виступом у судді.
Доказовий процес має чимало нюансів, особливостей і хитрощів, які будь-який адвокат зобов’язаний вміти грамотно, вчасно і в потрібному об’ємі застосувати на практиці. Як правило, у складнішому становищі перебуває відповідач і його представник, оскільки зміст заявлених вимог для позивача переважно формує адвокат (у процесі роз’яснення перспективи справи і об’єму позову), а тому заявлені вимоги у більшості добре підкріплені доказами (звичайно, не без виключень). Дослідження автором теорії і практики доказування у цивільному судочинстві дало змогу детально класифікувати усі можливі тактики стороною-відповідачем наступним чином:
* публикации размещаются на языке оригинала
Будь-якому виду судочинства характерна наявність двох протилежних позицій, а отже вимог та заперечень або вимог зустрічних. Наявність сторін у процесі розкривається в основній меті – довести суду вірність власних позицій і тверджень, у чому й виявляється сутність доказового процесу.
Метою даного дослідження є науково-практичне обґрунтування доказової стратегії і розкриття змісту окремих засобів та способів доказування. Актуальність розглядуваної теми зумовлюється ключовою роллю засобів та способів доказування адвокатом власної правової позиції і способів оспорювання позиції опонента у справі, адже саме у доказовій діяльності відображається сенс судового процесу і адвокатської діяльності.
Діяльність адвоката, зокрема у цивільному судочинстві розкривається у сукупності складових процесу доказування: з’ясування, аналіз, роз’яснення, доведення. Вважаю, що докази не можуть існувати об’єктивно від доказування у процесуальній діяльності, адже їх презентування і значення розкривається виключно у процесі доказування, а суб’єктивна точка зору, не підкріплена доказами не має братися судом до уваги (ч.4 ст. 60 ЦПК). Так, доказуванням є процес – сукупність послідовних дій в обґрунтування вимог і заперечень кожної зі сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи шляхом надання доказів та їх всебічного аналізу. У науці цивільного процесу існує дві точки зору щодо мети доказування. В основі першої лежить думка про доказування як спосіб пізнання фактичних обставин справи, тобто доказовий процес полягає у встановленні за допомогою вказаних законом процесуальних засобів і способів об’єктивної істини та наявності або відсутності фактів, необхідних для вирішення спору між сторонами. Даний підхід має більш науково-теоретичну, аніж практичну цінність, оскільки доказування тут виявляється у встановленні реальних, об’єктивних фактів, які підтверджують або спростовують позицію однієї із сторін. Інші ж стверджують, що мета доказування – переконати суд у правильності власних позицій і достатності доказів. Друга точка зору має виключно практичне значення, особливо для адвокатської діяльності, так як клієнта цікавить не стільки об’єктивна істина, скільки позитивний результат у вирішенні справи, а отже перед адвокатом постає дилема – або «грати» чесно або забезпечити клієнту перемогу, який у подальшому рекомендуватиме адвоката знайомим і буде звертатись при потребі особисто. Більш того, з’ясування об’єктивної істини у справі, хоч і в пасивній формі (ст. 11 ЦПК), покладається переважно на суд, а завдання адвоката – довести свою правоту.
Зі сказаного вище бачимо, що без доказової діяльності суд би втратив арбітральне значення, а вирішення всіх суперечностей зводилось би до єдиного сценарію – пошук консенсусу, що фактично не можливо. Для адвоката доказування має ключову позицію – у майстерності переконати суд у власній правоті, а відповідно виграти справу виявляється професіоналізм і «попит» на нього.
Вважаю, що діяльність адвоката можливо умовно поділити на дві складові: робота з доказами і виступ у судді. Між ними є пряма залежність. Так, слід зазначити, що у половині випадків докази адвокатами досліджуються не повно з різних обставин, а отже чим ґрунтовніше будуть аналізовані докази тим більш ефективний захист своїх прав та інтересів отримає клієнт. Неповнота дослідження виявляється у ненавмисному випущенні з уваги важливих доказових елементів – складових конкретного доказу чи їх сукупності (причиною тому може бути недостатній досвід, вузький підхід до аналізу доказів, помилки в тлумаченні належності і достатності доказів, хибна оцінка значення доказу для справи та ін.) або у недостатній заінтересованості адвоката у перемозі – свідома неповнота дослідження. З іншого боку, недостатньо максимально повно, ґрунтовно дослідити усі докази, їх також треба не менш успішно викласти у судді. Навіть найбільш підкріплена доказами позиція може бути зведена до поразки непослідовним, невдалим виступом у судді.
Доказовий процес має чимало нюансів, особливостей і хитрощів, які будь-який адвокат зобов’язаний вміти грамотно, вчасно і в потрібному об’ємі застосувати на практиці. Як правило, у складнішому становищі перебуває відповідач і його представник, оскільки зміст заявлених вимог для позивача переважно формує адвокат (у процесі роз’яснення перспективи справи і об’єму позову), а тому заявлені вимоги у більшості добре підкріплені доказами (звичайно, не без виключень). Дослідження автором теорії і практики доказування у цивільному судочинстві дало змогу детально класифікувати усі можливі тактики стороною-відповідачем наступним чином:
1. Заперечення проти заявленого позову в цілому;
2. Заперечення проти окремих пунктів позовних вимог;
3. Вимога зміни способу захисту права;
4. Заперечення статті, за якої позивач кваліфікує правопорушення;
5. Наполягання на недостатності доказів;
6. Надання іншого тлумачення поведінки клієнта;
7. Заявлення зустрічного позову
Усі названі лінії захисту відповідачем мають обиратися зважено, залежно від наступних основних критеріїв справи: характер справи, рівень виграшності (ступінь ризику), об’єм і вид доказів в вину відповідача.
Вважається, що в окремих справах доказування тим ефективніше, чим менш традиційна лінія поведінки (доведення власної позиції) обрана захисником. Так, не завжди вірним є пряме заперечення доводів опонента, назвемо цю тактику «лоб в лоб» (алегорично і влучно), тим не менш багато адвокатів вважають, що старі традиційні способи доказування залишаються кращими у співвідношенні ефективність до затраченого часу. Однак будь-яку ситуацію слід вивчати різносторонньо. Доведемо сказане на розповсюдженій умовній ситуації: фізична особа А. подає позов на юридичну особу М. на підставі невиконання останньою умов експлуатації орендованого об’єкта, договір щодо якого укладений кілька місяців тому. Позивач має переконливі докази. Представник особи А. обравши лінію захисту «лоб в лоб» з великою вірогідністю програв би справу, оскільки позов підкріплювався переконливими доказами. Щоб залишитись на коні доцільно піти шляхом, несподіваним для позивача, наприклад знайти порушення в умовах або змісті договору, допущених позивачем і просто розірвати письмову домовленість. На практиці ж адвокати часто допускаються помилки, обираючи невірну лінію доведення та/або захисту, що і стає причиною програшу для клієнта (адже ми пам’ятаємо: адвокат ніколи не програє!).
Очевидно, що увесь процес доказування має логічну і юридичну складові. Перша характеризується логіко-аналітичним процесом в ході якого досліджуються докази, обираються засоби доказування, реалізовується доказовий матеріал. Тут є кілька особливостей, пов’язаних зі суб’єктивним сприйняттям суддею розглядуваної ситуації (спору), які не всі адвокати і часто у недостатній мірі використовують на практиці саме тоді, коли це потрібно. Зокрема, з метою проявити свій професіоналізм і впевненість адвокати можуть у своїх промовах використовувати посилання на рішення в аналогічних справах, вказувати на наявність мінімального зв’язку адвоката або його клієнта зі свідками, акцентувати увагу суду на мінімальні протиріччя у показаннях сторони-опонента і свідків або зміну показань чи різницю в показаннях з одного питання у різних засіданнях однієї справи, протиставляти докази або просто «чіплятися до кожного слова» представника іншої сторони. Всі ці аспекти хоч і надмірно нагромаджують виступ, але значною мірою візуально підривають авторитет і об’єктивність супротивника, що відповідає основній меті клієнта і його представника – виграти справу, адже судді хоч і діють згідно букви закону, але теж люди з власними поглядами і відчуттями.
Друга складова процесу доказування – юридична, доказування лежить поза суб’єктивним сприйняттям і ґрунтується виключно на нормах матеріального і процесуального права без вираження адвокатом свої поглядів і психологічної дії на учасників процесу. Склад цієї категорії, окрім доведення правової позиції слідуючи виключно нормам права включає і окремі «хитрощі». Так, інколи вигідно в окремих випадках для перемоги у справі неофіційно долучити захисником третю особу із самостійними вимогами, законність чого можна обґрунтувати позицією Фурси С. Я., яка вважає, що можливо і представництво одним адвокатом кількох позивачів (третя особа із самостійними вимогами має права позивача, ст. 34 ЦПК) з однаковими вимогами, а отже у такому випадку це відповідатиме закону (залучення третьої особи без самостійних вимог взагалі не представляє труднощів, все залежить від наявної в тому потребі); залучення у кінці процесу досі не заявлених доказів через нового (справжнього, але також не заявленого на попередньому розгляді справи) свідка; вимога адвоката визнати щойно змінені свідчення свідка неналежними та інше. Усі ці тактичні кроки без сумніву мають лежати у правовому полі не порушуючи закону, однак їх ефективність має бути максимальна, чого можна досягти шляхом всебічного, повного аналізу доказів і реалізацію їх з максимальною вигодою.
Дивлячись на діяльність адвоката з будь-яких позицій неможливо не погодитись із тим, що захист прав та інтересів у судді потребує знань, винахідливості і оптимізму. У цивільному процесі переважно приймають участь лише два конкуруючі адвокати, а отже переможцем буде завжди той, хто знайде більше лазівок і у своїх доказах, і у доказах опонента.
2. Заперечення проти окремих пунктів позовних вимог;
3. Вимога зміни способу захисту права;
4. Заперечення статті, за якої позивач кваліфікує правопорушення;
5. Наполягання на недостатності доказів;
6. Надання іншого тлумачення поведінки клієнта;
7. Заявлення зустрічного позову
Усі названі лінії захисту відповідачем мають обиратися зважено, залежно від наступних основних критеріїв справи: характер справи, рівень виграшності (ступінь ризику), об’єм і вид доказів в вину відповідача.
Вважається, що в окремих справах доказування тим ефективніше, чим менш традиційна лінія поведінки (доведення власної позиції) обрана захисником. Так, не завжди вірним є пряме заперечення доводів опонента, назвемо цю тактику «лоб в лоб» (алегорично і влучно), тим не менш багато адвокатів вважають, що старі традиційні способи доказування залишаються кращими у співвідношенні ефективність до затраченого часу. Однак будь-яку ситуацію слід вивчати різносторонньо. Доведемо сказане на розповсюдженій умовній ситуації: фізична особа А. подає позов на юридичну особу М. на підставі невиконання останньою умов експлуатації орендованого об’єкта, договір щодо якого укладений кілька місяців тому. Позивач має переконливі докази. Представник особи А. обравши лінію захисту «лоб в лоб» з великою вірогідністю програв би справу, оскільки позов підкріплювався переконливими доказами. Щоб залишитись на коні доцільно піти шляхом, несподіваним для позивача, наприклад знайти порушення в умовах або змісті договору, допущених позивачем і просто розірвати письмову домовленість. На практиці ж адвокати часто допускаються помилки, обираючи невірну лінію доведення та/або захисту, що і стає причиною програшу для клієнта (адже ми пам’ятаємо: адвокат ніколи не програє!).
Очевидно, що увесь процес доказування має логічну і юридичну складові. Перша характеризується логіко-аналітичним процесом в ході якого досліджуються докази, обираються засоби доказування, реалізовується доказовий матеріал. Тут є кілька особливостей, пов’язаних зі суб’єктивним сприйняттям суддею розглядуваної ситуації (спору), які не всі адвокати і часто у недостатній мірі використовують на практиці саме тоді, коли це потрібно. Зокрема, з метою проявити свій професіоналізм і впевненість адвокати можуть у своїх промовах використовувати посилання на рішення в аналогічних справах, вказувати на наявність мінімального зв’язку адвоката або його клієнта зі свідками, акцентувати увагу суду на мінімальні протиріччя у показаннях сторони-опонента і свідків або зміну показань чи різницю в показаннях з одного питання у різних засіданнях однієї справи, протиставляти докази або просто «чіплятися до кожного слова» представника іншої сторони. Всі ці аспекти хоч і надмірно нагромаджують виступ, але значною мірою візуально підривають авторитет і об’єктивність супротивника, що відповідає основній меті клієнта і його представника – виграти справу, адже судді хоч і діють згідно букви закону, але теж люди з власними поглядами і відчуттями.
Друга складова процесу доказування – юридична, доказування лежить поза суб’єктивним сприйняттям і ґрунтується виключно на нормах матеріального і процесуального права без вираження адвокатом свої поглядів і психологічної дії на учасників процесу. Склад цієї категорії, окрім доведення правової позиції слідуючи виключно нормам права включає і окремі «хитрощі». Так, інколи вигідно в окремих випадках для перемоги у справі неофіційно долучити захисником третю особу із самостійними вимогами, законність чого можна обґрунтувати позицією Фурси С. Я., яка вважає, що можливо і представництво одним адвокатом кількох позивачів (третя особа із самостійними вимогами має права позивача, ст. 34 ЦПК) з однаковими вимогами, а отже у такому випадку це відповідатиме закону (залучення третьої особи без самостійних вимог взагалі не представляє труднощів, все залежить від наявної в тому потребі); залучення у кінці процесу досі не заявлених доказів через нового (справжнього, але також не заявленого на попередньому розгляді справи) свідка; вимога адвоката визнати щойно змінені свідчення свідка неналежними та інше. Усі ці тактичні кроки без сумніву мають лежати у правовому полі не порушуючи закону, однак їх ефективність має бути максимальна, чого можна досягти шляхом всебічного, повного аналізу доказів і реалізацію їх з максимальною вигодою.
Дивлячись на діяльність адвоката з будь-яких позицій неможливо не погодитись із тим, що захист прав та інтересів у судді потребує знань, винахідливості і оптимізму. У цивільному процесі переважно приймають участь лише два конкуруючі адвокати, а отже переможцем буде завжди той, хто знайде більше лазівок і у своїх доказах, і у доказах опонента.
