Науково-практичне обгрунтування способів доказування в цивільному процесі. Клієнту головне результат!
Віталій Мамай, Кривий Ріг
* публикации размещаются на языке оригинала
Будь-якому виду судочинства характерна наявність двох протилежнихпозицій, а отже вимог та заперечень або вимог зустрічних. Наявністьсторін у процесі розкривається в основній меті – довести суду вірністьвласних позицій і тверджень, у чому й виявляється сутність доказовогопроцесу.
Метою даного дослідження є науково-практичне обґрунтування доказовоїстратегії і розкриття змісту окремих засобів та способів доказування.Актуальність розглядуваної теми зумовлюється ключовою роллю засобів таспособів доказування адвокатом власної правової позиції і способівоспорювання позиції опонента у справі, адже саме у доказовій діяльностівідображається сенс судового процесу і адвокатської діяльності.
Діяльність адвоката, зокрема у цивільному судочинстві розкривається усукупності складових процесу доказування: з’ясування, аналіз,роз’яснення, доведення. Вважаю, що докази не можуть існувати об’єктивновід доказування у процесуальній діяльності, адже їх презентування ізначення розкривається виключно у процесі доказування, а суб’єктивнаточка зору, не підкріплена доказами не має братися судом до уваги (ч.4ст. 60 ЦПК). Так, доказуванням є процес – сукупність послідовних дій вобґрунтування вимог і заперечень кожної зі сторін, та інших обставин,які мають значення для вирішення справи шляхом надання доказів та їхвсебічного аналізу. У науці цивільного процесу існує дві точки зорущодо мети доказування. В основі першої лежить думка про доказування якспосіб пізнання фактичних обставин справи, тобто доказовий процесполягає у встановленні за допомогою вказаних законом процесуальнихзасобів і способів об’єктивної істини та наявності або відсутностіфактів, необхідних для вирішення спору між сторонами. Даний підхід маєбільш науково-теоретичну, аніж практичну цінність, оскільки доказуваннятут виявляється у встановленні реальних, об’єктивних фактів, якіпідтверджують або спростовують позицію однієї із сторін. Інші жстверджують, що мета доказування – переконати суд у правильностівласних позицій і достатності доказів. Друга точка зору має виключнопрактичне значення, особливо для адвокатської діяльності, так якклієнта цікавить не стільки об’єктивна істина, скільки позитивнийрезультат у вирішенні справи, а отже перед адвокатом постає дилема –або «грати» чесно або забезпечити клієнту перемогу, який у подальшомурекомендуватиме адвоката знайомим і буде звертатись при потребіособисто. Більш того, з’ясування об’єктивної істини у справі, хоч і впасивній формі (ст. 11 ЦПК), покладається переважно на суд, а завданняадвоката – довести свою правоту.
Зі сказаного вище бачимо, що без доказової діяльності суд би втративарбітральне значення, а вирішення всіх суперечностей зводилось би доєдиного сценарію – пошук консенсусу, що фактично не можливо. Дляадвоката доказування має ключову позицію – у майстерності переконатисуд у власній правоті, а відповідно виграти справу виявляєтьсяпрофесіоналізм і «попит» на нього.
Вважаю, що діяльність адвоката можливо умовно поділити на дві складові:робота з доказами і виступ у судді. Між ними є пряма залежність. Так,слід зазначити, що у половині випадків докази адвокатами досліджуютьсяне повно з різних обставин, а отже чим ґрунтовніше будуть аналізованідокази тим більш ефективний захист своїх прав та інтересів отримаєклієнт. Неповнота дослідження виявляється у ненавмисному випущенні зуваги важливих доказових елементів – складових конкретного доказу чи їхсукупності (причиною тому може бути недостатній досвід, вузький підхіддо аналізу доказів, помилки в тлумаченні належності і достатностідоказів, хибна оцінка значення доказу для справи та ін.) або унедостатній заінтересованості адвоката у перемозі – свідома неповнотадослідження. З іншого боку, недостатньо максимально повно, ґрунтовнодослідити усі докази, їх також треба не менш успішно викласти у судді.Навіть найбільш підкріплена доказами позиція може бути зведена допоразки непослідовним, невдалим виступом у судді.
Доказовий процес має чимало нюансів, особливостей і хитрощів, якібудь-який адвокат зобов’язаний вміти грамотно, вчасно і в потрібномуоб’ємі застосувати на практиці. Як правило, у складнішому становищіперебуває відповідач і його представник, оскільки зміст заявлених вимогдля позивача переважно формує адвокат (у процесі роз’ясненняперспективи справи і об’єму позову), а тому заявлені вимоги у більшостідобре підкріплені доказами (звичайно, не без виключень). Дослідженняавтором теорії і практики доказування у цивільному судочинстві далозмогу детально класифікувати усі можливі тактики стороною-відповідачемнаступним чином:
* публикации размещаются на языке оригинала
Будь-якому виду судочинства характерна наявність двох протилежнихпозицій, а отже вимог та заперечень або вимог зустрічних. Наявністьсторін у процесі розкривається в основній меті – довести суду вірністьвласних позицій і тверджень, у чому й виявляється сутність доказовогопроцесу.
Метою даного дослідження є науково-практичне обґрунтування доказовоїстратегії і розкриття змісту окремих засобів та способів доказування.Актуальність розглядуваної теми зумовлюється ключовою роллю засобів таспособів доказування адвокатом власної правової позиції і способівоспорювання позиції опонента у справі, адже саме у доказовій діяльностівідображається сенс судового процесу і адвокатської діяльності.
Діяльність адвоката, зокрема у цивільному судочинстві розкривається усукупності складових процесу доказування: з’ясування, аналіз,роз’яснення, доведення. Вважаю, що докази не можуть існувати об’єктивновід доказування у процесуальній діяльності, адже їх презентування ізначення розкривається виключно у процесі доказування, а суб’єктивнаточка зору, не підкріплена доказами не має братися судом до уваги (ч.4ст. 60 ЦПК). Так, доказуванням є процес – сукупність послідовних дій вобґрунтування вимог і заперечень кожної зі сторін, та інших обставин,які мають значення для вирішення справи шляхом надання доказів та їхвсебічного аналізу. У науці цивільного процесу існує дві точки зорущодо мети доказування. В основі першої лежить думка про доказування якспосіб пізнання фактичних обставин справи, тобто доказовий процесполягає у встановленні за допомогою вказаних законом процесуальнихзасобів і способів об’єктивної істини та наявності або відсутностіфактів, необхідних для вирішення спору між сторонами. Даний підхід маєбільш науково-теоретичну, аніж практичну цінність, оскільки доказуваннятут виявляється у встановленні реальних, об’єктивних фактів, якіпідтверджують або спростовують позицію однієї із сторін. Інші жстверджують, що мета доказування – переконати суд у правильностівласних позицій і достатності доказів. Друга точка зору має виключнопрактичне значення, особливо для адвокатської діяльності, так якклієнта цікавить не стільки об’єктивна істина, скільки позитивнийрезультат у вирішенні справи, а отже перед адвокатом постає дилема –або «грати» чесно або забезпечити клієнту перемогу, який у подальшомурекомендуватиме адвоката знайомим і буде звертатись при потребіособисто. Більш того, з’ясування об’єктивної істини у справі, хоч і впасивній формі (ст. 11 ЦПК), покладається переважно на суд, а завданняадвоката – довести свою правоту.
Зі сказаного вище бачимо, що без доказової діяльності суд би втративарбітральне значення, а вирішення всіх суперечностей зводилось би доєдиного сценарію – пошук консенсусу, що фактично не можливо. Дляадвоката доказування має ключову позицію – у майстерності переконатисуд у власній правоті, а відповідно виграти справу виявляєтьсяпрофесіоналізм і «попит» на нього.
Вважаю, що діяльність адвоката можливо умовно поділити на дві складові:робота з доказами і виступ у судді. Між ними є пряма залежність. Так,слід зазначити, що у половині випадків докази адвокатами досліджуютьсяне повно з різних обставин, а отже чим ґрунтовніше будуть аналізованідокази тим більш ефективний захист своїх прав та інтересів отримаєклієнт. Неповнота дослідження виявляється у ненавмисному випущенні зуваги важливих доказових елементів – складових конкретного доказу чи їхсукупності (причиною тому може бути недостатній досвід, вузький підхіддо аналізу доказів, помилки в тлумаченні належності і достатностідоказів, хибна оцінка значення доказу для справи та ін.) або унедостатній заінтересованості адвоката у перемозі – свідома неповнотадослідження. З іншого боку, недостатньо максимально повно, ґрунтовнодослідити усі докази, їх також треба не менш успішно викласти у судді.Навіть найбільш підкріплена доказами позиція може бути зведена допоразки непослідовним, невдалим виступом у судді.
Доказовий процес має чимало нюансів, особливостей і хитрощів, якібудь-який адвокат зобов’язаний вміти грамотно, вчасно і в потрібномуоб’ємі застосувати на практиці. Як правило, у складнішому становищіперебуває відповідач і його представник, оскільки зміст заявлених вимогдля позивача переважно формує адвокат (у процесі роз’ясненняперспективи справи і об’єму позову), а тому заявлені вимоги у більшостідобре підкріплені доказами (звичайно, не без виключень). Дослідженняавтором теорії і практики доказування у цивільному судочинстві далозмогу детально класифікувати усі можливі тактики стороною-відповідачемнаступним чином:
1. Заперечення проти заявленого позову в цілому;
2. Заперечення проти окремих пунктів позовних вимог;
3. Вимога зміни способу захисту права;
4. Заперечення статті, за якої позивач кваліфікує правопорушення;
5. Наполягання на недостатності доказів;
6. Надання іншого тлумачення поведінки клієнта;
7. Заявлення зустрічного позову
Усі названі лінії захисту відповідачем мають обиратися зважено, залежновід наступних основних критеріїв справи: характер справи, рівеньвиграшності (ступінь ризику), об’єм і вид доказів в вину відповідача.
Вважається, що в окремих справах доказування тим ефективніше, чим менштрадиційна лінія поведінки (доведення власної позиції) обраназахисником. Так, не завжди вірним є пряме заперечення доводів опонента,назвемо цю тактику «лоб в лоб» (алегорично і влучно), тим не меншбагато адвокатів вважають, що старі традиційні способи доказуваннязалишаються кращими у співвідношенні ефективність до затраченого часу.Однак будь-яку ситуацію слід вивчати різносторонньо. Доведемо сказанена розповсюдженій умовній ситуації: фізична особа А. подає позов наюридичну особу М. на підставі невиконання останньою умов експлуатаціїорендованого об’єкта, договір щодо якого укладений кілька місяців тому.Позивач має переконливі докази. Представник особи А. обравши лініюзахисту «лоб в лоб» з великою вірогідністю програв би справу, оскількипозов підкріплювався переконливими доказами. Щоб залишитись на конідоцільно піти шляхом, несподіваним для позивача, наприклад знайтипорушення в умовах або змісті договору, допущених позивачем і просторозірвати письмову домовленість. На практиці ж адвокати частодопускаються помилки, обираючи невірну лінію доведення та/або захисту,що і стає причиною програшу для клієнта (адже ми пам’ятаємо: адвокатніколи не програє!).
Очевидно, що увесь процес доказування має логічну і юридичну складові.Перша характеризується логіко-аналітичним процесом в ході якогодосліджуються докази, обираються засоби доказування, реалізовуєтьсядоказовий матеріал. Тут є кілька особливостей, пов’язаних зісуб’єктивним сприйняттям суддею розглядуваної ситуації (спору), які невсі адвокати і часто у недостатній мірі використовують на практиці саметоді, коли це потрібно. Зокрема, з метою проявити свій професіоналізм івпевненість адвокати можуть у своїх промовах використовувати посиланняна рішення в аналогічних справах, вказувати на наявність мінімальногозв’язку адвоката або його клієнта зі свідками, акцентувати увагу судуна мінімальні протиріччя у показаннях сторони-опонента і свідків абозміну показань чи різницю в показаннях з одного питання у різнихзасіданнях однієї справи, протиставляти докази або просто «чіплятися докожного слова» представника іншої сторони. Всі ці аспекти хоч інадмірно нагромаджують виступ, але значною мірою візуально підриваютьавторитет і об’єктивність супротивника, що відповідає основній метіклієнта і його представника – виграти справу, адже судді хоч і діютьзгідно букви закону, але теж люди з власними поглядами і відчуттями.
Друга складова процесу доказування – юридична, доказування лежить позасуб’єктивним сприйняттям і ґрунтується виключно на нормах матеріальногоі процесуального права без вираження адвокатом свої поглядів іпсихологічної дії на учасників процесу. Склад цієї категорії, окрімдоведення правової позиції слідуючи виключно нормам права включає іокремі «хитрощі». Так, інколи вигідно в окремих випадках для перемоги усправі неофіційно долучити захисником третю особу із самостійнимивимогами, законність чого можна обґрунтувати позицією Фурси С. Я., якавважає, що можливо і представництво одним адвокатом кількох позивачів(третя особа із самостійними вимогами має права позивача, ст. 34 ЦПК) зоднаковими вимогами, а отже у такому випадку це відповідатиме закону(залучення третьої особи без самостійних вимог взагалі не представляєтруднощів, все залежить від наявної в тому потребі); залучення у кінціпроцесу досі не заявлених доказів через нового (справжнього, але такожне заявленого на попередньому розгляді справи) свідка; вимога адвокатавизнати щойно змінені свідчення свідка неналежними та інше. Усі цітактичні кроки без сумніву мають лежати у правовому полі не порушуючизакону, однак їх ефективність має бути максимальна, чого можна досягтишляхом всебічного, повного аналізу доказів і реалізацію їх змаксимальною вигодою.
Дивлячись на діяльність адвоката з будь-яких позицій неможливо непогодитись із тим, що захист прав та інтересів у судді потребує знань,винахідливості і оптимізму. У цивільному процесі переважно приймаютьучасть лише два конкуруючі адвокати, а отже переможцем буде завжди той,хто знайде більше лазівок і у своїх доказах, і у доказах опонента.
2. Заперечення проти окремих пунктів позовних вимог;
3. Вимога зміни способу захисту права;
4. Заперечення статті, за якої позивач кваліфікує правопорушення;
5. Наполягання на недостатності доказів;
6. Надання іншого тлумачення поведінки клієнта;
7. Заявлення зустрічного позову
Усі названі лінії захисту відповідачем мають обиратися зважено, залежновід наступних основних критеріїв справи: характер справи, рівеньвиграшності (ступінь ризику), об’єм і вид доказів в вину відповідача.
Вважається, що в окремих справах доказування тим ефективніше, чим менштрадиційна лінія поведінки (доведення власної позиції) обраназахисником. Так, не завжди вірним є пряме заперечення доводів опонента,назвемо цю тактику «лоб в лоб» (алегорично і влучно), тим не меншбагато адвокатів вважають, що старі традиційні способи доказуваннязалишаються кращими у співвідношенні ефективність до затраченого часу.Однак будь-яку ситуацію слід вивчати різносторонньо. Доведемо сказанена розповсюдженій умовній ситуації: фізична особа А. подає позов наюридичну особу М. на підставі невиконання останньою умов експлуатаціїорендованого об’єкта, договір щодо якого укладений кілька місяців тому.Позивач має переконливі докази. Представник особи А. обравши лініюзахисту «лоб в лоб» з великою вірогідністю програв би справу, оскількипозов підкріплювався переконливими доказами. Щоб залишитись на конідоцільно піти шляхом, несподіваним для позивача, наприклад знайтипорушення в умовах або змісті договору, допущених позивачем і просторозірвати письмову домовленість. На практиці ж адвокати частодопускаються помилки, обираючи невірну лінію доведення та/або захисту,що і стає причиною програшу для клієнта (адже ми пам’ятаємо: адвокатніколи не програє!).
Очевидно, що увесь процес доказування має логічну і юридичну складові.Перша характеризується логіко-аналітичним процесом в ході якогодосліджуються докази, обираються засоби доказування, реалізовуєтьсядоказовий матеріал. Тут є кілька особливостей, пов’язаних зісуб’єктивним сприйняттям суддею розглядуваної ситуації (спору), які невсі адвокати і часто у недостатній мірі використовують на практиці саметоді, коли це потрібно. Зокрема, з метою проявити свій професіоналізм івпевненість адвокати можуть у своїх промовах використовувати посиланняна рішення в аналогічних справах, вказувати на наявність мінімальногозв’язку адвоката або його клієнта зі свідками, акцентувати увагу судуна мінімальні протиріччя у показаннях сторони-опонента і свідків абозміну показань чи різницю в показаннях з одного питання у різнихзасіданнях однієї справи, протиставляти докази або просто «чіплятися докожного слова» представника іншої сторони. Всі ці аспекти хоч інадмірно нагромаджують виступ, але значною мірою візуально підриваютьавторитет і об’єктивність супротивника, що відповідає основній метіклієнта і його представника – виграти справу, адже судді хоч і діютьзгідно букви закону, але теж люди з власними поглядами і відчуттями.
Друга складова процесу доказування – юридична, доказування лежить позасуб’єктивним сприйняттям і ґрунтується виключно на нормах матеріальногоі процесуального права без вираження адвокатом свої поглядів іпсихологічної дії на учасників процесу. Склад цієї категорії, окрімдоведення правової позиції слідуючи виключно нормам права включає іокремі «хитрощі». Так, інколи вигідно в окремих випадках для перемоги усправі неофіційно долучити захисником третю особу із самостійнимивимогами, законність чого можна обґрунтувати позицією Фурси С. Я., якавважає, що можливо і представництво одним адвокатом кількох позивачів(третя особа із самостійними вимогами має права позивача, ст. 34 ЦПК) зоднаковими вимогами, а отже у такому випадку це відповідатиме закону(залучення третьої особи без самостійних вимог взагалі не представляєтруднощів, все залежить від наявної в тому потребі); залучення у кінціпроцесу досі не заявлених доказів через нового (справжнього, але такожне заявленого на попередньому розгляді справи) свідка; вимога адвокатавизнати щойно змінені свідчення свідка неналежними та інше. Усі цітактичні кроки без сумніву мають лежати у правовому полі не порушуючизакону, однак їх ефективність має бути максимальна, чого можна досягтишляхом всебічного, повного аналізу доказів і реалізацію їх змаксимальною вигодою.
Дивлячись на діяльність адвоката з будь-яких позицій неможливо непогодитись із тим, що захист прав та інтересів у судді потребує знань,винахідливості і оптимізму. У цивільному процесі переважно приймаютьучасть лише два конкуруючі адвокати, а отже переможцем буде завжди той,хто знайде більше лазівок і у своїх доказах, і у доказах опонента.
