Прийнято закон, який допоможе банкам боротись із ухиленням недобросовісних боржників від сплати кредитів
Маркіян Мальський, керівник Західноукраїнської філії Arzinger
Наталія Анохіна, юрист Arzinger
Питання ефективності правових механізмів, що забезпечують збереження майна до винесення судом остаточного рішення про стягнення заборгованості, помітно актуалізувалось після фінансової кризи, коли проблему масового неповернення позик та кредитів відчули на собі практично всі українські банки. При цьому, найбільш поширеними механізмами неповернення кредитів є використання схем, пов’язаних з фіктивним банкрутством та визнання кредитних договорів недійсними.
У разі використання таких «правових» механізмів, навіть факт забезпечення кредитного зобов’язання порукою чи іпотекою або іншим видом застави не спроможне убезпечити кредитодавця від порушення його майнових прав та фактичної втрати суми переданої позики, як і відсотків за користування коштами. Недобросовісні боржники, ініціюючи судові процеси щодо визнання недійсними кредитних договорів, одночасно просять суд визнати недійсними і правочини щодо забезпечення зобов’язань, а саме договори поруки та застави.
Це видається цілком логічним та законним, оскільки відповідно до статті 548 ЦК України, недійсність основного зобов'язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення. Проте, на практиці, вирішуючи такі спори, суди не вирішують питання щодо повернення сторонами отриманого за кредитними договорами, знімаючи при цьому всі обтяження з майна, виключаючи записи з Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, що дозволяє боржникам відчужити таке майно ще до звернення банків з позовами про застосування наслідків недійсності кредитних договорів.
При цьому, у випадку визнання недійсним договорів кредиту і відповідно застави/поруки, кредитодавець опиняється в ситуації, за якої недобросовісний позичальник протягом певного періоду користувався кредитними коштами, позику витратив, забезпечення зобов’язання – є недійсним, а все майно за рахунок якого можна було б повернути позику, в тому числі і об’єкту, який був предметом іпотеки, успішно відчужується боржником третім особам.
І хоча законом передбачено можливість забезпечення позову ще до його подання та на будь-якій стадії розгляду справи, враховуючи той факт, що практика задоволення таких заяв є швидше рідкістю ніж правилом, боржники ефективно використовують різні тактики затягування процесу та процесуальні диверсії і оперативно відчужують належне їм майно до та в період розгляду справи судом.
На виправлення цієї ситуації 2 жовтня 2012 року було прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов'язань", який направлено на підпис Президенту 15 жовтня 2012 року. Законом вносяться зміни в Господарський, Цивільний та Господарський процесуальний кодекси України, закони "Про виконавче провадження", "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Найістотнішою новелою закону є доповнення Цивільного кодексу України новою статтею 1057-1, що регулюватиме порядок застосування та реалізації реституції у випадку визнання недійсним договору кредиту та договору застави, завданням якої є убезпечення прав банків на повернення наданої позики.
Зокрема, згідно нововведеної статті суд у випадку спору щодо недійсності кредитного договору в обов´язковому порядку за заявою сторони, тобто у даному випадку - кредитодавця, застосовує наслідки недійсності правочину, тобто визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю у випадку визнання недійсним кредитного договору.
Ключовим нововведенням стане можливість накладення арешту на майно боржника та/або поручителя, що забезпечене заставою, при визнанні недійсним кредитного договору. Крім цього, тепер у випадку, якщо протягом 30 днів з дня набрання законної сили рішенням суду про визнання недійсним кредитного договору боржник не поверне банку суму, встановлену судовим рішенням, то кредитодавець матиме право звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на таке арештоване майно. Тобто, фактично, законом чітко передбачено такий спосіб захисту права кредитодавця на повернення коштів позики у зв’язку із визнанням недійсним кредитного договору, як звернення стягнення на арештоване майно.
Аналогічні нововведення застосовуватимуться у випадку визнання недійсним договору застави.
Відповідна новела також відображена у Господарському процесуальному кодексі України, в якому статтю 86 доповнено новою частиною, що передбачає можливість винесення відповідної ухвали. Проте, зазначена стаття, ані жодна інша не містить процесуально законодавства не містить чіткої вказівки на необхідність (обов’язок чи право суду) виносити відповідну ухвалу про накладення арешту, як це передбачено у випадку забезпечення позову.
При цьому, можливість накладення арешту на заставне майно в процесі визнання недійсним договору кредиту чи застави, не є способом забезпечення позову в розумінні статей 66-67 ГПК України, а правова природа такого правового механізму залишається невизначеною.
Так, відповідно до змісту норм господарського процесуального законодавства, що регулюють порядок та підстави для забезпечення позову, забезпечення позову шляхом накладання арешту на майно, можливе лише щодо майна, що належать відповідачеві. Напротивагу, у випадку передбаченому новим законом, арешт можливо буде накласти на майно, що належить позивачеві (заставодавцю), а не відповідачеві, а згідно законопроекту подання окремого зустрічного позову банку для визначення питання щодо реституції не вимагається. Таким чином, накладення арешту на заставне майно у випадку визнання недійсним договору кредиту чи застави не є способом забезпечення позову, а окремим правовим механізмом.
Проте, видається, що реалізація даного положення може бути утруднена у зв’язку із не зовсім чітким закріпленням такої процесуальної дії саме в процесуальному кодексі. Зокрема, в ГПК України, поряд із прийнятою нормою, яка визначає можливість винесення такої ухвали, не закріплює випадки за яких такий арешт може бути накладено, порядок і строк подання відповідної заяви та її розгляду, із доповненої норми не випливає, що арешт може бути накладено лише на заставлене майно тане визначено чи є накладення такого арешту можливим та обов’язковим.
Названим законом також було внесено зміни в Господарський кодекс, доповнивши його відсилочною нормою до цивільного законодавства в частині правових наслідків недійсності кредитного договору, а також недійсності договору застави.
Крім того, істотні зміни внесено в Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в числі яких виключення норми про можливість проведення експертизи в процесі розгляду справи про банкрутство, що часто використовувалось як спосіб затягнення процесу, та загалом включення норми про заборону зупинення провадження по справі про банкрутство. Так затягування процедури банкрутства часто використовується самими ж боржниками, в тому числі у випадках фіктивного банкрутства чи ініціювання процедури так званими «фіктивними кредиторами», з метою невиконання фінансових вимог, в тому числі кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, на період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів та до вирішення справи судом.
Крім цього, згідно прийнятих змін врегульовано ряд питань, пов’язаних із санацією боржника та особливостей стягнення заборгованості кредиторами, чиї зобов’язання забезпечені заставою. Так, в числі іншого Закон доповнено положенням, що у випадку, якщо забезпечені заставою кредитори не погоджують план санації, інші кредитори вправі прийняти рішення про виділення речей, наданих у заставу з майна боржника, їх продаж на аукціоні та задоволення вимог таких кредиторів або про викуп боргу відповідно до відомостей реєстру вимог кредиторів. Таким чином, кредитори, зобов’язання яких забезпечені заставою отримають можливість задовольнити вимоги ще під час розгляду справи про банкрутство. Також згідно внесених змін, із Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" виключено положення, що регулювали особливий порядок банкрутства відсутнього боржника.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов'язань" також внесено деякі зміни до Закон України "Про виконавче провадження", який доповнено нормами, які передбачають, що під час проведення опису майна боржника - юридичної особи та накладення арешту на нього державний виконавець також використовує відомості щодо належного боржнику майна за даними бухгалтерського обліку. Під час прийняття державним виконавцем постанови про арешт майна боржника арешт поширюється на усі поточні рахунки боржника, в тому числі ті, що будуть відкриті боржником після винесення державним виконавцем постанови про арешт майна. Витрати, пов´язані з організацією та проведенням прилюдних торгів, аукціонів або реалізації майна боржника на комісійних умовах, не повинні перевищувати п´яти відсотків вартості реалізації майна.
Видається, що зазначені нововведення суттєво зменшать можливості для ухилення недобросовісних боржників від сплати позики та унеможливлять використання законодавчих та правозастосовних прогалин в частині застосування реституції та її фактичної реалізації у випадку визнання недійсним кредитного договору.
Наталія Анохіна, юрист Arzinger
Питання ефективності правових механізмів, що забезпечують збереження майна до винесення судом остаточного рішення про стягнення заборгованості, помітно актуалізувалось після фінансової кризи, коли проблему масового неповернення позик та кредитів відчули на собі практично всі українські банки. При цьому, найбільш поширеними механізмами неповернення кредитів є використання схем, пов’язаних з фіктивним банкрутством та визнання кредитних договорів недійсними.
У разі використання таких «правових» механізмів, навіть факт забезпечення кредитного зобов’язання порукою чи іпотекою або іншим видом застави не спроможне убезпечити кредитодавця від порушення його майнових прав та фактичної втрати суми переданої позики, як і відсотків за користування коштами. Недобросовісні боржники, ініціюючи судові процеси щодо визнання недійсними кредитних договорів, одночасно просять суд визнати недійсними і правочини щодо забезпечення зобов’язань, а саме договори поруки та застави.
Це видається цілком логічним та законним, оскільки відповідно до статті 548 ЦК України, недійсність основного зобов'язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення. Проте, на практиці, вирішуючи такі спори, суди не вирішують питання щодо повернення сторонами отриманого за кредитними договорами, знімаючи при цьому всі обтяження з майна, виключаючи записи з Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, що дозволяє боржникам відчужити таке майно ще до звернення банків з позовами про застосування наслідків недійсності кредитних договорів.
При цьому, у випадку визнання недійсним договорів кредиту і відповідно застави/поруки, кредитодавець опиняється в ситуації, за якої недобросовісний позичальник протягом певного періоду користувався кредитними коштами, позику витратив, забезпечення зобов’язання – є недійсним, а все майно за рахунок якого можна було б повернути позику, в тому числі і об’єкту, який був предметом іпотеки, успішно відчужується боржником третім особам.
І хоча законом передбачено можливість забезпечення позову ще до його подання та на будь-якій стадії розгляду справи, враховуючи той факт, що практика задоволення таких заяв є швидше рідкістю ніж правилом, боржники ефективно використовують різні тактики затягування процесу та процесуальні диверсії і оперативно відчужують належне їм майно до та в період розгляду справи судом.
На виправлення цієї ситуації 2 жовтня 2012 року було прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов'язань", який направлено на підпис Президенту 15 жовтня 2012 року. Законом вносяться зміни в Господарський, Цивільний та Господарський процесуальний кодекси України, закони "Про виконавче провадження", "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Найістотнішою новелою закону є доповнення Цивільного кодексу України новою статтею 1057-1, що регулюватиме порядок застосування та реалізації реституції у випадку визнання недійсним договору кредиту та договору застави, завданням якої є убезпечення прав банків на повернення наданої позики.
Зокрема, згідно нововведеної статті суд у випадку спору щодо недійсності кредитного договору в обов´язковому порядку за заявою сторони, тобто у даному випадку - кредитодавця, застосовує наслідки недійсності правочину, тобто визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю у випадку визнання недійсним кредитного договору.
Ключовим нововведенням стане можливість накладення арешту на майно боржника та/або поручителя, що забезпечене заставою, при визнанні недійсним кредитного договору. Крім цього, тепер у випадку, якщо протягом 30 днів з дня набрання законної сили рішенням суду про визнання недійсним кредитного договору боржник не поверне банку суму, встановлену судовим рішенням, то кредитодавець матиме право звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на таке арештоване майно. Тобто, фактично, законом чітко передбачено такий спосіб захисту права кредитодавця на повернення коштів позики у зв’язку із визнанням недійсним кредитного договору, як звернення стягнення на арештоване майно.
Аналогічні нововведення застосовуватимуться у випадку визнання недійсним договору застави.
Відповідна новела також відображена у Господарському процесуальному кодексі України, в якому статтю 86 доповнено новою частиною, що передбачає можливість винесення відповідної ухвали. Проте, зазначена стаття, ані жодна інша не містить процесуально законодавства не містить чіткої вказівки на необхідність (обов’язок чи право суду) виносити відповідну ухвалу про накладення арешту, як це передбачено у випадку забезпечення позову.
При цьому, можливість накладення арешту на заставне майно в процесі визнання недійсним договору кредиту чи застави, не є способом забезпечення позову в розумінні статей 66-67 ГПК України, а правова природа такого правового механізму залишається невизначеною.
Так, відповідно до змісту норм господарського процесуального законодавства, що регулюють порядок та підстави для забезпечення позову, забезпечення позову шляхом накладання арешту на майно, можливе лише щодо майна, що належать відповідачеві. Напротивагу, у випадку передбаченому новим законом, арешт можливо буде накласти на майно, що належить позивачеві (заставодавцю), а не відповідачеві, а згідно законопроекту подання окремого зустрічного позову банку для визначення питання щодо реституції не вимагається. Таким чином, накладення арешту на заставне майно у випадку визнання недійсним договору кредиту чи застави не є способом забезпечення позову, а окремим правовим механізмом.
Проте, видається, що реалізація даного положення може бути утруднена у зв’язку із не зовсім чітким закріпленням такої процесуальної дії саме в процесуальному кодексі. Зокрема, в ГПК України, поряд із прийнятою нормою, яка визначає можливість винесення такої ухвали, не закріплює випадки за яких такий арешт може бути накладено, порядок і строк подання відповідної заяви та її розгляду, із доповненої норми не випливає, що арешт може бути накладено лише на заставлене майно тане визначено чи є накладення такого арешту можливим та обов’язковим.
Названим законом також було внесено зміни в Господарський кодекс, доповнивши його відсилочною нормою до цивільного законодавства в частині правових наслідків недійсності кредитного договору, а також недійсності договору застави.
Крім того, істотні зміни внесено в Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в числі яких виключення норми про можливість проведення експертизи в процесі розгляду справи про банкрутство, що часто використовувалось як спосіб затягнення процесу, та загалом включення норми про заборону зупинення провадження по справі про банкрутство. Так затягування процедури банкрутства часто використовується самими ж боржниками, в тому числі у випадках фіктивного банкрутства чи ініціювання процедури так званими «фіктивними кредиторами», з метою невиконання фінансових вимог, в тому числі кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, на період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів та до вирішення справи судом.
Крім цього, згідно прийнятих змін врегульовано ряд питань, пов’язаних із санацією боржника та особливостей стягнення заборгованості кредиторами, чиї зобов’язання забезпечені заставою. Так, в числі іншого Закон доповнено положенням, що у випадку, якщо забезпечені заставою кредитори не погоджують план санації, інші кредитори вправі прийняти рішення про виділення речей, наданих у заставу з майна боржника, їх продаж на аукціоні та задоволення вимог таких кредиторів або про викуп боргу відповідно до відомостей реєстру вимог кредиторів. Таким чином, кредитори, зобов’язання яких забезпечені заставою отримають можливість задовольнити вимоги ще під час розгляду справи про банкрутство. Також згідно внесених змін, із Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" виключено положення, що регулювали особливий порядок банкрутства відсутнього боржника.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов'язань" також внесено деякі зміни до Закон України "Про виконавче провадження", який доповнено нормами, які передбачають, що під час проведення опису майна боржника - юридичної особи та накладення арешту на нього державний виконавець також використовує відомості щодо належного боржнику майна за даними бухгалтерського обліку. Під час прийняття державним виконавцем постанови про арешт майна боржника арешт поширюється на усі поточні рахунки боржника, в тому числі ті, що будуть відкриті боржником після винесення державним виконавцем постанови про арешт майна. Витрати, пов´язані з організацією та проведенням прилюдних торгів, аукціонів або реалізації майна боржника на комісійних умовах, не повинні перевищувати п´яти відсотків вартості реалізації майна.
Видається, що зазначені нововведення суттєво зменшать можливості для ухилення недобросовісних боржників від сплати позики та унеможливлять використання законодавчих та правозастосовних прогалин в частині застосування реституції та її фактичної реалізації у випадку визнання недійсним кредитного договору.
