Дмитро Хилюк — журналіст, який став жертвою незаконного викрадення з боку російських військових.

У СІЗО та колонії, де я знаходився, голод відчувався неймовірно сильно — з першого до останнього дня.

За оцінками правозахисників, під час повномасштабної війни ворог захопив у полон не менше 16-17 тисяч цивільних українців. Проте зафіксованих випадків значно менше — приблизно 2 тисячі. Дмитро Хилюк, який став співрозмовником Укрінформу, є одним із тих, хто повернувся з незаконного російського ув'язнення, яке тривало майже 3,5 роки.

Журналіста з Києва, який проживав разом з батьками неподалік столиці, захопили російські загарбники 3 березня 2022 року у тимчасово окупованих Козаровичах. В той день, неподалік від їхнього дому, п'ятеро російських солдатів скинули на землю його та 74-річного батька, взявши їх у полон, а потім розділивши. Лише через багато місяців син отримав підтвердження про долю своїх найближчих людей.

У цій історії, через два роки після викрадення Дмитра Хилюка військовими РФ, Міністерство оборони Росії, відповідаючи на запит, підтвердило його утримання під вартою. Офіційна інформація стала доступною лише завдяки активним вимогам вітчизняних журналістів та Міжнародної організації "Репортери без кордонів". Одночасно, ім'я журналіста згадувалося в комунікаціях омбудсменів обох країн. Проте, навіть через два роки, російська сторона не розкрила місце його утримання, обґрунтовуючи це "службовою інформацією". Таким чином, за маніпулятивними поясненнями агресора, нібито забезпечується безпека незаконно викрадених українських цивільних осіб у місцях їхнього утримання, а також "попередження терористичних актів у цих закладах".

Дмитро Хилюк вважає 24 серпня 2025 року своїм другим днем народження, оскільки саме в цей день він повернувся на рідну землю в рамках обміну, що відбувся на День відновленої незалежності України. У нашій розмові з колишнім в'язнем Кремля ми обговорюємо умови, в яких утримуються українці в російському полоні; адаптацію після жорстокого поводження в місцях позбавлення волі агресора; можливості покарання ворога за викрадення цивільного населення; а також переживання його літніх батьків, які чекали на сина, отримавши всього один лист за весь час, оскільки Росія позбавляє українських полонених навіть найпростішої можливості спілкування.

"У РОСІЙСЬКОМУ ПОЛОНІ КОЖНОГО УКРАЇНЦЯ ХОЧУТЬ ПЕРЕТВОРИТИ У ЗАЛЯКАНУ ХУДОБУ"

Дмитре, розкажіть, будь ласка, як проходила ваша реабілітація після повернення з російського полону? Фахівці стверджують, що для повної адаптації може знадобитися близько двох років.

- Я вважаю, що адаптація після повернення з місць незаконного позбавлення волі в РФ може тривати приблизно такий самий період, який ти там перебував. Це не означає, що упродовж цього часу людина нічого не повинна робити. Навпаки -- чим більше активностей, тим швидше повертається багатогранне світосприйняття.

Коли людина довгий час перебуває в російському полоні, то, в принципі, відвикає від усього -- від елементарних звичок і соціальних потреб. Ув'язненим там, як свиням, перепрошую за некоректне порівняння, насипають у корито якусь баланду -- щоби щось поїли, а далі наглядачі принижують, роздають безглузді вказівки й позбавляють можливості спілкуватися. І так роками.

Отже, коли ти знову входиш у звичне життя, навіть найпростіші завдання починають здаватися складними. Наприклад, рік тому, одразу після повернення, я відчував труднощі з використанням функцій свого мобільного телефону. До полону я без проблем міг замінити змішувач на кухні. Тепер же деякі завдання, які раніше давалися легко, все ще викликають труднощі. Я довше пригадую, де що закручувати, і підраховую діаметри. Нейронні зв'язки, які були втрачені, потребують часу для відновлення.

У російських тюрмах українці виявляються позбавленими тактильних, зорових та слухових вражень. У цих закладах майже немає кольорів, окрім стандартного сірого та інших темних, похмурих відтінків.

Яким чином ставилися до українських військових, які перебували в російських тюрмах, де ви знаходилися?

Я відвідав два місця. Перше з них — слідчий ізолятор у Новозибкові, що в Брянській області, всього за 70 кілометрів від кордону з Україною. У цьому закладі два корпуси, обидва вражаюче холодні, особливо старіший з товстими стінами, ймовірно, ще з дореволюційних часів. На стіні другого корпусу була вказана дата будівництва — 1990 рік. Цю будівлю неодноразово ремонтували, але комунікації там не функціонували, а частина камер була абсолютно без вікон — без скла.

Другим місцем мого перебування стало селище Пакіно, розташоване у Володимирській області, приблизно за 200 кілометрів на схід від Москви. Тут знаходиться велика діюча виправна колонія ІК-7. Українцям було заборонено працювати, тому ми проводили дні в камерах. У цій установі відбували покарання російські засуджені, але нас утримували окремо. Часом можна було почути звуки промислової діяльності, а вітер приносив запахи від тваринних ферм — ймовірно, місцеві росіяни були залучені до цієї роботи.

Не раз ми казали, і цивільні, і військові українські полонені: "Дайте нам роботу!" Бо ж можна з'їхати з глузду, коли два, п'ять, сім місяців чи роками просто бачиш ті самі сірі стіни та тих самих людей -- і нічого не робиш. Один більш-менш притомний охоронець у Новозибкові відповідав на прохання залучити хоча б до якогось прибирання: "Вам не можна працювати".

Вважаю, що обмежуючи наше спілкування, прагнули зламати наш дух і перетворити кожного українця на налякану істоту. Нас завжди сприймали як худобу. Наприклад, охоронці не заходили до камер, і коли відкривали вічко для огляду, ув'язнені були змушені опускати погляд.

Нещодавно ви підготували журналістський репортаж про табір на заході України, де утримуються військовополонені – росіяни та представники інших країн. Ці бранці, які брали участь у війні на стороні агресора, отримують посилки з цигарками та продуктами, займаються фізичними вправами, мають добру їжу і навіть отримують зарплату. Чи були в двох місцях вашого утримання в Росії хоча б телевізор і книги?

Відмінності в умовах утримання українських військових, які потрапили в полон в Росії, та полонених військовослужбовців агресора в Україні є вкрай суттєвими. Проте, ми є цивілізованою європейською державою, яка потребує обмінного механізму для повернення своїх громадян.

Мене та інших ув'язнених у СІЗО змушували переглядати пропагандистські новини до 21 вересня 2022 року, а ввечері під час перевірки ми мали щодня їх переказувати. У той час московські влади ще вважали, що незабаром вся Україна опиниться під їхнім контролем. Це я зрозумів лише згодом. А коли їх почали відступати з півдня та Харкова, телевізори раптово зникли.

Книг було дуже мало. У слідчому ізоляторі переважали "захалявні" видання: здебільшого це були жіночі романи та інші невеличкі книг у м'яких обкладинках з простим сюжетом. Доступ до них у нас був тільки протягом кількох місяців. У колонії ситуація трохи покращилася: там можна було знайти твори Буніна, Ромена Ролана та деякі інші класичні зразки російської та зарубіжної літератури. Складається враження, що хтось просто передав свою домашню бібліотеку для використання ув’язненими.

За ґратами книги ставали справжнім порятунком, адже вони допомагали заповнити брак інформації, що так важко витримувати. Коли ти залишаєшся на самоті, обмірковуючи всі можливі варіанти свого життя вже по кілька разів, а нові знання не з'являються, готовий навіть прочитати інструкцію до газового котла.

В бібліотеці стояла черга за чудовими романами Дюма. Ці книги можна було читати тільки в денний час. Коли наставала вечірня перевірка, тобі доводилося вийти в коридор і залишити її на окремій полиці.

У камерах лунали тихі розмови українською, а вночі в'язнів виводили на флюорографію, закривши їм обличчя мішками.

- Чи була можливість з кимось перекинутися українськими словами?

Коли камера зачинялася, можна було тихо обмінюватися думками українською мовою. Не було часу на розмови, адже раз на тиждень влаштовували душ. На прогулянковому майданчику, якщо не було наглядачів, також можна було вести бесіди. Теми обговорень були різноманітними: від автомобілів і побуту до будівництва та їжі.

Усі були постійно голодні, тому найчастіше обговорювали, хто що буде купувати та їсти після звільнення, хто що хоче спробувати... До речі, ми разом були в полоні зі старшим чоловіком, який ніколи в житті не їв київського торта. Його звільнили під час обміну у червні цього року. Коли він проходив обстеження в лікарні, я йому привіз київський торт.

Чи можна стверджувати, що українських військових, які потрапили в полон в Росії, піддають голодуванню?

- "Морди ліца" російських полонених у місцях утримання в Україні не такі, як ми були -- скелети. Постійно в обох російських тюрмах, де я перебував без кількох днів 3,5 року, голод був страшний, з першого дня й до останнього. Це теж потужний елемент упокорення. Бо якщо людина голодна, вона більше ні про що не може думати.

Мені там дуже хотілося поїсти чогось солодкого, навіть більше, ніж котлет або м'яса. Хоча всього хотілося! До речі, нам спеціально жодної страви не солили. Фактично в усіх в організмі був дефіцит солі. Здавалося: взяв би ложку -- і з'їв. У звичайному житті, якщо тебе не тримали в російському полоні, це бажання здається дуже дивним.

- Чи знали особисто українців, які загинули в російському полоні?

Майор Марк Дорошенко, який у 2014 році вирушив до АТО, мав статус "піджака" (оскільки навчався на військовій кафедрі у виші та здобув лейтенантське звання ще за часів Радянського Союзу). Він брав участь в обороні Донецького аеропорту, а у 2022 році потрапив у полон у Маріуполі. У нього були серйозні проблеми зі щитоподібною залозою, і йому потрібно було постійно приймати тироксин. Однак медикаменти в колонії йому не надавали. Марк довгий час терпів муки, а потім його перемістили з нашої камери. Коли я повернувся додому, хлопці повідомили, що його забрали до так званого госпіталю, де він і помер. Таким чином, Марка Дорошенка фактично замордували.

На основі ваших спостережень, чи помітили ви, що в обох закладах, де ви були, до деяких людей ставилися гірше, ніж до інших?

- Можна сказати, що трошки легше інколи було старшим людям. Дехто з адекватніших охоронців не змушував полонених віком 50-60 років і старших робити виснажливі присідання та віджимання. Проте були зміни садистів, які ні на що не зважали, а знущалися з усіх: не дозволяли нам упродовж дня сідати в камері ані на підлогу, ані на ліжко, не дай Боже.

Нам пощастило, адже нас ніколи не чіпали вночі. Єдине, що траплялося кілька разів після вечірнього відбою о десятій, — це надягали мішки на голови і відводили на флюорографію. Кабінет знаходився на іншому кінці території колонії. Це пояснювали тим, що ми не повинні були перетинатися з ув'язненими. Адміністрація дуже побоювалася, що ми могли б налагодити якісь неформальні зв'язки, і російські зеки зрозуміли б, що ми — це люди, а не звірі, як нас зображують.

- Чи багато повернулося полонених з РФ, яких ви знали?

- Із цивільних -- цей чоловік із Харківщини. Людина з Ірпеня, з якою рік перебував у камері в Новозибкові, ще в полоні. Військових уже багато повернули, майже всіх тих, кого я знав особисто.

Мабуть, важко знову переживати травматичні моменти у своїй пам’яті. Проте, чи маєте намір створити книгу, в якій розповісте про свій досвід перебування в російському полоні?

- Я пишу потихеньку книжку про полон. Але дуже важко знову занурюватися в цю історію. Однак розумію, що це необхідна робота, навіть якщо неприємна.

Цікаво, що наприкінці 2024 року, перед візитом делегації на чолі з російським уповноваженим з прав людини Тетяною Москальковою до в'язниці, нам роздали продуктові набори та деякі речі, зокрема шкарпетки. Проте після цього частину цих "подарунків" забрали назад, включаючи навіть нижню білизну.

Чи з’являється у снах те, що було колись?

Мені приснилося, що я повернувся додому. А насправді все виявилося зовсім інакше.

РУКИ УКРАЇНСЬКОГО АБО МІЖНАРОДНОГО ПРАВОСУДДЯ ДОТЯГНУТЬСЯ ДО ЗЛОЧИНЦІВ

- Дмитре, як уперше після полону спілкувалися з батьками 24 серпня минулого року?

Я подзвонив і повідомив, що повернувся. Мама миттєво розплакалася. Я намагався її заспокоїти: "Не варто сльозам, я вже вдома".

Вів бесіду через відеозв’язок. Відразу помітив, що в нашому будинку в Козаровичах вже знімали репортаж телевізійники. Зібралося чимало сусідів. Пришла й колега моєї мами – теж пенсіонерка, з якою вона колись працювала вчителькою. Усі – повна хата людей – були раді, що я повернувся в Україну.

- Як скоро вдалося обійнятися з батьками, які вас не бачили 3,5 роки?

- Усіх, кого повертають із російського полону, відразу скеровують на обстеження у медичний заклад. Друзі на пів дня відвезли мене до батьків машиною: я вже не пам'ятаю, чи в першу неділю (тобто у вихідний), чи через тиждень. Ночувати треба було повертатися в лікарню.

- Як почувалися на подвір'ї і в будинку після того, як не були там тривалий час? Вас забрали з Козаровичів, коли там тимчасово "хазяйнували" російські окупанти.

- Було відчуття, ніби будинок твій і не твій. Багато чого змінилося. Двір дуже заріс. Батьки немолоді, тому все довкола стало менш доглянутим. Батько всього не встигав робити, мама уже тривалий час ходила з паличкою.

Я переглядав знімки нашого дому та прибудинкової території, зроблені незабаром після тимчасової окупації. Враження від тих моментів було жахливим. У перші дні березня 2022 року, коли я ще перебував вдома, снаряд потрапив прямо в нашу оселю. На щастя, завдяки товщині стін, він не пройшов крізь них. Проте у дворі залишилася величезна вирва...

Дмитре, чи все ще доїжджаєте на мотоциклі до роботи в Києві? Коли ми, журналісти Укрінформу, відвідали Козаровичі в травні 2023 року, ваш батько показав нам кілька ваших мотоциклів, які, на жаль, були використані окупантами без вашого дозволу. Пан Василь сподівався, що ви зможете відновити цю техніку після повернення. Чи вже вдалося все відремонтувати?

- Мотоциклами я захопився, коли вже почав заробляти гроші. Перед початком повномасштабної війни мав їх три. Коли російські військові зайшли в Козаровичі й у нашому будинку облаштували собі житло, то, не питаючи дозволу, брали ці мотоцикли і їздили. Після того як наприкінці березня 2022 року підрозділи російської армії поспіхом відступили, сусіди позвозили батькам покинуту в різних кінцях села нашу техніку. Два мотоцикли, дуже понівечені, доїхали своїм ходом; третій -- у найгіршому стані -- привезли мікроавтобусом.

Повернувшись із полону, один мотоцикл я сам відремонтував. Другий, зі складнішою несправністю, віддавав у майстерню. Третій -- старенький, він свій ресурс виробив, тож до нього руки не дійшли.

Кажуть, що дім — це наша фортеця. Як змінилася ваша кімната через рік після повернення з російського полону? Батьки згадували, що на другому поверсі окупанти навіть створили пункт спостереження.

У своїй кімнаті я розмістив український прапор, який раніше майорів на фасаді будинку. Також я придбав шафу, адже досі в мене не було власного меблевого комплекту, і столик для ліжка.

Орки зламали великий телевізор. Не планую купувати новий. У мене немає багато вільного часу для перегляду, зараз мені цілком вистачає ноутбука. Я щоденно працюю: вранці виїжджаю, а ввечері повертаюся додому.

- Як почувається мама? Відсутність вас 3,5 року не додала їй здоров'я.

- У середині жовтня минулого року мама на порозі впала й отримала складний перелом. Лікарі зробили дві дуже складні операції. Два з половиною місяці їй не дозволяли вставати з ліжка. Потім рекомендували поступово починати рухатися. Вона знову ходить із паличкою.

Матеріали кримінального провадження, пов'язані з вашим зникненням, були передані поліцією до слідчого управління ГУ СБУ в місті Київ та області ще 13 квітня 2022 року для подальшого досудового розслідування. Після цього до процесу повернення з полону також підключилася Служба зовнішньої розвідки України. Чи вважаєте ви, що злочинці будуть покарані у вашій справі та у випадках викрадення інших цивільних громадян України?

Ці злочини не підлягають строкам давності. Якщо наше правосуддя не зможе їх покарати, міжнародні інстанції обов'язково дійдуть до винуватців. Однак важливо усвідомлювати, що процес буде відбуватися значно повільніше, ніж нам хотілося б.