Доступ до правосуддя без можливості доступу (частина 2)
Старт (частина 1)
Навіть якщо вдасться знайти кошти для сплати судового збору та найму адвоката, особа все ще не має чіткого уявлення про реальні витрати, які можуть виникнути в ході судового розгляду.
До особистих витрат додається ще один психологічний і фінансовий бар'єр, що стримує звернення до суду. Людина усвідомлює, що в разі програшу, за деяких обставин, їй можуть бути покладені витрати на адвоката іншої сторони.
Перед тим, як розпочати судовий процес проти банку, великої корпорації, забудовника чи іншої потужної сторони, людина міркує не лише про витрати на власний захист. Вона також замислюється: а скільки мені обійдеться невдача? Цей страх може стати перепоною, навіть якщо двері суду формально відкриті.
Тому питання співмірності адвокатських витрат має бути не формальністю наприкінці процесу. Наймання великою компанією надзвичайно дорогої юридичної фірми не повинно перетворюватися на фінансову зброю проти слабшого опонента. Суд має оцінювати не лише наявність рахунку та договору, а й те, наскільки заявлена сума відповідає складності конкретної справи.
Так само людина повинна заздалегідь розуміти свій можливий фінансовий ризик. Значні очікувані судові витрати сторони варто декларувати завчасно, щоб після завершення справи не виникала сума, яку опонент не міг навіть приблизно передбачити.
Було б доцільно створити окремий електронний калькулятор для оцінки загального фінансового ризику, що включав би судовий збір, приблизні витрати, які понесе сторона, можливість їх відшкодування, а також потенційні витрати у разі програшу справи.
А перед поданням складного або дорогого позову адвокат має бути зобов'язаний письмово пояснити клієнту не лише розмір власного гонорару, а й можливі додаткові судові витрати та фінансові наслідки програшу. Усної розмови тут недостатньо. Письмове роз'яснення фіксує обсяг інформації, яку людина отримала до початку процесу, і відповідальність адвоката за належне інформування клієнта. Бо "скільки коштує адвокат?" - лише половина правильного питання.
Існує ще один надзвичайно важливий аспект – реальна рівність учасників. Згідно з законом, індивід та великий банк, громадянин і державна установа, працівник і потужна корпорація мають однакові процесуальні права. Проте, навіть при наявності рівних прав, це не гарантує рівних можливостей для їх реалізації. З одного боку, може бути особа, яка вперше стикається з матеріалами судової справи. З іншого – юридичний відділ, адвокати зі значним досвідом, що включає десятки подібних справ, доступ до всіх необхідних документів, спеціалістів та можливість тривало вести судові процеси.
Ця нерівність особливо гостро проявляється, коли право людини доводиться не їй, а її опоненту — державним органам, роботодавцям, банкам, монополістам або великим компаніям. Формально існує можливість звернутися до суду з вимогою отримати такий доказ. Проте, якщо його не надають або процес затягується, саме громадянин ризикує залишитися без важливого документа, який міг би підтвердити його позицію. Це ілюструє різницю між формальною рівністю та реальною можливістю захистити свої інтереси.
Тут правила мають робити приховування доказів процесуально невигідним. Якщо документ перебуває виключно під контролем іншої сторони і суд зобов'язав його надати, безпідставне невиконання такої вимоги повинно мати відчутні наслідки. Процесуальне законодавство вже передбачає заходи реагування за неподання витребуваних доказів без поважних причин. Але головне - щоб ці механізми реально працювали.
Я б не стала стверджувати про наявність якоїсь "презумпції винності" у даному контексті. Це юридично некоректно в рамках цивільного процесу. Натомість, цілком виправданим є принцип несприятливих наслідків для сторін: якщо одна зі сторін без поважної причини приховує доказ, що знаходиться під її контролем, вона не має права отримувати від цього жодних вигод.
У типових спорах професійна сторона могла б бути зобов'язана одразу розкривати стандартний набір документів. Роботодавець - документи щодо звільнення та оплати праці, банк - розрахунок заборгованості та рух коштів, страховик - документи, на яких ґрунтується відмова у виплаті.
Доступ судів до державних реєстрів має бути максимально простим і безпосереднім. Громадянин не повинен витрачати місяці на отримання довідки від одного державного органу лише для того, щоб потім передати її іншому органу – суду.
А там, де очевидно, що громадянин об'єктивно не може отримати доказ самостійно, суд має повноцінно використовувати передбачені законом механізми його витребування. Це не означає стати адвокатом людини. Це означає забезпечити реальну, а не декоративну рівність процесуальних можливостей. В адміністративних спорах щодо правомірності рішення чи дії органу влади закон уже покладає обов'язок доведення їх правомірності на сам суб'єкт владних повноважень.
А після цього - час.
У 2025 році в українських судах усіх рівнів і юрисдикцій розглядалося близько 5,8 мільйона справ, з яких 4,6 мільйона вже були вирішені. Верховний Суд виокремлює серед основних проблем нестачу кадрів та високий обсяг роботи для суддів.
Тут потрібно бути справедливими до самих суддів. Неможливо вимагати розумних строків лише закликами "працювати швидше", якщо система роками не вирішує питання кадрового дефіциту та навантаження.
Але наслідок цього знову відчуває людина. Бо справа про звільнення, житло, виплати, борг чи соціальне право має зовсім іншу цінність сьогодні і через три роки.
Іноді, навіть якщо правосуддя затримується, воно все ще має формальний статус. Проте насправді воно вже не в змозі відновити те, заради чого особа звернулася до суду.
Слід почати з найважливішого - з формування суддівського складу. Вакансії слід заповнювати в системному порядку, а не тільки в рамках окремих кампаній. Якщо суд протягом тривалого часу функціонує лише з половиною необхідних суддів, жодні заходи з цифровізації не зможуть повністю компенсувати цю нестачу.
Потрібне й реальне пріоритезування справ, у яких час безпосередньо впливає на саме право людини: звільнення з роботи, житло, соціальні виплати, утримання, здоров'я, сімейні спори.
Для незначних і простих справ вже розроблено механізми спрощеного судового провадження. Важливо використовувати їх більш широко та систематично в тих випадках, коли особиста присутність сторін і численні засідання не впливають на якість ухваленого рішення.
І, навпаки, необхідно більш рішуче діяти у випадках очевидного затягування: безкінечні повторювані запити, безпідставні відстрочки, відсутність учасників без вагомих причин, а також несвоєчасне надання документів. Процесуальні санкції передбачені не для естетики.
Буде корисно мати чіткий процесуальний календар на початковому етапі справи, який міститиме терміни подачі доказів, вирішення ключових запитів та орієнтовний графік переходу до суттєвого розгляду. Це допоможе організувати роботу обох сторін і забезпечить більшу дисципліну в самому процесі.
Тривалість розгляду справ за різними категоріями та судами повинна бути прозорою для громадськості. Проте, ми не потребуємо простих рейтингів на кшталт "хто ухвалив більше рішень". Важливо не лише швидкість обробки справ, але й дотримання відповідних термінів для забезпечення якісного правосуддя.
І, зрештою, коли навантаження між судами суттєво варіюється, державі необхідно шукати способи для його рівномірного розподілу, замість того щоб роками спостерігати, як один суд функціонує на межі своїх можливостей, в той час як інший має зовсім інші обставини.
Перемога у справі не є кінцевим кроком на цьому шляху. Важливо реалізувати рішення.
Це окрема значна проблема, яку доцільно обговорити окремо. Адже справедливість не обмежується лише фразою "позов задовольнити", а вимагає реального відновлення порушених прав.
Державі необхідно усунути надлишкові етапи. Процес переходу від винесення судового рішення, яке стало остаточним, до його виконання повинен бути максимально автоматизованим. Людина не повинна після багатьох років судових розглядів знову починати заплутану бюрократичну процедуру з виконавчими документами.
Особливо це стосується рішень проти самої держави. Не можна переконливо вимагати від громадян поваги до суду, якщо влада затягує виконання справ, які програла. Для таких рішень потрібен максимально прямий механізм бюджетного виконання.
Окремим аспектом є відповідальність державних службовців, які без обґрунтувань ігнорують ухвалені рішення, незважаючи на те, що орган має всі необхідні юридичні та фінансові ресурси для їх реалізації. У законодавстві передбачена кримінальна відповідальність за навмисне невиконання судових рішень. Однак, наскільки дієво ця норма застосовується в реальному житті - це вже інша тема для обговорення.
У своєму електронному кабінеті людина повинна бачити весь рух виконання: хто відповідальний, що вже зроблено, які дії вчинені, чому рішення досі не виконано і що має відбутися далі. Соціально чутливі рішення, від яких безпосередньо залежить житло чи засоби існування людини, мають отримувати пріоритет.
Ефективність правосуддя давно слід оцінювати не тільки через кількість розглянутих справ. Якщо рішення ухвалене, але не реалізоване, то держава врахувала лише частину процесу.
Тому я не можу стверджувати, що в Україні немає можливості отримати правосуддя. Таке твердження було б неточним. Українські суди функціонують у надзвичайно складних умовах війни і обробляють мільйони справ. Проте так само невірно було б вважати, що, оскільки Конституція забезпечує право на суд, а суди працюють, то проблема автоматично вирішена. Це не так.
Протягом багатьох років ми працюємо над реформуванням судової системи, однак для пересічного громадянина суд все ще сприймається як окрема реальність — дорога, складна та непередбачувана. Для багатьох людей фраза "звертатися до суду" асоціюється з тривалим очікуванням і відсутністю гарантій, що результат справи справді принесе зміни.
Не кожен готовий витримати ці випробування. Дехто просто погоджується з порушенням своїх прав. І допоки судова система сприймається таким чином, говорити про реальний доступ до правосуддя ще рано.
Блог автора є матеріалом, що відображає лише його особисту думку. Текст не має на меті забезпечити об'єктивний чи всебічний аналіз теми, яка розглядається. Редакція "Української правди" не несе відповідальності за точність та інтерпретацію поданої інформації і виступає лише як платформа для її публікації. Думка редакції може відрізнятися від поглядів автора блогу.
