Отже, війна. Яким чином можна забезпечити дотримання закону, коли правоохоронні органи перебувають у конфлікті між собою?
Ця стаття не розглядає, хто має рацію в суперечці між традиційними та сучасними правоохоронними структурами. Вона зосереджується на наслідках для правосуддя, коли змагання між правоохоронними органами перетворюється на справжню війну, а такі дії, як обшуки, підозри й доступ до інформації, стають інструментами боротьби.
Співробітники одного з правоохоронних органів переслідують машину колег з іншого, вимагаючи видачі підозрюваного. Це нагадує сюжет політичного трилера. Проте влітку 2021 року така гонитва відбувалася не на кіностудії, а на українських автошляхах: детективи НАБУ намагалися зловити автомобіль СБУ, в якому перевозили суддю Миколу Чауса.
Ця оповідь мала настільки кінематографічний вигляд, що її легко можна було сприйняти як захоплюючий епізод боротьби між двома потужними організаціями. Впродовж багатьох років кіно формувало наше сприйняття конфліктів між спецслужбами: умовне ФБР приховує факти від умовного ЦРУ, ЦРУ здійснює операції без відома ФБР, а їхні агенти сперечаються про те, хто має право на розслідування і кому дістанеться ключовий злочинець. На екрані така суперечка надає сюжету динаміки, а герої звичайно постають як незламні "супермени", які рятують світ від загрози.
У реальному житті відомча конкуренція також може бути корисною: за певних умов вона змушує правоохоронців працювати швидше, ретельніше та професійніше. Але лише до тих пір, поки органи змагаються за якість розслідування, а не воюють одне з одним за справи, вплив, ресурси та владу. Та коли війна точиться саме навколо останніх перелічених позицій, наслідки виявляються значно менш романтичними, ніж в кіно: втрата важливої інформації, зрив операцій, порушення прав людини, а інколи - провал усієї системи.
Яскравим свідченням цього є взаємодія між Національним антикорупційним бюро України та Службою безпеки України. За короткий проміжок часу їхнє протистояння перетворилося з незначних конфліктів на справжні автомобільні переслідування, численні обшуки, арешти та взаємні обвинувачення.
Тож де закінчується здорова конкуренція і починається відомча війна? І головне: що відбувається з правосуддям, коли процесуальні повноваження перетворюються на зброю у протистоянні тих, хто сам має захищати закон? Тут відзначу, це не риторичні питання.
Згадаймо події, що відбулися рік тому. Влітку 2025 року Україна стояла на межі серйозного загрози для незалежності основних антикорупційних органів: прийняті парламентом зміни позбавляли НАБУ і САП ключових гарантій та підпорядковували їхню діяльність Генеральному прокурору. Лише завдяки масовим протестам громадськості та рішучій реакції міжнародних партнерів вдалося відновити незалежність цих установ.
"Перші ластівки"
2016 рік. Протистояння НАБУ зі "старою" правоохоронною системою вперше вийшло за межі кабінетів. 5 серпня слідчо-оперативна група тоді ще ГПУ на чолі з Дмитром Сусом прийшла з обшуком до будівлі НАБУ у межах провадження щодо можливого незаконного прослуховування.
Уже через тиждень, 12 серпня, обстановка перетворилася на силове з'ясування відносин: підлеглі Суса помітили спостережний пункт НАБУ прямо навпроти свого департаменту і намагалися затримати "незнайомців", які насправді виявилися детективами Бюро.
Двоє співробітників НАБУ були затримані і доставлені до приміщення Генеральної прокуратури. Незабаром антикорупційне бюро висунуло звинувачення проти підлеглих Суса в незаконному затриманні та катуванні своїх колег. У відповідь, представники ГПУ стверджували, що спецназ НАБУ застосував силу проти трьох прокурорів, які отримали незначні тілесні ушкодження.
У конфлікт втрутився тодішній генпрокурор Юрій Луценко, доручивши розслідування інциденту Службі безпеки України.
Іронічно, але на цьому етапі історія Суса з НАБУ не завершується. У квітні 2017 року його звільнив власноруч Луценко. Того ж літа детективи НАБУ разом із прокурорами САП затримали вже колишнього працівника Генеральної прокуратури в аеропорту "Бориспіль". Його підозрювали у привласненні майна та поданні недостовірних даних у декларації.
У січні 2023 року Вищий антикорупційний суд (ВАКС) засудив Суса до дев'яти років тюремного ув'язнення за незаконне заволодіння майном під час обшуків у гральних закладах. Пізніше Апеляційна палата ВАКС зменшила термін покарання до семи років, а у квітні 2024 року це рішення було підтверджене Верховним Судом.
Справа Чауса: хліб і шоу.
2018 рік. Давайте повернемося до моменту, з якого розпочинається ця історія.
30 липня 2021 року в Інтернеті з'явилося відео, на якому зафіксовано події, що відбувалися з участю детективів НАБУ. Автомобіль цього Бюро переслідував транспортний засіб СБУ, в якому до Києва везли суддю Миколу Чауса, що підозрюється в отриманні неправомірної вигоди. Представники НАБУ вимагали передати їм підозрюваного, проте співробітники Служби безпеки не відреагували на ці вимоги. В результаті Чауса доправили до приміщення СБУ, а детективів НАБУ всередину не пустили.
На той момент ця ситуація виглядала майже як анекдот: дві потужні організації змагалися за одного підозрюваного, а громадськість спостерігала за переслідуванням у режимі реального часу. Проте за цим зовнішнім театром ховалася набагато серйозніша проблема.
Два правоохоронні органи фактично заявляли право на контроль над однією особою і не змогли (або не захотіли) узгодити свої дії в межах належної правової процедури. Коли розбіжності щодо підслідності, затримання чи подальших процесуальних дій вирішуються не через координацію, а через переслідування на дорозі та блокування доступу до підозрюваного, це вже складно назвати здоровою конкуренцією.
Як не складно здогадатись, справа Чауса стала передвісником більш серйозної кризи між правоохоронними органами. Своєю чергою, ця криза збільшила в рази ризики для самого кримінального провадження: збереження доказів, дотримання підслідності, законності затримання та можливості кожного органу належно виконувати свою роботу.
Ознайомтеся також з темою: НАБУ та людський потенціал: як відбувається відбір антикорупційних спеціалістів і чи є можливість для прозорості в цьому процесі?
Липень 2025: від переслідувань до обвинувачень у зраді держави.
Чотири роки потому... Протистояння набуло вже іншого масштабу. 21 липня 2025 року силові дії співробітників ДБР, СБУ та Офісу Генерального прокурора охопили вже десятки працівників НАБУ у різних регіонах України.
У той день правоохоронці здійснили близько 80 обшуків у 19 співробітників Антикорупційного бюро. Згідно з офіційною інформацією НАБУ, причини для проведення слідчих дій були різноманітними і не мали між собою зв'язку: в основному йшлося про участь працівників Бюро в дорожніх аваріях, а деяким співробітникам приписували можливі зв'язки з країною-агресором.
Того ж дня ДБР повідомило про вручення підозр трьом працівникам НАБУ у справах про ДТП. Однак увагу привернули не лише масштаб і синхронність операції. НАБУ заявило, що слідчі дії проводилися без попередніх ухвал слідчих суддів.
СБУ пояснювала застосування механізму невідкладного обшуку ризиком витоку інформації, який міг зашкодити спецопераціям у справах про можливу співпрацю з державою-агресором.
Втім, стаття 233 КПК України, яка регламентує проникнення до житла чи іншого володіння особи без попередньої ухвали слідчого судді, не передбачає "можливий витік інформації" як окрему підставу для проведення такого обшуку.
Питання щодо методів, використаних під час цих великих слідчих заходів, стали ще більш актуальними. Спочатку НАБУ повідомило про випадок застосування фізичної сили щодо одного з детективів, який не опирався. Однак на наступний день директор НАБУ вже озвучив інформацію про трьох співробітників, котрі отримали травми під час проведення обшуків.
Як юридичний представник одного з постраждалих у цих подіях, я можу засвідчити, що фізична сила була застосована без жодних провокацій щодо співробітника НАБУ. Всі ці факти зафіксовані та входять до нашої доказової основи.
Не викликає жодних сумнівів: сама присутність особи в антикорупційній установі не може служити підставою для захисту від розслідувань. Підозри щодо зв'язків з російськими спецслужбами, а також державна зрада чи інші правопорушення повинні бути ретельно перевірені, незалежно від посади чи статусу особи.
Однак така велика і одночасна силова акція, що в основному проводилася без попереднього судового нагляду та із застосуванням сили, неминуче викликала інше питання: чи йдеться лише про збір доказів у певних справах? А можливо, що слідчі дії стали інструментом тиску на цілу інституцію?
На наступний день після цих обшуків Верховна Рада прийняла зміни до законодавства, які фактично позбавили НАБУ та САП важливих гарантій незалежності. У цьому контексті обшуки перестали виглядати як ізольовані, несумісні розслідування. Вони почали сприйматися як складова більш масштабної кризи, що охопила українську антикорупційну систему.
Вересень 2025 року: віддзеркалення удару?
Минуло близько півтора місяця з моменту липневих подій. Тепер підозри у незаконному збагаченні та поданні недостовірних даних стосуються представника Служби безпеки України. Водночас сама спецслужба стверджує, що кримінальне переслідування використовується як засіб помсти з боку антикорупційних органів.
Основним доводом Служби безпеки України стала хронологія подій. Кримінальне провадження стосовно співробітника СБУ було ініційоване майже за півтора року до подій у липні, але підозру висунули лише після резонансних арештів працівників Антикорупційного бюро. На думку СБУ, слідство проігнорувало результати проведених експертиз, висновки Національного агентства з питань запобігання корупції, інформацію про матеріальний стан дружини посадовця та свідчення очевидців, які нібито спростовували версію обвинувачення.
НАБУ та САП рішуче спростували версію помсти. Очільники антикорупційних структур зазначили, що справу було зареєстровано ще в квітні 2024 року, а документи для підозри та клопотання про запобіжний захід були підготовлені до обшуків і затримань у липні. Проте сама хронологія подій, безсумнівно, не є доказом того, що підозра була реакцією на дії СБУ.
Проте цей випадок виявив ще одну, не менш загрозливу ситуацію: правоохоронці почали явно трактувати дії один одного не як наслідок незалежних слідств, а як частину власної таємної конфліктної боротьби.
Читайте також: Рік по атаці на НАБУ й САП: нуль покарань за свавілля, натомість - нагороди і просування по службі для виконавців
Це виглядає зовсім не як у фільмі.
Автомобільні переслідування, взаємні підозри та відкриті обвинувачення дійсно створюють атмосферу політичного трилера. Проте за всім цим приховані наслідки, які вже не мають нічого спільного з "екранними" сюжетами.
Основна небезпека не полягає лише в конкуренції між різними правоохоронними органами, а скоріше у характері та масштабах слідчих дій, які можуть бути спровоковані цією конкуренцією. Наприклад, проведення обшуку в робочому кабінеті співробітника правоохоронного органу та вилучення його комп'ютера, телефону чи інших інформаційних носіїв здатне надати доступ не тільки до особистих даних самого підозрюваного. На таких пристроях можуть міститися матеріали, що стосуються інших кримінальних справ, відомості про свідків, плани слідчих дій, дані про негласні слідчі розшукові операції, міжнародну співпрацю, а також інша інформація з обмеженим доступом, що не має жодного відношення до справи, в рамках якої виконується обшук.
Отже, справа стосується не лише прав окремої особи. Під загрозу можуть потрапити конфіденційність досудового розслідування, безпечність інших учасників процесу, охорона доказів та навіть можливість іншого органу завершити розпочате розслідування успішно.
Саме з цієї причини не слід розглядати попередній судовий контроль як бюрократичний бар'єр, який можна ігнорувати за необхідності. Знову повернемося до статті 233 КПК, що встановлює основне правило: доступ до житла чи іншого майна особи можливий лише за її добровільною згодою або на основі ухвали слідчого судді. Єдиний виняток стосується термінових ситуацій, пов'язаних із порятунком життя людей та майна, або ж у випадку безпосереднього переслідування особи, яка підозрюється у скоєнні злочину.
Та навіть у такому разі слідчий або прокурор зобов'язаний невідкладно звернутися до слідчого судді, який уже після проведення обшуку має перевірити, чи справді існували законні підстави діяти без попередньої ухвали.
У разі, якщо прокурор відмовиться затвердити відповідне клопотання або суд не задовольнить його, всі зібрані докази вважаються недопустимими, а інформація, яка була отримана, підлягає знищенню відповідно до вимог закону. Це є одним із важливих механізмів захисту від произвольного втручання з боку держави. Відсутність такого механізму може призвести до того, що посилання на "невідкладність" стане загальноприйнятим виправданням для ігнорування судового контролю.
Уявіть собі ситуацію: якщо для отримання доступу до матеріалів з іншого правоохоронного органу достатньо провести "терміновий" обшук у працівника цього органу, посилаючись на ризик витоку інформації як виправдання відсутності попереднього судового рішення, то виняток із закону стає універсальним засобом обходу судового контролю. Це може стати небезпечним кроком до створення поліцейської держави, де межі втручання правоохоронців визначають не суди, а самі правоохоронці.
Ту ж саму логіку слід застосувати до негласних слідчих дій, які вимагають санкції слідчого судді. Особи, щодо яких здійснюється прослуховування, спостереження або інші приховані заходи, не мають уявлення про це втручання і не можуть негайно його оскаржити. Саме тому суд на стадії розгляду клопотання повинен уважно оцінити обґрунтованість запиту, доцільність обраного методу та неможливість отримання необхідної інформації іншим шляхом.
Особлива обережність потрібна тоді, коли об'єктом таких дій є працівник іншого правоохоронного органу. Суддя має враховувати не його статус в правоохоронній вертикалі як підставу для привілеїв, а обсяг сторонньої захищеної інформації, до якої потенційно може отримати доступ інший правоохоронний орган.
Іншими словами, коли правоохоронні органи вступають у внутрішні конфлікти, слідчий суддя виступає в ролі гаранта, який має запобігти тому, щоб ці суперечки перетворилися на порушення закону.
Також перегляньте: Вплив громадськості в рамках НАБУ: на які аспекти це позначається?
Пастка для показників
Ще одна проблема. Гонитва за показниками - давня "хвороба" всієї правоохоронної системи. Кількість проведених обшуків, затриманих осіб (бажано одіозних), оголошених підозр і переданих до суду проваджень легко перетворити на зрозумілу статистику. Нею можна звітувати перед керівництвом, демонструвати активність суспільству та створювати враження високої результативності. Набагато складніше виміряти якість зібраних доказів, обґрунтованість процесуальних рішень і здатність справи витримати незалежну судову перевірку.
Саме тут і виникає пастка. У прагненні продемонструвати найгучніше затримання, провести найбільш масштабну операцію чи першими повідомити про підозру правоохоронці ризикують почати працювати не на кінцевий результат, а на яскраву картинку для перших шпальт в перші дні розслідування.
Ті ж самі порушення, які були скоєні в ім'я швидкого результату, згодом можуть призвести до краху справи в суді: докази можуть бути визнані неприйнятними, позиція обвинувачення стає менш переконливою, а справа, що розпочиналася з резонансного обшуку чи затримання, може завершитися безрезультатно.
Таким чином, ефективність правоохоронного органу слід оцінювати не лише за кількістю резонансних операцій або заявлених підозр. Важливішими є такі аспекти, як законність проведення розслідування, здатність доказів пройти судову перевірку та досягнення справедливого і обґрунтованого результату.
Інакше правоохоронна система починає працювати на публічний ефект, а не на правосуддя. Програють від цього всі: люди, чиї права були порушені, потерпілі, які не отримали справедливості, суспільство, яке вкотре бачить гучний початок без переконливого фіналу і сама держава, що поступово втрачає довіру до своїх інституцій як з боку власних громадян, так і міжнародних партнерів.
Прогулюємося по колу.
Десять років минуло від конфлікту НАБУ та ГПУ у 2016-му. За цей час змінилися люди, назви органів, політичний ландшафт. Але, схоже, не змінилося головне: політичні та відомчі ігри все ще видаються за "конкуренцію" правоохоронців, а обшуки, підозри й кримінальні провадження ризикують ставати аргументами у з'ясуванні стосунків.
Та найсумніше те, що кожного разу програють не лише ті, хто опинився по різні боки боротьби. Страждають люди, бізнес, потерпілі, самі розслідування. Страждає вся правоохоронна система, яка замість того, щоб ставати сильнішою, витрачає ресурс на війни всередині себе. А разом із нею втрачається довіра та руйнується репутація України перед партнерами, які всі ці роки допомагали нам будувати незалежні й ефективні інституції. Виходить дивна річ: десять років ми сперечаємося, хто з правоохоронців сильніший, хоча значно важливіше питання: чи стає від цього сильнішою Україна?
Наталія Морозова, юристка, що займає позицію старшої адвокатки в ARIO.
