Матильда Філіп зазначила: "Тема культурної спадщини повинна зайняти важливе місце в усіх майбутніх угодах про мир."
Професорка конституційного та міжнародного права Матильда Філіп очолює Ліонську кафедру прав людини та довкілля. Її наукові дослідження присвячені, зокрема, відповідальності державних керівників, міжнародним злочинам, а також взаємозв'язку між правом і колективною пам'яттю. Вона -- авторка книжки "Чи можна судити Путіна?", що вийшла друком у 2023 році. Тиждень поговорив із нею про руйнування та розграбування української культурної спадщини Росією, а також про можливі шляхи відшкодування завданої шкоди.
Росія нещодавно здійснила новий напад на історичний об'єкт у Києві. Ці агресивні дії, безсумнівно, мають на меті підрив української культурної спадщини та національної ідентичності. Які правові аспекти можна врахувати в цьому контексті? Які міжнародні норми регулюють такі випадки?
-- Міжнародно-правова база існує, і то доволі ґрунтовна. Основним документом є Гаазька конвенція 1954 року про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту. Важливо, що її учасниками є і Росія, і Україна. На момент ухвалення Конвенції стороною був Радянський Союз, а Російська Федерація як держава-правонаступниця успадкувала всі відповідні міжнародно-правові зобов'язання. Отже, вона зобов'язана забезпечувати захист культурної спадщини під час війни.
Перший протокол до Конвенції є обов'язковим для обох країн. У той же час, другий протокол, прийнятий у 1999 році, значно посилив механізми захисту культурної спадщини. Україна вже ратифікувала його, тоді як Росія цього не зробила. Це означає, що режим посиленого захисту застосовується до України, але не може бути реалізований стосовно Росії. Це, безперечно, становить серйозну проблему. Проте Росія зобов'язана дотримуватись положень самої Конвенції 1954 року і не може виправдовуватися незнанням або нехтуванням міжнародними зобов'язаннями, що випливають з неї.
Не менш значущою є Конвенція ЮНЕСКО, ухвалена в 1970 році, яка має на меті запобігти незаконному ввезенню, вивезенню та передачі прав власності на культурні цінності. У цьому контексті Росія також виступає правонаступницею СРСР і, відповідно, зобов'язана дотримуватися положень цього міжнародного договору. Це свідчить про те, що вона повинна не лише охороняти культурні цінності, а й вживати заходів для запобігання їх нелегальному переміщенню.
Нарешті існує механізм Міжнародного кримінального суду. Однак варто зазначити, що Росія не є учасником Римського статуту: вона підписала його, але згодом відкликала свою підпис. Натомість Україна ще у 2014 році визнала юрисдикцію Суду і згодом стала державою-учасницею Римського статуту. Завдяки цій декларації всі злочини, скоєні на території України з листопада 2013 року, включаючи нищення та грабіж культурної спадщини, можуть бути підсудні Міжнародному кримінальному суду.
-- Отже, правова база існує. Але чи справді вона дієва?
-- Упродовж останніх років, а особливо починаючи з 2021 року, прокурор Міжнародного кримінального суду неодноразово наголошував, що під час розслідування злочинів враховує як положення Гаазької конвенції 1954 року, так і міжнародні норми щодо охорони всесвітньої культурної спадщини. Це дає змогу переслідувати осіб, відповідальних за знищення культурних цінностей.
Важливий прецедент уже існує -- справа Аль-Махді. У 2016 році Міжнародний кримінальний суд засудив Ахмада Аль Факі Аль-Махді за знищення мавзолеїв та історичних пам'яток релігійного й культурного значення в Тімбукту. Це був перший випадок, коли міжнародний суд визнав, що умисне знищення культурної спадщини саме по собі може стати підставою для кримінальної відповідальності на міжнародному рівні.
Варто також нагадати, що у 2017 році Рада Безпеки ООН за ініціативою Франції та Італії ухвалила резолюцію, яка засуджує знищення культурної спадщини та незаконний обіг культурних цінностей у зонах збройних конфліктів.
Який конкретно злочин розглядається з точки зору міжнародного права, коли відбувається знищення історичних пам'яток або розграбування музеїв?
-- Найочевидніша кваліфікація -- воєнний злочин. Міжнародне право розрізняє чотири основні категорії міжнародних злочинів: воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид, а також злочин агресії.
Воєнний злочин охоплює такі дії, як вбивство, зґвалтування, мародерство та навмисне знищення майна, якщо вони здійснюються під час збройного конфлікту і мають з ним безпосередній зв'язок. Женевські конвенції, а також міжнародні документи, що регулюють охорону культурної спадщини, чітко визначають умисне знищення культурних цінностей як воєнний злочин.
Існує ще одна потенційна кваліфікація — злочини проти людяності. Для цього потрібно довести, що конкретні дії є частиною широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення. Після 2022 року практично немає сумнівів у тому, що Росія реалізує саме такий напад. Проте остаточну правову оцінку в кожному окремому випадку повинні давати судові органи. Необхідно з'ясувати, чи стали знищення або пограбування культурної спадщини частиною цієї загальної політики. Якщо це буде підтверджено, такі дії можуть бути розглянуті як злочини проти людяності.
Чи можемо в такій ситуації говорити про можливість геноциду?
Цю кваліфікацію потрібно розглядати з великою обережністю, адже термін часто трактується неправильно. У свідомості суспільства геноцид часто вважається "злочином усіх злочинів". Саме так його тлумачив Рафаель Лемкін, який ввів це поняття. Водночас, юридичне визначення є набагато більш обмеженим і детальним.
По-перше, слід підкреслити: стати жертвою воєнного злочину або злочину проти людяності є не менш тяжким досвідом, ніж пережити геноцид. Найголовніше, щоб такі дії отримали визнання як міжнародні злочини, адже всі ці категорії відносяться до найсерйозніших правопорушень у міжнародному праві. Лише в такому випадку винні можуть бути покарані, а постраждалі – отримати відповідне відшкодування.
Щодо знищення та мародерства культурних цінностей, міжнародні суди не вважають ці дії окремими актами геноциду. Проте, вони можуть виступати як суттєві свідчення наявності наміру вчинити геноцид. Іншими словами, систематичне знищення культурної спадщини може слугувати підставою для підтвердження наміру фізично або біологічно винищити певну етнічну або соціальну групу.
Це розмежування має принципове значення. Наразі міжнародне право не визнає окремою категорією злочин під назвою "культурний геноцид". Однак атаки на культурну спадщину можуть слугувати серйозними доказами наявності наміру вчинення геноциду.
-- Чи існують історичні прецеденти, з якими можна порівняти нинішню ситуацію?
Яскравою історичною аналогією є організоване нацистською Німеччиною масове розграбування культурних спадщин. У цьому випадку мова йде головно про історичні та політичні паралелі, а не лише про юридичні аспекти.
Тим більше, що Владімир Путін намагається виправдати війну проти України нібито боротьбою з нацизмом. Водночас методи, які ми спостерігаємо сьогодні -- систематичне розграбування, знищення творів мистецтва, привласнення культурної спадщини, -- разюче нагадують практики, до яких свого часу вдавалася нацистська Німеччина.
Є два спільні ключові аспекти. По-перше, це організований і систематичний характер пограбувань. По-друге, це намір знищити ідентичність народу. Нацисти намагалися винищити культури, одночасно оголошуючи їхню спадщину частиною Третього рейху. Сьогодні Росія також постійно стверджує, що існує нібито "єдиний російсько-український народ", що начебто українські культурні цінності природно належать Росії.
У ході Нюрнберзького процесу грабіж культурних цінностей був визнаний злочином, що підлягає кримінальному переслідуванню. Тим не менш, повернення викрадених мистецьких творів, як правило, здійснювалося самими країнами.
У той же час, Росія заявляє, що здійснює вивезення музейних колекцій з територій, які перебувають під окупацією, нібито для їхньої безпеки. Чи може подібний аргумент мати юридичну вагу?
Росія насправді представляє частину пересування музейних колекцій як дії, спрямовані на охорону культурної спадщини. На перший погляд, така позиція може виглядати правомірною, оскільки міжнародні норми дійсно накладають на держави відповідальність за збереження культурних цінностей у період конфліктів.
Проте цей довід не витримує юридичної перевірки.
Стаття 5 Гаазької конвенції 1954 року прямо зобов'язує державу-окупанта тісно співпрацювати з компетентними національними органами влади з метою збереження культурної спадщини. Іншими словами, будь-які справжні заходи захисту мають здійснюватися лише у взаємодії з українською владою.
Одностороннє вивезення культурних цінностей до Росії без згоди України жодним чином не може розглядатися як захід із захисту.
Крім того, існуючі дані вказують на регулярне знищення інвентарних книг, каталогів та музейних реєстрів, що має на меті ліквідувати будь-які свідчення українського походження цих колекцій. З юридичної точки зору практично не залишається сумнівів у тому, що це є частиною ретельно спланованої системи розграбування.
-- Що можна буде зробити після завершення війни? Чи існують ефективні механізми повернення культурних цінностей?
У цьому місці виявляється основна вразливість сучасного міжнародного права.
Міжнародні юридичні норми чітко забороняють як піратство, так і руйнування культурної спадщини. Однак механізми, що сприяють її поверненню та репатріації, все ще не є достатньо дієвими і часто не приносять бажаних результатів.
Досвід репатріації художніх творів, які були вкрадені нацистами, яскраво це підтверджує. Відсутні як потужні міжнародні інституції, що займаються питаннями реституції, так і єдині процедури, які б полегшили швидке повернення незаконно вивезених культурних артефактів.
На мою думку, саме тому це питання вже сьогодні необхідно включати до підготовки майбутніх мирних домовленостей.
Суспільство, яке пережило настільки травматичну війну, повинно мати можливість побудувати тривалий і справедливий мир. Несправедливість завжди породжує образу.
Якщо люди ніколи не повернуть експонати своїх музеїв, колекції своїх культурних установ чи навіть власне приватне майно, це неминуче ускладнить процес примирення. Саме тому питання реституції культурної спадщини має стати складовою майбутніх мирних угод.
Яка причина такої великої важливості цього питання?
Оскільки репарації не обмежуються лише грошовими виплатами.
У міжнародному праві концепція відшкодування, насамперед, стосується відновлення первісного стану, що існував до порушення, якщо це здійснено. Це включає в себе повернення культурних цінностей та забезпечення фінансування для їх реставрації.
Міжнародний суд ООН має можливість винести рішення про реалізацію таких видів компенсації. Проте, реалізація таких рішень у великій мірі буде залежати від бажання задіяних держав співпрацювати.
При ЮНЕСКО також існує Міжурядовий комітет зі сприяння поверненню культурних цінностей країнам їх походження, однак його функції залишаються переважно консультативними та посередницькими. Він не має жодних примусових повноважень.
Французький досвід повернення художніх творів, що були викрадені нацистами, а також сучасні обговорення про реституцію культурних артефактів, пов'язаних з колоніальним спадком, свідчать про те, що ці процеси часто займають багато років, є вкрай складними та розглядаються індивідуально в кожній конкретній ситуації.
Це знову доводить ключовий аспект: міжнародне право встановлює основні принципи, але фактичне повернення культурних цінностей в першу чергу залежить від політичної рішучості країн.
-- Ви згадали колоніальне минуле. Однак Росія почала привласнювати українську культурну спадщину не у 2022 році -- цей процес триває ще з ХІХ століття. Як бути з цими культурними цінностями?
Без сумніву, це питання також потребуватиме вирішення.
Потрібно розробити механізми, які зможуть забезпечити реальну міжнародну співпрацю для повернення культурних цінностей України. Основною перешкодою залишається позиція Росії. У разі її відмови від співпраці міжнародна спільнота повинна буде знайти способи, щоб змусити її виконати свої зобов'язання.
Ось чому надзвичайно важливо врахувати це питання в майбутній мирній угоді вже на цьому етапі.
Механізми реституції не можуть залишатися предметом ситуативних рішень чи окремих переговорів щодо кожного конкретного випадку. Їх необхідно закласти й організувати ще на етапі формування мирного врегулювання.
Визначити, якою саме буде ця система, наразі досить важко. Чи буде вона функціонувати під патронажем Організації Об'єднаних Націй, Європейського Союзу чи Ради Європи? Або ж це стане окремою багатосторонньою міжнародною угодою? На ці питання поки що немає чітких відповідей.
Є одне безсумнівне: незалежно від обраного механізму, питання культурної спадщини повинно бути інтегроване в його основу.
Безперечно, говоритимуть про фінансові репарації, про зруйновану інфраструктуру, про жертв війни та їхнє відшкодування. Усе це надзвичайно важливо. Але не можна допустити, щоб на цьому тлі питання культурної спадщини відійшло на другий план.
Оскільки, незважаючи на величезні людські та матеріальні втрати, для українців культурна спадщина є невід’ємною частиною їхньої ідентичності, історичної пам’яті та сталості існування держави. Тому вона повинна стати важливим елементом у майбутньому мирному процесі.
Чи отримує ця концепція сьогодні визнання серед політичних керівників? Яка її ступінь здійсненності?
Вважаю, що вона набагато реалістичніша, ніж виглядає на перший погляд.
Подібний процес ми вже спостерігали щодо інших міжнародних ініціатив. Достатньо згадати ідею створення спеціального трибуналу щодо злочину агресії. Ще два роки тому багато хто стверджував, що це неможливо або що така ініціатива не має жодного практичного сенсу. Згодом ця ідея поступово почала з'являтися в медіа, її підхопили політики та юристи, і сьогодні вона вже сприймається як цілком реалістична перспектива.
У випадку культурної спадщини ситуація може виявитися досить подібною.
На моє переконання, це питання має виняткове значення. Його потрібно й надалі просувати в публічному просторі та водночас працювати над створенням механізмів, які зроблять реституцію значно ефективнішою й швидшою, ніж це було після попередніх міжнародних конфліктів.
Читайте також: Українська культурна спадщина стала приводом для закликів до виключення Росії з Міжнародної ради музеїв.
Особисто я переконана, що настав час активніше вводити цю тему в суспільну дискусію.
Ми вже знаємо, що нинішні міжнародні механізми недостатні. Як і те, що повернення культурних цінностей значною мірою залежить від політичної волі держав. Саме тому вже сьогодні необхідно закладати ті правові інструменти, які завтра зроблять реституцію реально можливою.
Адже основою миру є не лише фінансові компенсації чи відновлені населені пункти та інфраструктура.
Він також ґрунтується на спогадах, культурних цінностях та принципах справедливості.
Саме з цієї причини, навіть коли інші проблеми можуть видатися більш терміновими, ми не можемо дозволити собі відмовитися від захисту нашої культурної спадщини.
