Мобілізація жінок в Україні: чому цей аспект є більш складним, ніж просто відповідь "так" чи "ні"

Чи готова Україна до залучення жінок у мобілізацію: глобальний досвід, можливі ризики та перспективні моделі розвитку.

Тема можливої мобілізації жінок в Україні періодично повертається у публічний простір -- на тлі тривалої війни, демографічних втрат, кадрового навантаження на Сили оборони та дискусій про справедливий розподіл військового обов'язку.

Станом на вересень 2026 року важливо підкреслити одну ключову обставину: Україна не впровадила примусову мобілізацію жінок і не планує її запроваджувати в майбутньому. 25 серпня 2026 року Комітет Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки офіційно повідомив, що мобілізація жінок не відбувається, не планується і не розглядається, а також що немає жодних законодавчих ініціатив або внутрішніх дискусій на цю тему.

Проте це не означає, що дана тема не потребує ретельного розгляду. У випадку, якщо Україна продовжить вести війну високої інтенсивності, держава рано чи пізно повинна буде вирішити ряд складних питань: якою має бути система набору до збройних сил, яким чином має реалізовуватися військовий обов'язок для громадян, чи може він бути гендерно нейтральним, які права і гарантії повинні мати ті, хто вступає до армії, а також як забезпечити їх захист від дискримінації та насильства.

Тому обговорення ролі жінок у військовій службі не повинно обмежуватися лише питанням "мобілізувати чи не мобілізувати". Насправді, це стосується ширшої концепції держави, принципів оборони та можливості забезпечення безпечних умов служби для всіх громадян, незалежно від їх статевої приналежності.

Військовий облік не є мобілізацією.

Одна з головних причин суспільної напруги навколо цієї теми -- змішування понять. Військовий облік не означає автоматичного призову.

В Україні існує законодавча норма, яка зобов'язує жінок з медичною або фармацевтичною освітою проходити військовий облік, якщо вони відповідають критеріям придатності за станом здоров'я та віком. Натомість, жінки з іншими спеціальностями, що мають відношення до цих галузей, можуть ставати на облік за власним бажанням — цю інформацію підтверджує Міністерство оборони України.

Ключова норма -- частина 12 статті 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу". Вона прямо передбачає, що жінки, які перебувають на військовому обліку, можуть бути призвані на службу або залучені до робіт із забезпечення оборони у воєнний час у добровільному порядку. У мирний час прийняття жінок на військову службу теж здійснюється добровільно, за контрактом.

Таким чином, наявність військового облікового статусу не гарантує, що жінка буде автоматично піддана мобілізації. Це важливе уточнення, яке повинно бути враховане в усіх професійних обговореннях.

Жінки вже займають важливу роль у складі українських збройних сил.

Обговорення потенційної мобілізації іноді викликає ілюзію, що жінки майже не беруть участі в армійських структурах. Однак реальність є зовсім іншою.

За даними Міністерства оборони, станом на 1 січня 2025 року в Збройних силах України служило понад 70 тисяч жінок, з яких понад 5 500 безпосередньо перебували на передовій. Міністерство зазначало, що загальна кількість жінок у ЗСУ зросла приблизно на 20% порівняно з 2022 роком. Ще у вересні 2024 року йшлося про близько 68 тисяч жінок у Збройних силах, понад 48 тисяч із яких були військовослужбовицями, близько 5 тисяч -- у зоні бойових дій.

Отже, сьогоднішнє питання не в тому, чи здатні жінки служити в армії – вони вже виконують цю роль. Справа в іншому: чи готова держава розробити таку військову систему, де жінки матимуть не лише номінальне право на службу, а й справжні рівні можливості, адекватний захист та ефективні механізми для боротьби з порушеннями.

Добровільність: принцип, на якому тримається українська модель

Сучасна українська модель базується на добровільному залученні жінок. Цей принцип підкріплений не тільки законодавчими актами, але й політичною позицією Верховної Ради.

У лютому 2025 року Федір Веніславський, член відповідного Комітету Верховної Ради, підкреслив, що питання примусової мобілізації жінок не є актуальним і що представниці жіночої статі вступають до військових формувань лише за власним бажанням. У серпні 2026 року Комітет зробив ще один крок уперед, офіційно підтвердивши, що не існує жодних законодавчих ініціатив у цій сфері.

Отже, наразі немає обґрунтованих причин подавати розмови окремих політиків чи фахівців суспільству як остаточні рішення держави. Проте ці обговорення все ж важливі, оскільки стратегія оборони повинна брати до уваги не лише актуальні виклики, а й можливі сценарії розвитку в майбутньому.

Чому це питання знову стає актуальним у нашій дискусії?

Причини можна умовно класифікувати на кілька категорій, з яких перша – це потреби в обороні. Продовження війни створює постійне навантаження на систему набору військовослужбовців. Чим довше триває конфлікт, тим більш важливими стають професійний військовий резерв, підготовка кадрів, ротація, відновлення боєздатності, а також спеціалізації, пов'язані з технологіями – оператори безпілотників, медичні працівники, зв'язківці, логісти, фахівці з кібербезпеки, розвідники і штабні працівники.

Сучасні військові конфлікти все більше відходять від стереотипного уявлення про солдата як про виключно фізично сильного чоловіка з озброєнням. Армія потребує різноманітних фахівців, і саме в цій сфері жіночий потенціал вже показує свою реальну ефективність.

Досвід рекрутингу: жінки й без примусу йдуть до війська

Рекрутингові центри надають вражаючі цифри. На початку 2025 року Міністерство оборони України повідомило, що жінки становлять приблизно 20-21% від загальної кількості кандидатів до Збройних сил. Представниці жіночої статі виявляли інтерес до різних спеціальностей, зокрема штабних, медичних, а також до роботи операторами безпілотних літальних апаратів та інших сферах.

Важливий висновок: Україна вже має можливість залучати жінок до оборонних сил без примусової мобілізації, використовуючи такі методи, як набір на контрактній основі, професійна орієнтація, навчальні програми, фінансові заохочення, соціальні гарантії та вибір спеціальності. Тому логічно виникає питання: чи не варто державі спочатку максимально розвинути систему добровільного залучення, перш ніж обговорювати зміни в принципах мобілізації?

Глобальний досвід: однаковість обов'язків не завжди свідчить про єдину систему.

Глобальний досвід свідчить про те, що не існує єдиної універсальної моделі.

Норвегія. З 1 січня 2015 року в країні введено загальний військовий призов для всіх громадян, незалежно від статі, що було визначено як гендерно нейтральна система. Жінки, які народилися з 1997 року, можуть бути призвані на службу. Причини цього рішення не обмежуються лише ідеологічними аспектами: Норвегія вважає, що оборонна система повинна мати змогу залучати найкращих і найбільш мотивованих людей з усіх верств населення, а не лише з чоловічої частини. Це є суттєвим аргументом: гендерно нейтральний призов можна сприймати не лише як питання рівноправності, а й як засіб підвищення ефективності оборонних сил.

Швеція також впровадила модель гендерної нейтральності в призові, підкреслюючи важливість залучення всього кадрового потенціалу суспільства. Проте варто зазначити, що гендерно нейтральний військовий обов'язок не передбачає автоматичного призову всіх громадян. У таких системах проводиться відбір за здоров'ям, здібностями, мотивацією, результатами оцінювання та потребами оборони. Це означає, що "однакові обов'язки" не завжди ведуть до "однакових результатів" для кожного.

Ізраїль -- один із найвідоміших прикладів країни, де військовий обов'язок поширюється й на жінок: офіційні матеріали уряду передбачають обов'язкову службу для відповідних категорій чоловіків і жінок. Але переносити цю модель безпосередньо на Україну було б помилкою -- кожна система залежить від демографії, території держави, характеру війни, резервної системи, культури суспільства, тривалості служби та структури армії. Міжнародний досвід варто використовувати не як готовий шаблон, а як набір можливих рішень.

Найголовніше питання: чи важливіші рівність прав, чи рівність обов’язків?

Тут розпочинається найскладніша частина обговорення. Коли держава піднімає питання гендерної рівності, постає важливе запитання: чи має це також включати однаковий військовий обов'язок для всіх? Існує два ключові підходи до цієї теми.

Перший підхід до рівності полягає в тому, що вона передбачає рівнозначні обов'язки. Прихильники цієї точки зору стверджують, що за наявності рівних громадянських прав для жінок і чоловіків, в умовах екзистенційної загрози, вони повинні мати й однакові базові зобов'язання щодо захисту країни. Основна думка проста: якщо держава потребує людських ресурсів, вона не може дозволити собі автоматично ігнорувати половину свого населення.

Другий підхід полягає в тому, що формальна рівність не враховує фактичні відмінності. Держава повинна враховувати такі фактори, як вагітність, материнство, догляд за маленькими дітьми, фізіологічні особливості, сімейні умови, ризики сексуального насильства, психологічний тягар, а також специфіку окремих військових професій. Просте перенесення чоловічої моделі мобілізації на жінок може призвести до виникнення нових проблем.

Обидві точки зору заслуговують на громадське обговорення.

Сексуальне насильство: тема, яку не слід ігнорувати.

Одна з найскладніших тем у дискусії про масштабне залучення жінок до війська -- ризик сексуальних домагань, насильства та зловживання владою. Це не аргумент проти жінок у війську. Навпаки -- це аргумент за створення ефективної системи захисту військовослужбовиць.

НАТО відкрито визнає, що сексуальні домагання, насильство, дискримінація та булінг становлять серйозні загрози для військових структур. У своїй політиці «Жінки, мир і безпека» Альянс підкреслює важливість створення безпечного та поважного робочого середовища, впровадження механізмів відповідальності, навчання та запобігання насильству.

Проблема має системний характер: військо -- це організація з високим рівнем ієрархії, де командир має владу над підлеглим. Тому домагання в армії можуть бути не просто міжособистісним конфліктом, а супроводжуватися страхом втратити посаду, побоюванням переслідування, залежністю від оцінки командира, ризиком переведення, ізоляцією, стигматизацією й недовірою до механізмів розслідування. Саме тому звичайної заборони в законі недостатньо -- потрібен працюючий механізм.

Чому жінки можуть не повідомляти про насильство

Найбільш критична помилка — це оцінювати серйозність проблеми лише на основі кількості офіційних заяв. Невелика кількість скарг не завжди свідчить про низький рівень порушень. Люди можуть залишатися мовчазними через страх перед керівництвом, недовіру до інституцій, почуття сорому, побоювання засудження, залежність від команди, страх за свою кар'єру чи ризик отримати ярлик "проблемного" співробітника, а також через страх бути переведеними або звільненими.

НАТО підкреслює, що подання гендерної скарги може мати негативні наслідки для кар'єри військовослужбовця, якщо відповідна система не гарантує достатнього захисту для заявника. Тому Україні необхідно не лише заборонити насильство, а й запровадити ефективну систему безпечного повідомлення про такі випадки.

Психологічна агресія та цькування

Сексуальне насильство є лише однією зі складових цієї проблеми. Не менш загрозливими можуть бути приниження, постійні образи, сексистські коментарі, погрози, психологічний тиск, ізоляція, цькування, а також дискримінація в процесі призначення та у можливостях професійного зростання.

Особливо небезпечний стереотип: "якщо ти прийшла в армію -- будь готова терпіти". Такий підхід несумісний із сучасною професійною армією. Військова дисципліна не означає права командира принижувати підлеглого, висока вимогливість не означає право на насильство, а субординація не означає безкарність.

Ризик повторної дискримінації

Жінка в армії може зіштовхуватися з різноманітними формами нерівності: її можуть вважати "слабшою" через її стать, вимагати від неї більшого доказу компетентності в порівнянні з чоловіками, виключати з певних завдань через стереотипні уявлення, або ж, навпаки, використовувати її стать як підставу для надмірних вимог.

Отже, гендерна політика в збройних силах не повинна призводити до автоматичного надання привілеїв. Її основна мета полягає в тому, щоб оцінювати особу за її компетенцією, професійними якостями та досягненнями, а не за статевими стереотипами. Цей принцип також підтримується Міністерством оборони України.

Материнство є одним із найскладніших аспектів, які потрібно враховувати при формуванні майбутньої моделі.

Якщо Україна вирішить впровадити більш розширену модель військового обов'язку для жінок, одним із найболючіших аспектів стане питання материнства. Державі необхідно буде чітко окреслити, хто має право на відстрочку, як враховується вагітність, які дії слід вжити після народження дитини, хто нестиме відповідальність за догляд за малолітніми дітьми, як визначатиметься статус самотньої матері, що робити у випадках, коли обоє батьків підлягають призову, а також як забезпечити дітей у випадку загибелі або полону одного з батьків.

В українському законодавстві вже закладені соціальні гарантії для жінок-військовослужбовців. Міністерство оборони підкреслює важливість спеціальних умов, що стосуються вагітності, материнства, медичного обслуговування та умов служби. Проте, якщо буде впроваджено нову модель мобілізації, необхідно буде запровадити ще більше гарантій.

Фізичні стандарти: міф про "однакові нормативи"

Ще один розповсюджений міф полягає в тому, що рівність передбачає однакові фізичні стандарти для всіх. Це зовсім не обов'язково. У сучасних збройних силах доцільніше ставити питання не в плані "чи здатна жінка виконати всі ті ж завдання, що й чоловік", а радше "які саме фізичні та професійні вимоги потрібні для конкретної ролі".

Вимоги до оператора БпЛА, військового медика, аналітика, програміста, зв'язківця, водія, артилериста чи штурмовика не можуть бути однаковими. Система має визначати стандарти відповідно до завдання -- це дозволяє уникнути двох крайнощів: необґрунтованого заниження вимог для жінок і необґрунтованого виключення жінок із професій, які вони реально можуть виконувати.

Які альтернативи має Україна для заміни примусової мобілізації?

Якщо країна прагне підвищити представництво жінок у Силах оборони, існує безліч ефективних засобів для досягнення цієї мети, окрім примусових заходів.

По-перше, професійний підбір кадрів: не просто "вам слід йти", а чітка інформація про конкретну вакансію, умови праці, заробітну плату, термін контракту та соціальні пільги. По-друге, короткотермінове навчання для жінок-цивільних: основи військової підготовки, тактична медицина, цивільна оборона, управління безпілотниками, зв'язок, кібербезпека, домедична допомога — учасниця здобуває корисні навички, але не зобов'язується ставати військовослужбовицею. По-третє, добровільний жіночий резерв: жінки проходять навчання, отримують спеціалізацію і за потреби можуть бути залучені за встановленим порядком. По-четверте, фінансові мотивації: збільшена заробітна плата, компенсації, програми забезпечення житлом, освіта, перекваліфікація, медичне обслуговування. І по-п'яте, гарантії після служби: якщо держава прагне, щоб жінки йшли служити добровільно, вона повинна забезпечити їм можливість легкого повернення до цивільного життя.

Які зміни варто впровадити в державі вже сьогодні?

Навіть якщо мобілізація жінок не буде проведена, Україні слід продовжувати вдосконалення системи військової служби. По-перше, необхідно запровадити незалежний механізм для розгляду скарг. Жінка-військовослужбовець повинна мати змогу повідомляти про випадки сексуального насильства, домагань, дискримінації, психологічного насильства або зловживань з боку керівництва не лише своєму безпосередньому командиру.

Ключові аспекти включають: забезпечення захисту заявника, щоб процес подання скарги не став загрозою для його кар'єри; реальну відповідальність незалежно від статусу порушника; гендерно чутливу медицину з доступом до необхідних послуг; а також належну інфраструктуру — форму, бронежилети, засоби захисту, санітарні умови, житлові приміщення та медичні заклади. Це не просто питання зручності. Це питання готовності до виконання завдань.

Які погляди мають різні учасники?

У суспільних дебатах можна виділити принаймні чотири основні позиції. Для деяких представників військових структур ключовим є аспект ефективності: на їхню думку, якщо особа здатна впоратися з поставленими завданнями, стать не повинна мати вирішального значення. Проте для інших важливими залишаються питання фізичної підготовки, побутових умов та дисципліни.

Роль жінок у військовій службі має величезне значення, адже саме вони володіють практичними знаннями та здатні об'єктивно оцінити ситуацію: чи відповідає форма та обладнання вимогам, чи функціонує медичне забезпечення, чи відбувається справедливе просування по службі, а також чи адекватно командування реагує на отримані скарги.

Для правозахисників і спеціалістів з гендерних питань ключовим аспектом є забезпечення гарантій прав людини. Будь-яке збільшення військових зобов'язань повинно супроводжуватися зміцненням механізмів захисту цих прав. Водночас для держави та законодавців пріоритетом залишається оборонна спроможність. У цьому контексті виникає необхідність знайти баланс між вимогами армії, правами людини, соціальною справедливістю та ефективністю.

Чого Україні варто уникати

Якщо тема мобілізації жінок колись повернеться до політичного порядку денного, державі варто уникнути кількох помилок. Не можна починати з примусу, не показавши спершу, що добровільні механізми використані максимально ефективно. Не можна приховувати проблеми -- випадки насильства, дискримінації чи психологічного тиску не можна замовчувати заради "іміджу армії". Не можна використовувати жінок як символ: жінка у війську не повинна бути картинкою для соціальної реклами, вона повинна мати реальні права. Не можна механічно переносити іноземні моделі -- Норвегія, Швеція чи Ізраїль мають зовсім інші історичні та безпекові умови. І не можна перетворювати дискусію на гендерну війну: фрази "жінки повинні воювати, бо чоловіки воюють" або "жінки не повинні воювати, бо вони жінки" однаково спрощують проблему.

Чи реально впровадити в Україні гендерно нейтральну модель?

Теоретично це можливо, проте таке рішення стало б кардинальною зміною існуючої моделі. Воно вимагало б не просто одного акту про мобілізацію, а цілого комплексу реформ: необхідно було б переглянути законодавство, чітко окреслити військовий обов'язок, створити нову систему відбору та медичних критеріїв, визначити правила, що стосуються материнства та догляду за дітьми, встановити фізичні стандарти для різних спеціальностей, розробити систему резерву, механізм оскарження, незалежну систему протидії насильству, адаптувати інфраструктуру, забезпечити фінансові гарантії та організувати широке суспільне обговорення. Лише після реалізації всіх цих змін можна буде розглядати можливість зміни самого принципу.

Гендерна рівність і обов'язкова мобілізація -- не одне й те саме

Це важливе питання. Гендерна рівність передбачає однакові права, можливості та захист від дискримінації. Питання військового обов'язку є окремим аспектом державної політики. Держава має можливість створити добровільну систему, гендерно нейтральну модель, змішану систему або професійну армію з резервом без загального призову. Отже, твердження "якщо жінки рівні, їх потрібно мобілізувати" є політичним висновком, а не юридичним аргументом.

Громадський діалог повинен увійти до основи політичних практик.

Якщо Україна коли-небудь вирішить серйозно розглянути питання зміни моделі військового обов'язку, то прийняття рішення не повинно обмежуватися лише кабінетами. Потрібен широкомасштабний діалог, до якого мають залучатися військовослужбовці, ветерани, командири, родини військових, правозахисні організації, психологи, медичні працівники, представники бізнесу, освітні установи, науковці, громади, а також парламент і Міністерство оборони. При цьому консультації повинні бути не формальними, а справжніми: важливо дізнатися, що працює, а що ні, чого бояться жінки, що заставляє їх залишати службу та які умови сприяють їхньому бажанню залишитися. Такий підхід може перетворити гендерну політику з простого декларування в ефективний інструмент зміцнення обороноздатності.

НАТО: гендерна політика як елемент обороноздатності

Показово, що НАТО сьогодні розглядає гендерну перспективу не лише як питання прав людини, а прямо пов'язує її з оперативною ефективністю. У політиці Women, Peace and Security Альянс зазначає, що врахування гендерних аспектів допомагає краще розуміти конфлікти, виявляти ризики та вразливості й формувати ефективніші рішення. У 2026 році НАТО окремо наголошувало на необхідності переходу від символічного включення жінок до структурних змін, які забезпечують їхню повну участь у системі оборони.

Це важливий сигнал для України: гендерна політика у війську -- не просто питання "прав жінок", а питання того, наскільки ефективно держава використовує весь доступний людський потенціал.

Інформаційні впливи, що оточують цю тему.

Тема мобілізації жінок надзвичайно зручна для інформаційних маніпуляцій. У серпні 2026 року Центр протидії дезінформації повідомляв про поширення російськими пропагандистськими каналами тверджень про нібито підготовку мобілізації українських жінок. ЦПД наголосив, що відповідних рішень немає, а тема використовується для створення панічних настроїв.

Це вказує на те, що журналісти, блогери та фахівці повинні ретельно підійти до аналізу цієї проблеми, чітко відрізняючи політичні заяви, особисті думки військових, експертні рекомендації, зареєстровані законопроєкти, рішення парламенту та діючі закони. Усі ці елементи мають різні юридичні та політичні значення.

Висновок: Україні потрібна не просто дискусія про мобілізацію жінок

Станом на вересень 2026 року підстав говорити про підготовку примусової мобілізації жінок в Україні немає. Офіційна позиція Верховної Ради -- така мобілізація не проводиться, не готується і не розглядається, а чинне законодавство передбачає добровільність призову жінок, які перебувають на військовому обліку.

Проте це не означає, що питання участі жінок у оборонній системі можна ігнорувати. В Україні вже є десятки тисяч жінок, які служать у Збройних силах — вони виконують обов'язки на передовій, працюють лікарями, операторами, зв’язківцями, фахівцями штабу та командирами. Тому наступний етап обговорення не повинен стосуватися того, чи можуть жінки бути військовослужбовцями — це питання вже давно отримало відповідь через практику. Натомість інше питання потребує уваги: чи може держава створити таку оборонну структуру, в якій кожен — незалежно від статі — буде залучений відповідно до своїх навичок, фізичного стану та професійної підготовки, а також захищений від дискримінації, сексуального та психологічного насильства?

Саме тут проходить межа між політичною дискусією і справжньою реформою. Якщо Україна колись вирішить змінити модель військового обов'язку, питання варто ставити не як "чи мобілізувати жінок", а ширше: яку армію ми будуємо, яких людей вона потребує, які права готова гарантувати держава, як буде захищена людина від зловживань командування, що станеться з матір'ю малолітньої дитини, як працюватиме резерв, які будуть критерії відбору, хто нестиме відповідальність за насильство -- і чи буде військовий обов'язок справедливим не лише формально, а й фактично.

Світовий досвід показує: гендерно нейтральний військовий обов'язок можливий. Норвегія та Швеція демонструють різні варіанти такої системи, а Ізраїль -- іншу модель залучення жінок до обов'язкової служби. Але Україна не повинна копіювати жодну з них -- їй потрібна власна модель, яка враховуватиме реалії повномасштабної війни, демографічну ситуацію, стан армії, права людини, материнство, потреби фронту та довгострокову перспективу української системи оборони.

І якщо така дискусія колись стане реальною політичною пропозицією, вона повинна починатися не з примусу, а з довіри. Армія, до якої людина готова приєднатися добровільно, знаючи свої права, обов'язки та гарантії, -- значно сильніша за армію, у якій людина боїться не лише ворога, а й власної системи.

Тому важливо розглядати участь жінок у захисті України не як протистояння між чоловіками і жінками за "справедливість", а як складову широкої дискусії про майбутню архітектуру української держави та її обороноздатність.