Пам’ять, що прагне до справедливості.
Для українців полон завжди був символом не завершення боротьби, а продовження служіння. Наші військові усвідомлювали важливість своєї місії, навіть коли за наказом командування вимушені були скласти зброю, рятуючи життя цивільних осіб і товаришів по службі. Саме тому особливо цинічним виглядає те, що Росія перетворила місця утримання військовополонених на простори катувань, принижень і смерті. Яскравим символом цього злочину стала Оленівка, розташована на тимчасово окупованих територіях Донецької області. У ніч з 28 на 29 липня 2022 року в колонії №120 загинули десятки українських військових, які захищали Маріуполь, серед них більшість становили героїчні бійці полку "Азов". Більше сотні отримали тяжкі поранення. Вони вже не брали участь у бойових діях і мали захист за Женевськими конвенціями. Росія була зобов'язана забезпечити їхню безпеку, проте Кремль вчинив ще один жахливий злочин. Сьогодні ми отримали більше інформації про ці події. Розслідування Медійної ініціативи за права людини, ґрунтуючись на свідченнях очевидців, відкритих джерелах та експертному аналізі, відтворило детальну хроніку трагедії. Зібрані докази вказують на ознаки ретельно спланованого вбивства. Перед вибухом військовополонених спеціально перевели до окремого барака, який згодом став братською могилою для багатьох українських героїв. Російські окупаційні сили не дозволили незалежним міжнародним експертам потрапити на місце трагедії, натомість запустили кампанію дезінформації, намагаючись перекласти провину на Україну. Але правду не приховати.
Сьогодні особливо важливими є свідчення тих, хто пережив цю жахливу трагедію. Три роки потому вони все ще діляться спогадами про ніч, що залишила незгладимий слід у пам'яті. Вони згадують про вибух, полум'я, задимлені приміщення, а також про крики поранених товаришів, які, ризикуючи своїм життям, намагалися витягти інших із вогняної пастки. Їхні розповіді містять спогади про довгі години очікування медичної допомоги, байдужість охоронців і гіркоту втрати тих, з ким ще вчора ділили останній шматок хліба та надію на повернення додому. Ці свідчення важливі не лише для розуміння величини людської трагедії, але й слугують доказами. Кожна розповідь наближає нас до моменту, коли винні понесуть покарання.
Реклама
На жаль, Оленівка не стала винятком у цій жахливій ситуації. Вона перетворилася на символ системної політики Росії стосовно українських військовополонених. Під час повномасштабної війни світ став свідком численних випадків тортур, сексуального насильства, навмисного позбавлення медичної допомоги, психологічного терору, голоду та нелюдського ставлення. Це не просто ізольовані злочини окремих осіб — це складові частини системи, що свідомо порушує міжнародне гуманітарне право та основні принципи людяності. Саме тому важливість документування цих злочинів не можна недооцінювати.
Діяльність українських правоохоронних органів, правозахисників, журналістів та міжнародних фахівців закладає основи для справедливості в майбутньому. Кожен зафіксований факт, кожен документований свідок, кожне ім'я загиблого – це важливий крок до встановлення відповідальності. Проте, питання відповідальності не може залишатися виключно українським. Оцінка цивілізованості держави часто базується на її ставленні до військовополонених. Якщо масові вбивства осіб, які підпадають під захист Женевських конвенцій, не отримають адекватної міжнародної реакції, це стане серйозним ударом по всій системі міжнародного права. Безкарність веде до нових злочинів. Тому світ повинен говорити не лише про співчуття до України, а й про неминучість покарання для тих, хто віддавав накази, організовував або приховував ці злочини. У цей час, коли Україна продовжує свою боротьбу за свободу, ми повинні пам’ятати про кожного, хто вже не повернеться додому. Про кожного військового, добровольця, медика, волонтера, цивільного, який загинув у полоні лише за те, що був українцем.
Пам'ять -- це не лише про минуле. Це про майбутнє. Вона зобов'язує нас не допустити, щоб імена загиблих стали лише рядками у звітах чи статистиці. Вона вимагає від міжнародної спільноти рішучих дій для звільнення всіх українських полонених, притягнення винних до відповідальності та захисту міжнародного гуманітарного права як універсальної цінності. Бо за кожним воєнним злочином стоїть людське життя. За кожною цифрою -- чиєсь ім'я. За кожним ім'ям -- родина, яка чекає справедливості. Саме тому пам'ять про українських Захисників і Захисниць, які були страчені, закатовані або загинули у полоні, є нашим спільним обов'язком. Це моральний заклик до всього світу. Поки не буде встановлена правда. Поки не буде покаране зло. Поки справедливість не переможе.
І коли я бачу на будівлях і в громадських місцях у різних куточках Азербайджану портрети Героїв, які віддали своє життя за свою державу, її територіальну цілісність і суверенітет, коли щороку 20 січня разом із азербайджанським народом схиляю голову на Алеї Шахідів у центрі Баку, я особливо гостро відчуваю, наскільки близькими є наші народи у розумінні ціни свободи. Українці й азербайджанці знають, що незалежність ніколи не є даністю -- її доводиться захищати, а пам'ять про тих, хто пожертвував заради неї власним життям, є фундаментом національної гідності та майбутнього.
Саме тому ми щиро вдячні Азербайджану за гуманітарну підтримку України та за людську солідарність, проявлену до наших Захисників. За останній рік десять українських військових, які пережили російський полон, мали можливість пройти курс реабілітації в Азербайджані. Для них це була не лише професійна медична й психологічна допомога, а й важливий знак того, що вони не залишилися сам на сам зі своїм болем. Такі прояви підтримки зміцнюють віру в силу справедливості та людяності, яка є сильнішою за жорстокість.
Пам'ятаючи тих, кого ми втратили, ми водночас повинні зробити все, щоб повернути кожного, хто досі перебуває в російському полоні, відновити справедливість і не дозволити світові забути про злочини, вчинені проти Захисників і Захисниць України. Адже пам'ять -- це не лише шана минулому. Це наш обов'язок перед майбутнім.
