Патріоти в умовах важких життєвих випробувань: як адаптуються звільнені цивільні полонені до нових реалій.
З 2014 року тисячі цивільних українців пройшли в'язниці на окупованих територіях лише через те, що далі продовжували відстоювати інтереси своєї Батьківщини.
Деякі люди потрапили за ґрати через звинувачення у шпигунстві або диверсійній діяльності, виконуючи завдання українських спецслужб. Проте часто окупаційна влада неправомірно звинувачує українців у злочинах, які вони не скоювали. А арешти відбуваються лише за висловлені думки, якщо громадяни відкрито протистоять окупаційному режиму.
В українських законах їх визначають як осіб, які втратили свою особисту свободу через збройну агресію проти України. Іншими словами, це цивільні особи, які потрапили в полон.
У більшості з них тут, на великій землі, немає нічого - життя після звільнення починається заново. Держава визначає їх як громадян, що опинились у складних життєвих обставинах і потребують невідкладної допомоги.
Колишні в'язні часто стикаються з важкими житловими умовами, їм бракує необхідного медичного обслуговування та підтримки в процесі соціальної інтеграції.
Держава не поспішає допомогти. УП направляла запити в Міністерство відновлення, Міністерство охорони здоров'я та Міністерство соціальної політики, щоб дізнатись, чи вирішуються ці питання. Від двох перших відомств ми не отримали відповіді, а третє відмовилось від коментарів.
"Українська правда" розповідає про те, в якому становищі опинились цивільні полонені після звільнення, які у них є проблеми, хто допомагає їх вирішувати та як можна змінити ситуацію на краще.
Перші труднощі після виходу на волю.
Після завершення обміну цивільних полонених їхній шлях розпочинається з обласних лікарень, таких як у Києві, Чернігові або Сумах, де вони залишаються протягом трьох тижнів. Проте в цих медичних закладах здійснюється лише діагностика, без проведення повноцінної реабілітації або лікувальних процедур.
Однією з великих проблем є стоматологічне лікування. Багато полонених втрачають зуби через катування або жахливі умови утримання. Держава не пропонує відкритих програм безкоштовного протезування або стоматологічного лікування для цивільного населення, перекладаючи цей фінансовий тягар на благодійні організації або самих постраждалих. Громадські організації зазвичай залучають фінансування через міжнародних донорів або звертаються до приватних стоматологічних клінік.
У матеріальному аспекті колишній в'язень опиняється абсолютно без ресурсів. Найбільше, що йому надають, це рюкзак з найнеобхіднішими предметами: нижня білизна, шкарпетки, зубна паста з щіткою та смартфон.
Ситуація є ще більш прикрою, коли людина звільнилася з російської в'язниці самостійно. Її шлях починається з того, що без документів, через треті країни вона змушена діставатися України.
Перший етап повернення колишнього в'язня на рідну землю — це перетин кордону, після якого розпочинається процес офіційного визнання пережитого в ув'язненні.
"Оскільки в такої людини зазвичай немає документальних доказів та свідків, їй доводиться "руками доказувати", що вона пройшла полон. Доки це не підтверджено, отримати офіційний статус і доступ до будь-яких державних послуг неможливо", - розповідає засновниця громадської організації "Civis Fortis" Людмила Янкіна.
Незалежно від шляху повернення, перші кроки на свободі супроводжуються повною дезорієнтацією.
За словами Янкіної, держава декларує наявність соціальних працівників, але на практиці - інституту кейс-менеджерів "єдиного вікна" або провідника, який би супроводжував людину крізь усі бюрократичні процедури, не існує. Тим часом Мінсоцполітики стверджує, що такі фахівці є, проте самі звільнені полонені не здогадуються про їхнє існування і не отримують пропозицій щодо супроводу.
"Звільнені не мають уявлення про застосунок 'Дія', ЦНАПи чи про те, хто є їхнім сімейним лікарем. Вони не знають, куди їм рухатися далі, і не розуміють, як функціонує навколишній світ", - зазначає правозахисниця.
Житлове питання
Більшість цивільних полонених - це громадяни з окупованих територій, чиє житло зруйноване або залишилося в місцях, які не контролює український уряд. Після звільнення їм немає куди повертатися.
"Звільнені з полону змушені шукати тимчасове житло на кілька місяців або навіть тижнів, або ж перебратися до друзів. Навіть якщо наша громадська організація забезпечує їм оренду на певний час, згодом їм все одно доводиться самостійно покривати витрати на житло," - розповідає про свій досвід Янкіна.
Оренда житла - це дорого. Державних виплат - 100 тисяч гривень одноразової допомоги та по 100 тисяч за кожен рік полону - не вистачає надовго. Через це колишнім полоненим необхідно швидко шукати роботу, що робити непросто через поганий стан здоров'я, підірваного в полоні.
Минулого року заступниця голови Офісу президента Ірина Верещук висунула ідею видачі ваучерів на житло для цивільних полонених. Проте цей проект ще не реалізовано. На запитання УП про терміни впровадження житлових ваучерів для цивільних полонених Верещук поки що не дала відповіді.
Єдина можливість для звільнених отримати житлові ваучери зараз - подати заявку як внутрішньо переміщені особи. Проте цивільні бранці не мають жодних пріоритетів і змушені претендувати на допомогу на загальних підставах, нарівні з іншими ВПО. І це попри те, що після пережитої неволі їхній фізичний і психологічний стан є незрівнянно скрутнішим і потребує особливої уваги.
На сьогоднішній день державні структури не забезпечують звільнених осіб житлом на системному рівні. Лише в окремих випадках, для кількох щасливчиків, надаються кімнати в гуртожитках, причому часто це означає спільне проживання кількох людей в одній кімнаті. Іноді державні органи просто передають запити до громадських організацій, обіцяючи людям житло, а потім ці організації змушені самостійно шукати варіанти для забезпечення.
Рік назад трапився інцидент, коли одна з громадських організацій орендувала кімнату на 12 людей, яка виявилася в жахливому стані — з тарганами, мишами та потертою підлогою. Янкіна згадує, що їй довелося терміново евакуювати трьох чоловіків з таких ганебних умов, оскільки звільнені в'язні скаржилися на те, що умови в російській в'язниці були кращими.
"Ці обставини завдають шкоди людській гідності після пережитого", - ділиться Янкіна.
Часто звільненим людям було б доцільніше переїхати з Києва в інші області, проте місцеві громади не готові їх приймати, оскільки не мають можливостей ані для надання житла, ані для забезпечення робочих місць чи кваліфікованих спеціалістів.
Піддані без визнання.
Про тих, хто звільнився поза процедурою обміну, розповідає голова Об'єднання родичів політв'язнів Кремля Ігор Котелянець. Чи була людина в полоні, визначає комісія з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи при Мінвідновленні. Проте, за результатами 2025 року, 81% цивільних, які зверталися до цієї комісії, отримали відмови.
Таким чином, комісія, що відповідно до закону повинна забезпечувати доступ до допомоги, насправді функціонує на відмову. Існує безліч причин, але основною є те, що держава вимагає підтвердження.
Зазвичай до доказів відносять документи, фотографії, скан-копії різних довідок або відеозаписи. Коли звільнені цивільні звертаються на гарячу лінію з питанням про причини відмови, їм відповідають, що потрібно представити фото- або відеодокази їхнього перебування в полоні, що є абсолютно абсурдним.
Окупанти не видають жодних "довідок про полон", а самі цивільні не знімають своє затримання на телефон у момент викрадення", - підкреслює громадський діяч.
Котелянець представляє статистичні дані, зібрані його організацією. Згідно з цими даними, близько 80% всіх звільнених цивільних осіб — це ті, хто самостійно покинув місця позбавлення волі, без участі в офіційних процедурах обміну.
"Він підкреслює, що обміни призводять до звільнення лише невеликої кількості людей, і це, в принципі, є неефективним методом звільнення для цивільних осіб."
До складу комісії входять делегати з різних державних органів, а також два представники правозахисних організацій.
У складі комісії важливу функцію виконує представник СБУ. Саме ця особа, як правило, відхиляє численні заяви від громадян, оскільки вважає, що соціальні виплати повинні надаватися лише тим, хто має підтвердження від СБУ про свою співпрацю.
Інші члени (чиновники різних відомств) просто бояться цього сбушніка, адже Служба безпеки має величезний вплив на кар'єри держслужбовців. Тому голосування відбувається так, як скаже спецслужбіст", - додає очільник об'єднання родичів політичних в'язнів.
Членкиня комісії та правозахисниця Тетяна Катриченко у розмові з УП зазначила, що закон, який забезпечує соціальний та правовий захист цивільних осіб, затверджувався ще до початку повномасштабного вторгнення. Це законодавство було сформоване з урахуванням зовсім інших умов і масштабів, тому його положення не враховують масові затримання цивільних осіб, що відбулися після 24 лютого 2022 року, зокрема на територіях Київщини, Херсонщини, Запоріжжя, а також під час процесів фільтрації.
Закон вимагає однозначно засвідчити, що цивільну особу було затримано виключно через її проукраїнську діяльність або погляди.
"Якщо особу випадково затримали на вулиці, захопили під час операції в селі або кинули в підвал без будь-яких політичних обвинувачень, юридично довести причини такого затримання практично неможливо," - зауважила правозахисниця.
Катриченко додає, що комісія спирається на матеріали правоохоронних органів та СБУ. Якщо СБУ не має оперативних даних, які підтверджують проукраїнські дії конкретної особи, відсутні зафіксовані комунікації, свідчення чи перехоплення, її члени не можуть дати підтвердження та, діючи за буквою закону, змушені виносити відмову.
Проблема полягає в обмеженому часі, який мають члени комісії, а також у великій кількості заявників.
"Ми фізично не здатні детально вдаватися в кожен випадок. За одне засідання, яке триває з ранку до вечора, розглядається від 500 до 700 заяв. Це перетворює процес на конвеєр, де рішення часто ухвалюються суто формально, що також збільшує відсоток відмов", - підсумовує Катриченко.
Агентство знайде рішення для проблеми.
Щоб розв'язати проблеми, викладені вище, Ігор Котелянець разом із коаліцією інших правозахисних організацій пропонує створити Національне агентство з питань цивільних осіб, позбавлених особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України. Вони бачать його як центральний орган виконавчої влади.
"Активісти з правозахисної сфери не лише планують надавати рекомендації, а й мають намір активно долучитися до реалізації та організації цього процесу," - підкреслює громадський діяч.
Згідно з пропозицією правозахисників, агентство повинно розробити та управляти офіційним єдиним реєстром осіб, які були позбавлені свободи.
На сьогоднішній день державні органи не мають точних даних і не здійснюють окремого обліку цивільних осіб, на відміну від військовополонених, які перебувають під контролем Міністерства оборони. Цей орган повинен зустрічати родичів цивільних осіб з самого початку, коли вони стикаються з випадками насильницького зникнення або затримання людей в умовах окупації, надаючи їм чіткі інструкції щодо подальших дій і забезпечуючи необхідну підтримку.
"Під юрисдикцію агентства мають передати профільну комісію за законом № 2010 про соцзахист цивільних полонених. Агентство має наповнити її професійними експертами, а не випадковими держслужбовцями, забезпечити належний збір доказів та спроможність розглядати найскладніші справи - цивільних, які утримувалися incommunicado (без зв'язку зі світом - УП) і вийшли на волю самостійно", - розповідає Котелянець.
Активісти у сфері прав людини переконані, що агентство повинно займатися всім циклом повернення колишніх цивільних бранців до звичайного життя. Це включає реалізацію програм медичної та психологічної реабілітації, процеси відновлення та реінтеграції після звільнення, незалежно від способу його досягнення, будь то обмін чи самостійне звільнення. Крім того, важливим є контроль за якістю наданих послуг.
Зважаючи на те, що державний бюджет України не в змозі покрити всі витрати на підтримку та житло для тих, хто постраждав, ініціатори пропонують, щоб агентство шукало міжнародне донорське фінансування для відповідних програм.
Котелянець підкреслює, що цивільне агентство не вестиме політичні переговори про звільнення чи обміни заручниками. Це закрита сфера відповідальності виключно спеціальних служб.
Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.
Сучасна державна стратегія в питаннях цивільних полонених демонструє інституційну недалекоглядність, що призводить до повторного травмування осіб, які витримали випробування в російських тюрмах.
Замість того, щоб надати своїм громадянам чіткий план дій для підтримки, держава створює для них нові бюрократичні труднощі.
Особа, що повернулася з полону, не зобов'язана самостійно розбиратися в роботі державних механізмів або шукати фінансову підтримку для задоволення своїх основних потреб.
Багато звільнених людей просто розчаровані. Ті хто роками сиділи в окупаційних підвалах, виходять на волю, бояться про це говорити, а держава їх не чекає.
Немає ні житла, ні реабілітації. Цивільні полонені, які віддали частину своєї долі та життя за Україну, виїжджають до третіх країн - у Німеччину, Бельгію тощо. Вони кажуть: "Ми тут маємо підтримку цих держав без необхідності щось комусь доводити про наш полон. А в Україні ми втратили все, нам немає де жити, і нам ніхто не допомагає".
Україна активно працює на міжнародних форумах, щоб підняти питання про викрадених Росією осіб. Проте, рятуючи людей з полону, країна також втрачає своїх громадян через власну недбалість.
