Застава, яку не вдається сплатити. Хто насправді приймає рішення про звільнення особи з слідчого ізолятора?
До недавнього часу дискусії про застави зосереджувалися переважно на їхніх розмірах. Однак випадок колишньої заступниці голови Офісу президента Ірини Мудрої виявив більш серйозну проблему: суди дозволяють вихід під заставу, але банки відмовляються приймати ці кошти. Якщо така ситуація стане звичною, тоді свобода кожної особи буде залежати не лише від рішення слідчого судді, а й від "доброго наміру" фінансової системи.
Адвокат Богдан Глядик розповів про те, хто насправді має владу вирішувати, чи залишиться підозрюваний в СІЗО, а також про те, як держава може фактично позбавити особу судової альтернативи триманню під вартою без ухвалення нового рішення і до яких наслідків це може призвести.
Розпочну з того, що в обговореннях щодо застави часто виникає плутанина. Коли слідчий суддя ухвалює рішення про утримання під вартою, він також повинен встановити розмір застави. Це є вимогою закону і не є ані поступкою суду, ані компромісом між учасниками процесу.
Запобіжний захід не слід ототожнювати з вироком. Він не визначає ступінь провини особи і має єдину мету: гарантувати, що обвинувачений не втече і не перешкоджатиме проведенню слідства.
Отже, Європейський суд з прав людини постійно дотримується принципу, що вважає за краще звільнення. Держава зобов'язана щоразу наводити докази на користь утримання особи під вартою, а не навпаки.
Застава в ухвалі про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою - це механізм, через який закон повертає людині свободу до винесення вироку, якщо вона готова дати фінансову гарантію своєї належної поведінки.
Від масштабів - до можливостей доступу.
Протягом багатьох років в Україні одним з основних спірних аспектів застави залишається її величина. Судові органи визначають суми, що відповідають серйозності підозри, а не фінансовим можливостям особи, внаслідок чого альтернатива здається лише ілюзією вибору. Цього року Конституційний Суд акцентував увагу на цій проблемі, заявивши, що застава повинна бути дійсною альтернативою арешту, а не його маскою. Людина повинна мати реальну можливість скористатися цією альтернативою.
Наступний крок у цій логіці майже непомітний і навіть неочікуваний, але принциповий. Альтернатива може бути фіктивною не лише тоді, коли сума завелика, а й тоді, коли гроші є, люди готові їх внести, а "двері банку зачинені".
Проблема вже не в слідчому судді, який помилився з цифрою. Проблема в тому, що, можливо, правильне за формою судове рішення хтось поза судовим процесом робить таким, яке неможливо виконати.
Які події відбулися у справі Ірини Мудрої?
Підозрюваній встановлено запобіжний захід у формі тримання під вартою з можливістю внести 20 млн грн застави. Частину цієї суми вже сплачено. Однак банки почали відмовлятися приймати платежі, в описі яких згадувалося слово "застава", а отримувачем вказувався депозитний рахунок ВАКС. Як стверджують адвокати, письмових відмов із посиланням на закон надано не було. Платежі просто не оброблялися.
Слідчий суддя ВАКС, розглянувши скаргу захисту, визнав, що ця ситуація стосується прав людини під вартою. Він зобов'язав Нацбанк перевірити, чи немає категоріального блокування таких платежів, і забезпечити доступні канали для внесення застави. Регулятор публічно заперечив, що давав банкам будь-які вказівки. А за кілька днів той самий суд, уже достовірно знаючи про проблему, відмовив у зміні запобіжного заходу.
Людина залишилася в слідчому ізоляторі, хоча на рахунку суду вже лежить значна частина застави, а внести іншу неможливо з причин, які не залежать від того, хто хоче сплатити кошти.
Ще один підозрюваний у цій справі опинився в аналогічній ситуації. Суд вирішив обрати для нього заставу як самостійну міру запобігання, без арешту, але, за його словами, він також не в змозі внести цю суму з тієї ж причини.
Банк виступає в ролі "захисника на порозі".
Уся юридична суть ситуації тримається на одному розрізненні. Банк може прийняти гроші й перевірити їх. А може не прийняти взагалі.
У першому випадку - це фінансовий моніторинг. Банк ідентифікує платника, з'ясовує походження коштів, може зупинити операцію, якщо має обгрунтовані підозри, і відмовити, якщо платник не пояснив, звідки гроші. З таким рішенням можна сперечатися в конкретному випадку, але це процедура: є платник, є перевірка, є рішення, яке можна оскаржити.
У другому випадку ситуація виглядає абсолютно по-іншому. Перевірки навіть не відбуваються. Банк не ставить запитань про те, хто є платником і звідки походять гроші, тому що сам платіж не приймається. Це нагадує охоронця престижного нічного клубу, який на вході заявляє: "ви не можете пройти" і не надає жодних пояснень. Лише тут на кону не вечірка, а свобода особи.
Згідно із законом про платіжні послуги, банк має право відмовити в обробці платежу лише на підставі законних підстав і з чітким посиланням на конкретну статтю. Немає жодної норми, яка б дозволяла відхиляти гроші лише через те, що в призначенні платежу вказано "застава", а одержувачем виступає рахунок ВАКС. Такої норми не знайти ані в законодавстві, ані у рішеннях уряду, ані в документах регуляторних органів.
Не існує жодних офіційних стандартів, які б дозволяли розрізнити "прийнятну" заставу від "неприйнятної". Таким чином, мова йде не про об'єктивну перевірку, а про штучно встановлені обмеження, що контролюються вручну.
Банк має право перевіряти походження коштів. Проте шлях для можливих судових платежів повинен залишатися доступним. Якщо він закритий для когось або для певної суми, то варіанти утримання під вартою більше не залишаються, незважаючи на те, що це зазначено в ухвалі.
Хто отримує від цього переваги?
Найбільш тривожним у цій ситуації є не стільки сам інцидент, скільки система, яку він ілюструє. Уявімо собі, що банкам без офіційних документів натякають, від кого приймати застави, а від кого – ні. Доказати таку директиву практично неможливо: письмових підтверджень не існує, банк не висловлює своїх думок (бо боїться невидимих санкцій), а регулятор все заперечує.
Хто мав би таку ситуацію розслідувати? Формально правоохоронці. Але в справах, де підозрювані залишаються під вартою саме через неможливість внести заставу, сторона обвинувачення не зацікавлена з'ясовувати, чому банки не приймають гроші.
Антикорупційна трійка: НАБУ, САП, ВАКС - може бути зовсім не причетною до того, що відбувається в банках. Але об'єктивно вони чи не перші вигодонабувачі ситуації, коли підозрюваний не може вийти під заставу, бо його гроші просто не приймають. Людина залишається в ізоляції, тиск на неї зберігається, а обґрунтовувати в суді безальтернативну варту не потрібно.
Що б про це висловив Страсбург?
Я не зустрічав рішень Європейського суду з прав людини у випадках, коли внесення застави було неможливим через відмову банку. Це, здається, є унікальним явищем для України. Однак найбільш схожою за принципом справою є саме українська.
У справі "Руслан Яковенко проти України" термін покарання заявника завершився, але слідчий ізолятор відмовився його звільнити. Адміністрація закладу вирішила дочекатися, поки вирок формально набере чинності, а потім ще й займалася оформленням необхідних документів. Внаслідок цього людина провела за ґратами додаткові два тижні, а держава обґрунтовувала це процедурними причинами. Європейський суд з прав людини не прийняв таке пояснення.
Суд погодився, що певна затримка зі звільненням зрозуміла, але наголосив: адміністративні формальності не можуть виправдати затримку довше ніж на кілька годин. Держава зобов'язана організувати свою систему так, щоб звільнення не затримувалося, і використати для цього всі сучасні засоби.
Ситуації не тотожні. Там підстава для тримання під вартою вже зникла, тут вона формально зберігається, доки гроші не надійшли на рахунок суду. Але суть та сама.
Коли суд ухвалює рішення про можливість звільнення особи під заставу, сама процедура внесення грошей стає лише технічним кроком, адміністративною формальністю на шляху до отримання свободи. Якщо ця формальність затягується на тижні через неможливість здійснити платіж, така затримка вважається Страсбургом неприйнятною. Відповідальність за неї несе держава, а не особа, яка прагне виконати платіж.
Для ЄСПЛ вирішальне не те, хто саме створив перешкоду, а те, чи знала про неї держава і чи вжила заходів, щоб її усунути. Якщо людина залишається під вартою через те, що регульований державою ринок не пропускає платіж, а регулятор і суди не реагують, питання про порушення статті 5 Конвенції постає неминуче.
Кожен додатковий день перебування в СІЗО є відповідальністю держави. У цьому випадку вона не зможе виправдатися неінформованістю, оскільки про цю проблему поінформовані суд, прокурор, Національний банк, самі фінансові установи та кожен, хто стежить за новинами.
Хто насправді ухвалює рішення?
Питання про необхідність тримання під вартою ухвалює слідчий суддя. Саме він також визначає суму застави, і це рішення може бути оскаржене. Процедура внесення фінансових коштів регулюється законодавством та урядовими постановами. Досі ніхто не піднімав питання про те, хто має забезпечити можливість внесення грошей.
Тепер стало відомо, що будь-який банк має можливість заблокувати внесення без наявності процесуального статусу, рішення, яке можна оскаржити, без необхідності сповіщати суд та без встановленого терміну.
Звідси незручна відповідь. Суд вирішує, чи може людина вийти. Але чи вийде вона насправді, вирішує той, хто контролює останню ланку, тобто платіж.
Чому суд знає, але проблему не розв'язує?
Цю ланку міг би закрити суд. Слідчий суддя, який зобов'язав регулятора перевірити банки, фактично визнав, що неможливість виконати умову ухвали є питанням прав людини під вартою. Але коли той самий суд розглядав клопотання про зміну запобіжного заходу, він цієї проблеми не розв'язав. Захист просив урахувати вже внесену суму або обрати інший запобіжний захід з обов'язками. Суд відмовив.
Прокурор у тому засіданні, як повідомляли присутні, стверджував, що безальтернативність застави визначається її непомірним розміром, а не неможливістю її внести. З цим важко погодитися. Розмір ніколи не був самоціллю. Він важливий лише тому, що від нього залежить, чи зможе людина скористатися заставою. Якщо вона не може цього зробити з причин, які від неї не залежать, результат той самий: вона сидить, хоча суд дозволив їй вийти.
Суд володів усіма необхідними процесуальними засобами для реального вирішення питання, а не лише теоретичного. Він міг врахувати вже сплачену суму, змінити запобіжний захід або накласти на особу додаткові обов'язки. Одна ухвала визнавала існування проблеми, тоді як інша залишала її без вирішення.
Які наслідки це може мати?
Сьогодні це стосується кількох резонансних підозрюваних. Але в самому механізмі немає нічого, що прив'язувало б його до конкретних прізвищ чи категорій справ.
Якщо банки можуть без жодних обмежень відмовитися приймати заставу від однієї особи, то нічого не заважає їм вчинити так само і щодо іншої. Для цього не потрібно ні законодавчих норм, ні судових ухвал, ані підпису відповідальної особи. Досить, щоб фінансові установи усвідомили, що з певними платежами краще не зв'язуватися.
Досі основним ризиком у цих справах залишалася висока сума застави. Проте тепер виник новий: навіть у разі, якщо суд встановить суму застави, її може виявитися неможливо внести, і для цього не обов'язково мати формальні підстави.
Чи є вихід із ситуації?
Як показує практика, захист в питаннях запобіжних заходів починається раніше, ніж звикли думати. Треба заздалегідь розуміти, хто й з яких рахунків вноситиме гроші, мати документи про їхнє походження і запасні варіанти. Кожну спробу платежу треба фіксувати, кожну відмову вимагати письмово з посиланням на норму закону й негайно доводити до суду. Без цього людина не зможе довести, що не внесла заставу не з власної вини.
Потрібні й системні рішення, прості за формою. Регулятор має прямо сказати, що відмова приймати платежі на депозитні рахунки суду лише через призначення "застава" є порушенням. Банк, який відмовляє в такому платежі, має робити це письмово з посиланням на закон, а незаконна відмова повинна мати реальні наслідки.
Суди ж мають виходити з простого правила: якщо людина довела, що не змогла внести заставу з причин, які від неї не залежать, це не може бути підставою тримати її під вартою далі.
Наприкінці - відповідь на ключове питання:
Чи може держава фактично позбавити людину визначеної судом альтернативи триманню під вартою, не ухвалюючи нового рішення?
Звісно. Для цього знадобляться три фактори:
Банки не обробляють платежі з призначенням "застава" без офіційно встановлених критеріїв.
Регулятор лише підтверджує, що ніяких вказівок не надавав.
* Суд, який визначив заставу, знає про проблему, але не розв'язує її по суті. За цих умов ухвала залишається чинною, а її результат змінюється: людина сидить, хоча суд сказав, що вона може вийти.
Чи стане це усталеною практикою, залежить від того, як найближчим часом відреагують суди й регулятор. Поки що ми маємо не технічний збій і не юридично виправдану ситуацію, а новий спосіб обмежувати свободу в ручному режимі, який уже спрацював щонайменше у двох випадках.
Межа між легітимним фінансовим контролем і неприйнятним обмеженням свободи визначається в момент, коли перевірка конкретного платника закінчується. Держава має право з'ясувати, які кошти йдуть на заставу. Проте, вона не повинна створювати такі умови, за яких у людини не залишиться можливості виконати вимоги судового рішення.
Якщо суд ухвалив рішення про можливість виходу людини під заставу, то жодна інша сторона, окрім суду, не має права вирішувати, що вона не може бути випущена.
