"Я буду пам'ятати хлопців, які залишилися там назавжди". Це слова "Карася", бійця "Азова", який пережив жахіття теракту в Оленівці.

Ми зустрічаємося в одному з містечок Донеччини з "Карасем" — офіцером 12-ї бригади "Азов" НГУ, захисником Маріуполя та колишнім полоненим, що вижив під час вибухів у колонії в Оленівці.

Поки немає звуків дронів і вибухів, у нас є можливість поспілкуватися. Ми запитуємо "Карася" про його життя, оборону Маріуполя та "Азовсталі", а також про досвід полону.

"Карасю" - 36 років, він родом із Херсонщини. "Карась" із липня 2014 року воював у лавах добровольчого батальйону "Айдар", потім - у 93-й ОМБр. Був на службі у Національній гвардії України. З травня 2018 року став бійцем "Азова". Брав участь у боях під Луганськом, біля Донецького аеропорту, на Світлодарській дузі.

Після того як "Карась" залишив "Азовсталь" можно перефразировать как "металлургический комбинат в Азовском регионе". наприкінці травня 2022 року, він опинився в руках російських військових. Завдяки обміну, який відбувся 6 травня 2023 року, він зміг повернутися додому. Вже 7 липня того ж року він відновив свою службу у війську.

Наразі "Карась" - заступник командира 2-го батальйону, виконує бойову роботу на командному пункті, займається бойовою підготовкою особового складу та формуванням резервів.

(Редакція не вказує прізвища бійця з міркувань безпеки)

Чи володієте ви цивільною спеціальністю?

Після закінчення школи я отримав спеціальність токаря на заводі. Проте в глибині душі завжди мріяв про військову службу. В молодших класах ми регулярно відвідували живих свідків Другої світової війни: допомагали їм у побутових справах і записували їхні розповіді. Ці зустрічі підживлювали моє бажання стати солдатом. Але, на жаль, коли настала черга проходити строкову службу, мене не взяли — лікарі виявили якісь аномалії в серці, через що я не зміг виконати свій патріотичний обов'язок.

Коли ви досліджували свідчення учасників Другої світової війни, що вас найбільше вразило? Чи стало це для вас стимулом приєднатися до боротьби?

Мене глибоко вразило усвідомлення того, що люди встали на захист своїх домівок і батьківщини, коли загарбники напали на Радянський Союз, на Україну.

Коли ви вступили до армії?

Я приєднався до Майдану, іноді відвідуючи там своїх товаришів. А потім Крим виявився під контролем агресора. Це змусило мене задуматися про активні дії. Виникли також чутки, що Росія може спробувати створити сухопутний коридор до Криму через Донецьку та Херсонську області. Оскільки я родом з Херсонщини, де пройшло моє дитинство, я вирішив стати добровольцем.

Поїздив по деяких військкоматах, мене ніде не захотіли брати. А, по факту, АТО вже почалася. І тоді поїхав на Майдан, бо сказали, що можна через Майдан потрапити до лав одного з добровольчих батальйонів. Пробув там до початку липня 2014 року. Потім записався до лав батальйону "Айдар". 3 липня виїхали і 4 липня прибули в Луганську область.

Чи підозрювали ви, що нас очікує масштабний конфлікт?

У 2016 році ситуація була зовсім іншою. В той час серйозних бойових дій не відбувалося. Я мав дівчину, мені виповнилося 26 років, і я вирішив, що настав час створити сім'ю. Я залишив службу в Збройних силах України та переїхав до Харкова, де намагався знайти роботу. Я мріяв стати пожежником, але тоді зарплата в цій професії була досить низькою. Мені порадили приєднатися до Національної гвардії України, і я прослужив там до кінця 2017 року.

Потім один із моїх побратимів перевівся до "Азова" і запропонував перевестися і мені, адже в цьому підрозділі тривала постійна підготовка, постійно готувалися до війни, виїжджали на бойові завдання. Я з'їздив на бесіду до командира полку "Азов" "Редіса". І з травня 2018 року я проходжу службу в "Азові".

"В Маріуполі панувала віра, що до нас зможуть дійти."

- Де ви зустріли повномасштабне вторгнення? Пам'ятаєте, що відчули того дня?

23 лютого ввечері нас терміново евакуювали з бази в Урзуфі. Ми переїхали до Ялти і стали в очікуванні нових вказівок. Всі чули чутки про можливі події, але просто чекали. Що я відчував? Власне, нічого особливого. Лише чув, як ракети пролетіли в напрямку Маріуполя.

Потім нас частково передислокували у район села Мелекіне. Ще до повномасштабного вторгнення ми там постійно відпрацьовували відбиття десантної висадки противника.

Невдовзі більшість нашої роти була переведена на блокпост у селище, що розташоване за 11 км на південний захід від Маріуполя. Тут ми чекали на нові накази та зустрічали військових, які поверталися з територій, окупованих Росією з 28 лютого 2022 року. Як я зрозумів, тут не було налагодженої оборони. Вирішили зосередити сили в районі Маріуполя, щоб утримати це місто під контролем.

У той час у Маріуполі ще протягом місяця-півтора залишалася надія на те, що допомога прорветься до нас і буде створено якийсь гуманітарний коридор. Багато цивільних спочатку не намагалися залишити місто, вважаючи, що ми зможемо їх захистити, і росіянам не вдасться досягти своїх цілей.

Пізніше, перебуваючи в полоні, я чув від "мразіян" (росіян - ред.), що ми нібито навмисно не дозволяли цивільним покидати місто, щоб зумовити більші втрати серед мирного населення. Проте багато людей просто не знали, як виїхати; у них не було засобів для цього; вони сподівалися, що такі обставини не триватимуть довго.

На той момент частина нашої роти вже перебувала в Маріуполі, де вони створили командно-спостережний пункт. Увечері 24 лютого отримали наказ зайняти визначені позиції, тож ми вирушили на околиці міста. Як командир взводу протитанкової артилерії, я об’їхав позиції, розмістив з хлопцями вогневі засоби і залишився на командно-спостережному пункті.

У подальшому я перебував на позиції на підприємстві "Азовінтекс" на виїзді з міста вбік Мангуша. Після поранення старшого на цій позиції нею почав командувати я і перебував там до 10 квітня. Потім у нас залишився єдиний шлях відходу, і виникла небезпека оточення. Тому надійшов наказ на відтяжку. Ми відійшли на КСП роти.

- Що сталося з містом, з житловими будинками, що ви бачили?

Переважна більшість бойових дій у цій зоні проходила вдень. Вночі, в кращому випадку, наші сили здійснювали авіаційні нальоти і скидали бомби. Це давало нам можливість відпочити, укріпити наші позиції та підготуватися до нового дня, коли нас чекали нові атаки, близькі зіткнення та артилерійські обстріли.

Російські війська застосували значну кількість артилерії та реактивних систем залпового вогню в Маріуполі. Щоночі спалахували пожежі в багатоповерхових будинках: дев'ятиповерхівки, дванадцятиповерхівки, чотирнадцятиповерхівки — одна за одною ставали жертвами полум'я.

Вони не змогли захопити місто з прямолінійним наступом, тому вирішили застосувати тактику випаленої землі. Коли будинок знищується дощенту, у тебе не залишається можливості для оборони, і доводиться шукати нове укриття.

13 квітня два російських танки проїхали Червонофлотською вулицею, обстрілюючи сусідні будівлі. Я вийшов на вулицю та вистрілив у один з них з "одноразового гранатомета". Танки трохи відступили. Той, у який я влучив, рухався не так швидко.

Чому я вирішив виступити з лише одним гранатометом проти двох танків? Тому що один із них вже відкрив вогонь по нашому командному пункту, влучивши в горище будівлі. Якби танки просунулися далі, вони помітили б кулемети на другому поверсі і могли б знищити всю споруду. А в підвалі залишалося чимало поранених бійців.

За двома російськими танками слідувало 5-6 БМП з піхотинцями. Це дозволило мені виграти час, щоб відступити і знову організувати свої сили. Через дві години, замість двох, під'їхало вже 5-6 танків та близько десяти БМП. Ситуація стала значно складнішою. Отримали наказ відступити до визначеної точки в глибині міста.

У ніч проти 14 квітня сформувалася колона з уцілілої техніки, і ми відтягнулися на "Азовсталь" можно перефразировать как "металлургический комбинат в Азовском регионе"..

На мою думку, це трапилося через те, що ми просувалися через позиції ворога, і у них була повітряна розвідка. Напередодні морські піхотинці з 36-ї окремої бригади морської піхоти відступили на "Азовсталь" можно перефразировать как "металлургический комбинат в Азовском регионе"., і під час нашого пересування ми помітили їхню знищену техніку.

Росіяни, ймовірно, теж очікували, що хтось намагатиметься проїхати, і дороги були під їхнім вогневим контролем. У нас великі втрати були.

"Азовсталь" можно перефразировать как "металлургический комбинат в Азовском регионе".

- Наскільки "Азовсталь" можно перефразировать как "металлургический комбинат в Азовском регионе". була придатною для оборони?

У цьому місці існує безліч підземних комунікацій і будівель. Ми переїхали, коли перемістилися на завод, спустившись на 4 або 5 поверхів під землю. Там просторий простір із високими стелями.

"Азовсталь" можно перефразировать как "металлургический комбинат в Азовском регионе"., наскільки я знаю, будували, як і комбінат Ілліча, з урахуванням можливої майбутньої ядерної війни, - щоби там можна було організувати оборону.

Чудово, що керівництво ухвалило рішення захищати позиції саме на "Азовсталі", оскільки до цього моменту вона була, принаймні, в належному стані.

Які методи використовували російські війська під час атак на "Азовсталь"?

- Авіація постійно, артилерія, артилерія з моря, постійні штурми, штурми, штурми. Росіяни ж ніколи не славилися тим, що цінують свій особовий склад.

У Маріуполі, ще до відходу на "Азовсталь" можно перефразировать как "металлургический комбинат в Азовском регионе"., багато випадків було, коли їхня піхота прикривала собою БТРи, а не навпаки, як має бути: "броньована техніка" має прикривати піхоту. А в них піхота ішла попереду перед БТРом. Тому що, я так розумію, росіянам БТР важливіший за піхоту. Кидати людей "на м'ясо" їм нічого не вартувало.

Які були втрати російських військ під час штурмових операцій?

Дуже значні втрати. Багато техніки також було знищено. Мої бійці, які працюють з станковими протитанковими гранатометами, постійно просять про осколкові снаряди, оскільки на передовій активно діє піхота. Одна група була знищена, а за нею йде наступна, яка також піддається атаці. Вони настійно просять: "Дайте осколкові, дайте осколкові".

Яким чином здійснювалося постачання, враховуючи, що ви були в умовах повної облоги? І гвинтокрилам вдавалося до вас дістатися?

Вертольоти літали, і це вселяло надію, що нас все ж пам'ятають на "великій землі", що про нас не забули. На цих гвинтокрилах прибувала значна кількість боєприпасів та засобів зв'язку.

На моїй позиції, окрім "азовців", також перебували морські прикордонники та представники Національної гвардії. Ці молоді люди не проходили підготовку до війни, адже їхня служба мала інший напрямок.

Я просто усвідомлював, що рано чи пізно кожен з нас може загинути. Але потрібно ж якось знаходити мотивацію. Той факт, що ти можеш загинути, повинен спонукати тебе цінувати своє життя і боротися до останнього, завдаючи якомога більше шкоди ворогу. Я намагався донести цю думку до своїх товаришів на позиціях. Саме цим ми і займалися: знищували противників настільки, наскільки це було в наших силах.

- Що вам дозволяло триматися в тих умовах?

- Підготовка. Як старший на позиції, твоя задача — організувати оборону. У вечірню тишу з'явилася можливість зміцнити наші позиції: облаштувати бійниці, укриття та виставити озброєння. Мої товариші говорили: "Карась, може, залишимо це на завтра?" А я відповідав: "Завтра може й не настати. Потрібно діяти сьогодні. Противник дав тобі шанс — використай його!"

Доводилось коли й по-хорошому, коли й матюком змушувати хлопців працювати. Гадаю, моя заслуга є в тому, що велику кількість моїх хлопців, які були в мене на позиції, залишилися в живих.

Чи ви отримали травму там?

- І не одне. Перше поранення я отримав 8 чи 9 березня. Нам наказали знищити танк, що заїхав у місто. Я взяв із собою бійців, протитанковий ракетний комплекс і пішов шукати позицію.

Схоже, це був випадковий приліт. Автоматичний гранатомет скинув боєприпас, який просто приземлився й почав шипіти. Хлопці впали на землю, а ми з побратимом не зреагували, адже, здавалося, що нічого не трапилося. Але це тривало лише кілька секунд. Після цього боєприпас вибухнув, і я відчув, як уламок вдарив мене в ліву частину лоба вище брови. Усе залилося кров'ю.

Хлопці були впевнені, що я втратив око. На щастя, все обійшлося: уламок виявився малим і залишився під шкірою. Я залишив старшого на своєму місці та вирушив на КСП роти, а пізніше — до лікарні. Там мені витягли уламок без анестезії, і я повернувся назад на позиції.

Друге поранення я отримав 5 травня, в день річниці створення "Азова". Під час штурму з боку ворога нам довелося відступати з наших позицій. Вихід із підвалу перебував під вогнем противника. Ми прикривали один одного під час відходу, але ворог почав обходити нас з флангів. У цей момент прилетів снаряд, ймовірно, з РПГ, і я зазнав нового поранення в обличчя, що вразило щоку та частину шиї.

Я призначив старшого на свою позицію, а сам був евакуйований. З 5 травня до моменту, коли команда потрапила в полон, я перебував з пораненими в бункері, який отримав прізвисько "Залізяка".

У цьому укритті я натрапив на товаришів з батальйону, з нами були зброя та боєприпаси. Ми залишалися тут, аби в разі необхідності зможемо організувати захист, якщо ворог прорветься далі.

Чи пригадуєте, які емоції охопили вас, коли ви отримали команду на вихід? Яка була реакція оточуючих?

Відчув невелике полегшення і порцію надії.

При тому, що всі прекрасно розуміли, що домовленості з Росією не вартують нічого. І це не просто слова, - це вже показала історія. Про це теж не треба ніколи забувати.

Існувала віра, що ці сутички вже позаду, нас обміняють, і ми зможемо повернутися додому, на "материк".

Яким чином відбувся вихід з "Азовсталі"? Що саме ви спостерігали?

- Ми йшли дорогою біля "Азовсталі", вона була нормальна, її якраз відновили під час "програма з розвитку інфраструктури президента України Володимира Зеленського ". Виходили в район мосту. Там нас зустрічали, певно, ФСБшники, "спецура" якась.

Коли ми рухалися в колоні, нас запитували, хто з "Азова". Ми підняли руки, і нас відвели вбік, де на камеру зафіксували наші звання, посади, прізвища, імена та по-батькові. Продовжуючи шлях, ми пройшли через обшук, щоб упевнитися, що ми не винесемо з "Азовсталі" зброю та боєприпаси.

Потім нас посадили у великі автобуси і перевезли в Оленівку.

86 днів (з 24 лютого до 20 травня 2022 року) тривала оборона Маріуполя та металургійного комбінату "Азовсталь" можно перефразировать как "металлургический комбинат в Азовском регионе".. У повній облозі місто перебувало 80 днів. 17 травня стало відомо, що захисники "Азовсталі", серед яких були "азовці", морські піхотинці та прикордонники, поліцейські, тероборонівці та добровольці, отримали наказ зберегти життя особового складу та припинили спротив. У полон потрапили близько 1400 "азовців"; станом на травень 2026 року звільнили менше 600, повідомляє Суспільне Донбас.

Оленівка. "Будівля 200"

Що вам вдалося побачити в Оленівці?

У населеному пункті, який знаходиться під російською окупацією з 2014 року, я опинився 19 або 20 травня. Він розташований приблизно за 100 кілометрів від Маріуполя. Спочатку нас усіх зібрали в одному з бараків. Це була територія, яка була закрита, але з початком повномасштабної війни її знову відкрили для утримання військовополонених.

Коли ми прибули, там вже утримували військовополонених. Нас розмістили на другому поверсі двоповерхової будівлі. У великій кімнаті було безліч хлопців. Я спав у проході між ліжками разом з побратимом "валетом". Якщо ця кімната була розрахована на 40 людей, то фактично в ній перебувало близько 400 осіб.

А потім нас уже порозподіляли по інших бараках. Я перебував у крайньому бараку вже до того моменту, коли прийшли зі списком, позбирали близько 200 людей і перевели до бараку, який у подальшому всі стали називати "барак 200".

Яким чином з вами поводилися в Оленівці: чи проводили допити, чи застосовували тортури?

Мене не піддавали жодним жорстоким методам, таким як побиття чи тортури. У нас взяли зразок слини, що зазвичай використовується для визначення інфекцій, зробили фотографії, зафіксували татуювання та відбитки пальців, а також провели поверхневі розмови, оскільки вже мали певну інформацію про нас. Щодо мене жодних подібних дій не застосовували.

Мого заступника командира роти викликали на допит, після чого його принесли до медичного закладу на ношах. Він отримав серйозні травми, і навіть не був у змозі встати на ноги. Його стан був настільки критичним, що він втратив свідомість.

- Яким чином вас підгодовували?

Вони не очікували, що кількість військовополонених буде настільки великою. Харчування забезпечували більш-менш прийнятне. Їжу подавали двічі на добу: один раз приблизно о 11-12 годині вдень, а другий — близько 2-3 години ночі.

Ми ходили до їдальні і назад. Хліб був надзвичайно смачний і свіжий. Коли ми перебували в Маріуполі, то вже встигли забути про це.

У наступні часи якість їжі стала гіршою, зокрема через збільшення чисельності військових, які потрапили в полон.

Вам надали медичну допомогу?

- Росіяни одразу відібрали хлопців-медиків з числа військовополонених. Вони щодня робили обхід бараків і надавали допомогу. По суті, вони робили це тими медикаментами, які в них були на момент виходу з "Азовсталі". Можливо, їм ще щось давали росіяни, але я цього не бачив.

Ви, напевно, пам'ятаєте, як російські солдати з’явилися зі списком і перевели вас в окремий барак. Які враження це викликало?

Приблизно 24-25 липня російські військові з'явилися зі списком і наказали певним людям вийти. Хлопці в той момент подумали, що, можливо, це буде обмін.

Нас просто перевели з житлової зони в промислову. Туди, де раніше виготовляли певні товари. Це рішення ніяк не обґрунтували. Пізніше пояснили, що в бараках було надто багато людей, і нас перемістили, щоб зменшити їх кількість.

Чи були там лише бійці "Азова"?

Так. Лише "Азов". Наскільки пригадую, було 197-198 осіб. Нас перевели до цієї промислової зони. Це був звичайний металевий ангар, де раніше знаходилися верстати, можливо, токарні чи фрезерувальні. Станків вже не залишилося, лише двоярусні ліжка без матраців. Пізніше нам видали матраци, і ми влаштувалися.

У той же день нам всім оголосили, що потрібно залишити цей барак. Ми опинилися на відкритій території поруч. А всередину барака зайшли електрики, щоб виконати деякі ремонтні роботи.

Коли вони завершили свою справу, ми повернулися назад. Усім стало цікаво, чи змінилося щось навколо. Проте жодних видимих змін не було. Ніхто з нас навіть не замислювався про те, що станеться далі, адже ми вже опинилися в їхніх руках. Якби у них була мета щось із нами вчинити, вони могли б це зробити давно. Це сталося вдень. А вночі, між 28 і 29 липня, пролунав тричі гучний вибух.

- Які події відбулися після вибухів?

Пожежа. Чимала кількість загиблих молодих людей. Вивезення поранених.

Евакуація здійснювалася до воріт, які вели з промислової зони. Мені здається, що чергові не були в курсі подій, які відбувалися. Можливо, вони вирішили, що це спроба бунту або втечі. Вони почали погрожувати, стріляючи в повітря, і наказали нам не виходити за межі воріт. Інакше, як стверджували, могли вжити вогнепальної сили.

Ще до настання цих подій вони створили кулеметну позицію, яка була розміщена навпроти входу до так званого "барака 200". Коли пролунали вибухи, вони швидко залишили цю локацію, де, як стверджують, перебувала якась "спецура". Ймовірно, навіть вони не усвідомлювали, що щось подібне може трапитися.

Годинника не було на руках, тому я не можу точно визначити, скільки часу минуло, поки до нас прибули медики-військовополонені (їх привели до нас), щоб надати допомогу. Поки ми стояли біля воріт, ще п’ятеро людей померли. У них були тяжкі травми, і вони загинули без необхідної медичної підтримки.

- Під час цих подій що ви робили?

На початку я сприяв евакуації хлопців: кілька разів виводив їх до воріт промислової зони, потім повертався до барака, щоб продовжити пошуки. Однак ситуація ускладнилася — вогонь вже охопив велику територію.

Також намагався знайти хоча би якийсь одяг, тому що всі повибігали, хто в чому був. Хоч це і літо було, на Донбасі холодні ночі, і я шукав речі, щоби хоч щось вдягнути. І поранених хлопців треба було зігріти, аби не втрачали тепло.

Ви стверджуєте, що сталося три вибухи. Як ви вважаєте, це були атаки ззовні чи щось вибухнуло всередині?

- Це щось детонувало.

Коли я направлявся назад до барака, сподіваючись знайти тих, хто вижив, а також одяг, моїм очам відкрилася дивовижна картина: металевий дах був відкинутий зсередини назовні.

У районі зони російські війська постійно розміщували артилерійські установки і вели вогонь по нашим позиціям. Перед тим, як пролунали вибухи, з іншого боку зони, як мені відомо, застосовували реактивні системи залпового вогню.

Можливо, вибухи у нашому приміщенні вони потім вирішили представити як наслідок роботи наших сил, які нібито відповіли на вогонь, що вівся з того напрямку.

Які, на вашу думку, були причини організації вибухів у бараку? Які цілі ставив перед собою Кремль у цьому контексті?

Вони ухвалили рішення знищити певну кількість нас і представити це як результат вогню з нашого боку.

- Але ж відсортували саме "азовців"?

Отже, "Азов" їм явно не дає спокою. І не дасть.

Які враження ви отримали, коли зійшло радісне сонце?

29 липня вранці нас не допустили до барака. Прибули вантажівки і забрали поранених у важкому стані. Пізніше я дізнався, що їх транспортували до лікарні в Донецьку.

А серед тих, хто залишився живим і отримав незначні травми (нас залишилося приблизно 50 осіб), тих, хто не потребував евакуації, перевели в дисциплінарний ізолятор, розмістивши в двох камерах. Кожна з них була розрахована на 8-10 людей, але в одній з них нас було аж 27. Ліжка не було - лише скинуті дерев'яні піддони.

- А як ви влаштувалися на новому місці?

- Штабелями... Знаєте, коли лежиш на одному боці, залежався і треба перевернутися, - говориш іншим, щоб вони теж переверталися.

Волюнтаристським шляхом нас приводили до співробітників їхнього Слідчого комітету РФ, і ми складали пояснення, в яких стверджували, що, на нашу думку, обстріли здійснили наші власні сили.

Вас підштовхували до такого стилю написання?

- Після того, що сталося, хотілося все-таки лишитися в живих і, так, попідписували це. Ми писали від руки те, що вони казали.

На цьому ДІЗО я пробув 2-3 дні. 1 серпня мене вивели з камери, вивели на плац, видали мої речі (хрест із ланцюжком і наручний браслет). І нас, близько 200 людей, перевезли до окупована з 2014 року.

Понад 50 загиблих і близько 140 поранених - такі наслідки вибухів у ніч з 28 на 29 липня 2022 року у бараку виправної колонії в Оленівці, де утримували полонених бійців "Азова". Місію ООН, що мала встановити обставини трагедії, розпустили за 5 місяців після створення "через відмову Росії співпрацювати та надавати гарантії безпеки".

Міжнародний комітет Червоного Хреста не визнав відповідальність Росії за теракт в Оленівці.

Згідно з інформацією, наданою Росією, у барак потрапили ракети системи РСЗВ HIMARS. Однак, представники Моніторингової місії ООН з прав людини заявили, що вибухи в Оленівці не стали наслідком запуску українськими військами ракет HIMARS, як це стверджувала російська сторона.

29 липня 2024 року СБУ повідомила про підозри до колишнього керівництва колонії у зв'язку з загибеллю полонених. У свою чергу, Медійна ініціатива з прав людини ідентифікувала ймовірних винуватців вибухів та провела реконструкцію цих подій.

Горлівка та Таганрог. Насильство та тортури.

- От "процедура зустрічі полонених, що супроводжувалася обшуками та тортурами" Горлівки - там все і почалося: побиття, знущання і так далі. Вони знали, що я з "Азова", в них було бажання побити, вбити "азовця". І те, що в мене "ідея нації" (символ "Азова") набита була на біцепсі на руці.

Допити та побиття мали місце на "прийомці", а згодом продовжувалися періодичні допити і агресивні дії. Я провів там час до 16 серпня. Після цього мене та прикордонника, який служив у Маріуполі, помістили в "транспортний автомобіль для ув'язнених" і відвезли до міста в Ростовській області Росії, що межує з Донецькою та Луганською областями.

У Таганрозі взагалі жесть почалася. А я ще ж з "Азова". У Таганрозі я був одним із перших "азовців", яких туди доправили. Плюс весь у татуюваннях.

Там мали місце жорстокі знущання, катування за допомогою електрошокера та використання "військово-польового телефону ТА-57", з якого отримували електрику для нелюдських методів тортур. Постійні побиття також стали звичною практикою.

Проти мене вже були підготовлені кримінальні справи, але я категорично заперечував звинувачення у вбивствах мирних жителів. Мені ставили в провину, що я нібито віддавав наказ на відкриття вогню по автомобілю, в якому, за їхніми словами, загинули цивільні особи.

Більшість юнаків, які опинилися в полоні, отримували такі звинувачення. Те, що я зрештою підписав цей документ, коштувало мені дуже дорого в плані здоров'я.

- Що ви маєте на увазі?

Мене піддавали жорстоким тортурам і катуванням через те, що я відмовлявся підписувати документи. Ці методи не приносили їм бажаного результату. Я не можу навіть уявити, скільки часу це тривало. Ті хлопці, з якими я потім опинився в камері, говорили, що знущання тривали надзвичайно довго.

Ці вчинки не дали жодного результату, я залишався стійким. І один із них мені каже: "Ти справжній молодець, чудово тримаєшся. Але ми вже ламали і більш витривалих".

Я помітив краєм ока, як він витягує з сумки фалоімітатори: один більший, інший менший. Я відповів: "Ні, досить, я підпишу все, що потрібно". Він перепитав: "Справді? Може, варто ще подумати?" Я заперечив, зазначивши, що це зайве, і підтвердив, що готовий підписати все. Адже у мене є власна гідність.

Вивільнення та відновлення

Які емоції вас охопили, коли ви дізналися про обмін?

Обмін стався 6 травня 2023 року. В мене була надія, але в той же час, здавалося, що це не може бути правдою. Мені зав'язали очі, зв'язали руки і вивезли до району аеропорту в Таганрозі. Я чув гул літакових двигунів. Ми чекали досить довго, оскільки хлопців ще доправляли. Потім нас посадили в літак.

Поряд зі мною сів побратим, з яким я до повномасштабки жив у одній кімнаті - боєць "Азова" Женя Чуднецов. Я упізнав його голос. Це був уже другий його полон, і я зрадів, що його обмінюють.

Нас доставили до Бєлгорода, після чого ми сіли в автобуси, які відвезли нас до району контрольного пропускного пункту на межі Росії та України.

Ми сідали в українські автобуси і в'їжджали на нашу землю. І саме тоді, хоча й не зовсім повністю (усміхається), я усвідомив, що нарешті повернувся додому, що поруч зі мною знаходяться доброзичливі люди.

Після цього нас привезли до столиці, де розмістили у медичному закладі. Вже наступного дня до нас приїхали рідні, і зустріч була сповнена радості. З дитинства у мене було прізвисько, а також позивний, але під час полону у документах фігурувало інше ім’я, адже у полоні був боєць з прізвищем Карась. Після вибуху в "бараку 200" в Оленівці він отримав поранення, і ми вивели його до воріт промислової зони, де, на жаль, він помер.

У списках "Карась" я значився як "200" (загиблий - ред.). Тож і я теж був зарахований як загиблий. Проте моя сім'я не втрачала надії і вірила, що я живий.

Яким чином ваше здоров'я змінилося внаслідок перебування в полоні?

Відновлення мого стану тривало з травня до початку листопада. Спочатку моє стегно було настільки опухлим, що його об'єм перевищував норму вдвічі. Через численні удари на кістці виникло патологічне утворення, відоме як "осифікати", що ускладнювало мені можливість спати на цій нозі. Я пройшов хірургічну операцію, і тепер вже можу бігати. Також враховуючи, що в мене було 8 зламаних ребер, вони ще не зовсім зрослися.

Чи затягнеться війна надовго?

Я вперше почав чути це питання ще в 2014 році. Нині вже 2026 рік, і минає 13 років з того часу, як я прибув на АТО. Ця війна може завершитися раптово: як і зазвичай, такі конфлікти завершуються або перемогою, або поразкою, або ж через якісь угоди.

Якщо ця ситуація завершиться якоюсь угодою, я б хотів залишити пораду наступним поколінням: підготовка до війни повинна бути безперервною. Перше татуювання, яке я зробив на честь мого загиблого товариша (він загинув наприкінці 2015 року), носить латинський напис "хочеш миру, готуйся до війни". Якщо ти матимеш під рукою засіб для захисту, навряд чи хтось наважиться на тебе напасти.

- Кого будете згадувати у роковини вибухів в Оленівці?

Я завжди пам’ятатиму про хлопців, які загинули на тому місці. Серед них і боєць з моєї роти, Істратов Костянтин, який також родом з Херсонщини. Коли я повернувся з полону, я був присутній на похованні його останків. Він загинув у "бараку 200". Але я не обмежуся лише згадкою про тих, хто загинув там; в моїй пам'яті залишаться всі хлопці, які віддали свої життя.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:

Ми запрошуємо вас поділитися своїми думками щодо статті! Ви можете надіслати відгук на електронну адресу [email protected], або зв'язатися з нами через Facebook, WhatsApp чи Imo за номером +380635710657. Якщо ви проживаєте на окупованих територіях, заохочуємо вас пропонувати теми та ділитися своїми думками за допомогою анонімної форми на сайті donbass.realii.info. Проект Донбас Реалії створений для аудиторії з обох боків фронту.