Полонених судять за звинуваченнями в тероризмі. Яка доля українських військових, які потрапили в полон на Курщині?
На початку серпня відзначається друга річниця, відколи українці продемонстрували, що територія Росії не лишається недоторканою. 6 серпня 2024 року українські Сили оборони розпочали наступальні дії в Курській області Російської Федерації, і до завершення місяця їм вдалося захопити більше 100 населених пунктів, що становить близько 1300 квадратних кілометрів.
Проте захоплювали вони не тільки територію, але й живу силу противника. Наприклад, 14 серпня 2024-го відзначилося наймасовішим одночасним взяттям у полон: бійці Центру спеціальних операцій "А" СБУ захопили 102 військових 488-го гвардійського мотострілецького полку Збройних сил РФ та спецзагону "Ахмат".
У День Незалежності України відбувся перший обмін військовими. Українська сторона передала Росії строковиків, захоплених у Курській області, натомість отримавши назад 115 своїх бійців, більшість з яких брали участь в обороні Маріуполя.
Протягом години Курської операції Україна збагатила свій обмінний фонд на 1018 російських військових. Цю інформацію озвучив колишній головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський.
Полонених захоплювали з обох боків.
Не всі українські солдати вижили при потраплянні в полон. Наприклад, у жовтні 2024 року проєкт DeepState, посилаючись на інформацію з 1-ї окремої танкової бригади, повідомив, що російські війська розстріляли дев'ятьох українських військових, які здалися на Курщині.
Згідно з даними Єдиного реєстру досудових розслідувань, на сьогоднішній день відкрито 127 кримінальних проваджень у зв'язку з вбивствами 321 військовополоненого, про що повідомила УП в Офісі генерального прокурора. Раніше в цьому відомстві вказували, що щонайменше 75 українських солдатів були розстріляні після здачі в полон під час Курської операції, що становить майже 25% від загальної кількості загиблих.
Скільки українців росіяни полонили на Курщині - приховано у тумані війни, в якому можна місяцами вважати захисника зниклим безвісти і раптом знайти його фото на телеграм-каналах серед зображень інших полонених. Або навпаки - щодня шукати там бодай якусь згадку про рідну людину, але одного дня отримати страшну звістку про її загибель.
Правозахисники мають достовірні дані лише про тих військових, яких Росія сама вивела на поверхню, розпочавши кримінальні справи проти них. Як повідомила голова Медійної ініціативи за права людини Тетяна Катриченко, наразі відомо про 404 таких осіб.
Що сталося з українськими військовими, які були захоплені на території Росії, та чим їхнє становище відрізняється від долі більшості інших військовополонених - розповідаємо в цьому матеріалі.
Чужа російська
Для мешканки Черкащини Оксани російська мова стала справжнім тригером.
- Воно вже майже два роки лежить у мене в серці, - каже вона, торкаючись грудей. - Щойно чую цю мову, у мене все всередині змінюється.
Все почалося з відео, яке Оксана натрапила на телеграм-каналі, де її син Микола відповідав на запитання російською мовою. На фоні цього запису, біля голови чоловіка, було видно дуло автомата. Мати відчула, як штучними і неприродними здавалася його мова. Микола не спілкувався російською раніше, у школі цю мову не вивчав, і в запису здавалося, що він не зовсім знає, як правильно вимовляти деякі слова.
У цій розповіді обидва імені є вигаданими. Реальними ж є люди та ситуації. Коли твій син потрапляє до російського полону, одна з найважливіших заповідей для матері — не нашкодь. І хто може знати, що саме може ускладнити його становище — можливо, навіть згода журналістів назвати своє або його справжнє ім'я.
Наполегливий, так характеризує свого сина Оксана. Він добрий, мужній, чуйний і впертий. Коли розпочалася повномасштабна війна, незважаючи на проблеми зі шлунком, він твердо заявив: "Мамо, я йду захищати нашу країну. Тато вже у віці, а я ще можу це зробити".
Микола прибув на Курський напрямок на початку вересня 2024 року. Через кілька днів його підрозділ отримав наказ виконати небезпечну місію, внаслідок якої він разом із товаришами потрапив у полон.
Мама дізналася про захоплення сина росіянами не з інформації від військової частини чи ТЦК, а завдяки цьому відео. Його знайшов один з її родичів, який також служить у війську.
Повідомлення від ТЦК та СП надійшло через 2 дні. У ньому зазначалося, що Миколу взяли в полон у Сумській області. Оксана не могла зрозуміти: чому в Сумській, якщо там тоді не точилися бої, а син брав участь у Курській операції?
Відтоді постійний моніторинг телеграм-каналів із повідомленнями про загиблих і полонених став частиною її життя. Оксана залишала свої контакти й дані про сина всюди, де могла.
Перший сигнал з'явився у її житті через п'ять місяців і надійшов з незнайомого номера. Хлопець, якого вона не знала, поділився, що провів час разом із Миколою у одній колонії.
- "Я хочу подякувати вам за вашого сина. Він уміє підтримати. Він у вас такий добрий". Я ж мати, я почала питати: "Ви мені хоч скажіть, що ви там робили, як до вас ставилися?". Він сказав: "Ми працювали. Нам давали план, ми його виконували. Якщо виконуємо, нам дають додатковий шматок хліба або цигарку. А якщо не виконуємо, я вам просто не хочу казати", - переповідає Оксана.
Через місяць вона натрапила на відео, яке з'явилось у одному з телеграм-каналів. На екрані з'явилася сцена з російського суду, де на лаві підсудних перебували чотири українських військові. Серед них вона впізнала свого сина.
Бійців підозрювали у тероризмі та вбивствах мирних громадян, стверджуючи, що вони атакували автобуси. Оксана зазначила, що в ті дні, про які йшлося в обвинуваченні, її син ще не був на Курщині.
Це стало для мене справжнім потрясінням: він значно втратив у вазі, навіть його голос звучав інакше. Це викликає глибокий біль. Мене переповнює відчуття, і я не можу не думати про всіх матерів, сестер і дружин, які переживають це, чекають, шукають та сподіваються.
Кожного з чотирьох військових російський суд засудив до 17 років позбавлення волі: 4 з них вони мають перебувати у тюрмі, а далі - в колонії.
Рішення за 40 хвилин
Коли ви спілкуєтеся з рідними тих, хто брав участь у Курській операції, ви помічаєте певну закономірність: військовослужбовець раптово перестає виходити на зв'язок, і протягом тривалого часу – від тижнів до місяців – немає жодних відомостей про нього. Іноді він може з'явитися на відеозаписах у телеграм-каналах. Згодом Слідчий комітет Росії повідомляє, що людина отримала вирок – зазвичай, термін покарання складає 14, 15 або 16 років, – ділиться інформацією Тетяна Катриченко.
Суть справи полягає в тому, що Російська Федерація не вважає збройні дії на своїй території елементом міжнародного збройного конфлікту. У зв'язку з цим, українських військових, затриманих у Курській області, звинувачують у порушенні державного кордону та терористичній діяльності.
Цей підхід отримав схвалення безпосередньо від Владіміра Путіна. У березні 2025 року, на розширеній нараді колегії Генеральної прокуратури, він заявив: "Усі військовослужбовці українських збройних сил, а також іноземці, які діяли на нашій землі і вчинили ряд злочинів проти мирного населення, повинні бути класифіковані відповідно до нашого законодавства як терористи".
За словами Катриченка, російські слідчі доповнюють звинувачення в тероризмі іншими кримінальними статтями. У контексті жорстоких тортур, які можуть призвести до каліцтв або навіть загибелі, в'язні не мають жодної можливості відмовитися від підписання всього, що вимагатиме від них слідство.
Видання "The Insider" провело аналіз і виявило, що в Росії проміжок часу від висунення обвинувачення до передачі справи про тероризм до суду зазвичай складає від 12 до 18 місяців. Проте, для українських військових, які потрапили в полон на Курщині, цей процес триває в середньому лише 5,5 місяця.
Катриченко описує, як функціонує ця система вироків. По-перше, "курські полонені" утримуються в ізоляції від інших, що дозволяє контролювати їхню ситуацію. Правозахисниця часто отримувала інформацію про умови в СІЗО Старого Оскола, що в Білгородській області.
Їх судять оперативно, використовуючи відеозв'язок. Зазвичай справи розглядає Другий західний окружний військовий суд, до юрисдикції якого належить Курська область. Перші вироки щодо українських військовослужбовців були винесені в грудні 2024 року — тоді було засуджено двох військових. Для порівняння, у квітні 2025 року вже 58 полонених отримали свої вироки.
Вся процедура, включаючи оголошення судового рішення, зазвичай займає від 40 хвилин до години. Очевидно, що в таких обставинах важко говорити про справжній юридичний захист.
Перші роки тривалого терміну ув'язнення засуджені зобов'язані провести в тюрмі камерного типу, де умови життя є більш жорсткими, ніж у колонії.
Як зазначалося раніше в УП, "курських полонених" переводять до пенітенціарної установи в Верхньоуральську, що в Челябінській області Російської Федерації. Практично відсутня інформація про те, що відбувається з українськими військовими за межами цієї в'язниці.
Росія в цілому приховує інформацію про військовополонених та цивільних осіб, однак "курських" вона виділяє в окрему категорію через свої дії. Ці особи затримані на території Росії, а судові процеси проходять, по-перше, у масовому порядку, по-друге, дуже швидко і закрито. Ніхто, включно з адвокатами, не має доступу до цих процесів. Пізніше затримані виявляються у в’язницях, які, як правило, також закриті, - зазначає Катриченко.
Імунітет комбатанта
"Кримінальне переслідування українських комбатантів лише за сам факт участі в бойових діях є порушенням норм міжнародного гуманітарного права", - йдеться у проміжній доповіді Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини про ситуацію в Україні (опублікованій у грудні минулого року).
З точки зору міжнародного права, не має значення, де саме український солдат опинився в полоні — на українських чи російських землях, підкреслює експертка Ukraine Legal Advisors Group Аліна Павлюк. Військовослужбовець користується імунітетом, який оберігає його від кримінального переслідування за участь у бойових діях.
Якщо його підозрюють у злочинах, наприклад, проти цивільних - тоді все зрозуміло, держава може провести розслідування. Однак й у цьому разі він має право на справедливий суд.
Терористичний акт є особливим видом кримінального злочину, який не є типовим для ситуацій збройного конфлікту. Він передбачає необхідність довести наявність спеціального наміру, зокрема тиску на державу або уряд з метою досягнення певних дій. Крім того, слід також довести існування терористичної організації, яка здійснює ці акти терору, - зазначає Павлюк.
Це пояснює, чому Україна не вдається до подібної практики щодо російських військовополонених. Хоча, варто визнати, раніше такі кейси все ж були. Взяти, приміром, справу офіцерів ГРУ РФ капітана Єрофеєва та сержанта Александрова. В 2015 році їх затримали на Луганщині під час перестрілки з українськими військовими і засудили до 14 років ув'язнення за низкою статей Кримінального кодексу, зокрема за створення терористичної групи та терористичний акт. Невдовзі їх обміняли на льотчицю Надію Савченко.
Однак у більшості випадків, коли йдеться про статті, пов'язані з тероризмом, Україна переслідувала не росіян, а власних громадян, які брали участь у конфліктах на стороні так званих "ДНР" та "ЛНР".
Листи без адреси
Повітряні кульки - сині та чорні - б'ються на вітрі. Кожна прив'язана до берця - на сходах на Майдані Незалежності в Києві викладені 14 пар військового взуття.
29 серпня 2025 року, температура зовні досягає 28 градусів, і під палючими променями сонця чорні кульки лопаються одна за одною. Лише сині залишаються — символи спокою і надії.
Це була одна з перших відкритих акцій громадської організації "Об'єднані Курщиною". Активісти організували її в День пам'яті захисників України. Родичі військовослужбовців озвучили листи, які не знали, куди відправити, адже вони були адресовані тим, хто зник безвісти.
Того дня випадкові перехожі зупинялися рідко. І на інших заходах цієї організації також не спостерігалося великої кількості учасників. Проте керівниця громадської організації Марина Окраїнець не трактує це як байдужість до полонених, загиблих та зниклих безвісти на Курщині. Вона вважає, що це радше свідчить про загальне зниження уваги суспільства до сімей військових.
Перед початком масштабної війни її чоловік Сергій займався виготовленням меблів на замовлення. У березні 2022 року він приєднався до територіальної оборони. Сергій захищав Сумщину і брав участь у бойових діях під Куп'янськом. У жовтні 2024 року його сліди загубилися на Курському фронті.
Рік і два місяці Марина намагалася з'ясувати, чи він у полоні. Надію давало те, що тіла його ніхто не бачив, як ніхто не знав і долі двох побратимів, що того трагічного дня були поруч із ним.
Перше, що Марина виявила під час розшуків свого чоловіка, це те, що він служив у прикомандированій бригаді. Це суттєво ускладнювало її пошуки. У рідному підрозділі Сергія вона була знайома з бійцями та їхніми родинами, а в новій бригаді не знала нікого.
Під час своїх пошуків Окраїнець зустріла інші родини, чиї близькі пропали безвісти на Курщині. З часом вони вирішили об'єднатися в організацію, оскільки спільні зусилля виявилися більш ефективними та підвищували шанси на те, що їхні голоси будуть почуті. Відтоді Марина старається дізнатися не тільки про долю свого чоловіка, а й про всіх захисників, які зникли в Курській області.
Одного разу особисті пошуки Марини дійшли свого завершення: їй зателефонували і повідомили, що тіло Сергія знайдено. Його особу вдалося встановити завдяки результатам ДНК-експертизи. Повторне тестування підтвердило це збіг.
Окраїнець не покинула організацію - як можна піти, коли відчуваєш себе частиною великої родини? Один із напрямків діяльності "Об'єднаних Курщиною" полягає в підтримці рідних військовослужбовців, які повернулися додому "на щиті". Однак основна мета - це пошуки.
Ми регулярно звертаємося до державних органів з метою отримання інформації про наших захисників, щоб дізнатися, де вони перебувають, або ж підтвердити, чи знаходяться вони в полоні. Звертаємось до омбудсмана з проханням надіслати запит до агресора. Після кожної зустрічі ми прагнемо, щоб наші списки були передані, а факт полону людей — підтверджений.
Якщо людина зникла безвісти, ми звертаємося до слідчого, складаємо письмові запити і уточнюємо, чи немає, не дай Боже, інформації про загибель. Є хлопці, які отримали вироки – ми намагаємося знайти їх на території країни-агресора та визначити точне місце їхнього утримання, щоб вони могли зв’язатися з родиною, адже засуджені мають право почути голос близьких. Це щоденна, кропітка праця, яка триває місяцями, - ділиться Окраїнець.
Проте запити не завжди призводять до отримання відповідей, а пошукові дії не завжди забезпечують результати. Російська сторона може не визнати, що затримує певного військовослужбовця. Невідомо, скільки українських полонених на даний момент знаходяться в статусі інкомунікадо — без жодного контакту з зовнішнім світом.
***
Інформаційний вакуум - болісна реальність для багатьох родин, які втрачають зв'язок із близькими на війні. Нерідко українська сторона дізнається про долю бійця лише після чергового обміну. Військові, які повертаються з неволі, стають важливим джерелом інформації про тих, хто досі залишається в полоні.
У "курських родинах" ситуація кардинально відрізняється. Після винесення вироку Росія тримає їхніх рідних окремо від інших українських військових, а під час обмінів майже не повертає захоплених бійців з Курської області. Таким чином, навіть після ухвалення рішення доля захисників залишається невизначеною.
Усе, що вдалося з’ясувати Оксані про її сина Миколу, це те, що його направили відбувати покарання до Володимирського централ. З того часу вона не отримала жодної звістки від нього.
Ти перебуваєш у постійному стані очікування. Це неймовірно важко як для душі, так і для тіла. Усі твої думки зосереджені лише на цьому. Залишається тільки звертатися до Бога, - говорить вона. - Прошу: якщо холодно - нехай зігріє; якщо відчуваєш голод - нехай нагодує. І щоб завжди тримав у своїх обіймах наших близьких, де б вони не знаходилися.
