Батьки дітей, які страждають на серйозні захворювання, не мають можливості отримати звільнення з військової служби: чому сім'ї очікують на законопроєкт 15057 - sud.ua
Основою соціальної стійкості під час війни є відчуття справедливості. Однак сьогодні в нашому законодавстві спостерігається явний правовий парадокс: статус дитини з інвалідністю надає безумовне право на відстрочку від призову, але втрачає силу як самостійна підстава для звільнення, щойно батько надягає військову форму. Таким чином, рівень державних гарантій для дитини з інвалідністю прямо залежить від професійного статусу її батька.
Законопроєкт № 15057 спрямований на відновлення принципів соціальної справедливості, надаючи військовим можливість залишати службу для догляду за дітьми з інвалідністю без зайвих "бар'єрів", які сьогодні ускладнюють цей процес.
Прогалина між призовом на службу та демобілізацією.
Головна проблема криється у неузгодженості двох законів. Згідно зі ст. 23 Закону про мобілізацію, чоловіки, які виховують дитину з інвалідністю, мають безумовне право на відстрочку. Однак, щойно така особа стає військовослужбовцем, включається ст. 26 Закону "Про військовий обов'язок і військову службу", яка дозволяє звільнення лише за умови відсутності інших осіб (матері), які зобов'язані виховувати дитину.
Отже, Закон про військову службу встановлює додаткову, часто нереалістичну умову: звільнення можливе тільки в тому випадку, якщо немає інших осіб, які повинні брати на себе обов'язки виховання дитини.
Це формує обставини, при яких військовослужбовці, що вже виконують свої обов'язки, потрапляють у набагато гірші умови в порівнянні з тими, хто ще не був призваний на службу. Більш того, якщо відбувається помилкова або незаконна мобілізація особи, яка мала право на відстрочку, чинне законодавство не дозволяє виправити цю ситуацію після початку служби.
Законопроєкт № 15057 передбачає видалення формулювання про "відсутність інших осіб" з чинної норми. Якщо закон буде ухвалено, підставою для звільнення стане сам факт виховання дитини з інвалідністю до 18 років. Це забезпечить рівність прав військовослужбовців з правами військовозобов'язаних, які мають право на відстрочку незалежно від того, чи є інші батьки дитини.
Конституційні та міжнародні забезпечення: дитина — на першому місці.
Юридична схема, яка визначає можливість догляду за хворою дитиною залежно від статусу батька — цивільного чи військового, виявляє ознаки дискримінації.
Актуальна редакція статті 26 Закону про військову службу, яка дозволяє звільнення лише у випадках, коли немає інших осіб для виховання дитини, суперечить Основному Закону країни. Таке регулювання може бути в конфлікті з статтями 3 і 21 Конституції України, які підкреслюють, що права і свободи людини є найвищою соціальною цінністю, а всі люди є рівними у своїй гідності та правах. Право батька на виховання дитини не повинно бути обумовлене лише його статусом військовослужбовця.
Окрім того, стаття 22 Конституції забороняє обмежувати зміст і обсяги існуючих прав і свобод при прийнятті нових законодавчих актів. На думку авторів законопроєкту, нинішнє правове регулювання фактично формує менш вигідні умови для сімей військовослужбовців, які мають дітей з інвалідністю, у порівнянні з тими, що закріплені в законодавстві про мобілізацію.
Згідно зі статтями 51 і 52 Конституції України, держава забезпечує захист сім'ї, дитинства, материнства та батьківства, а всі діти мають рівні права, незалежно від їхнього походження чи інших факторів. Обсяг державних гарантій для дітей з інвалідністю не повинен бути залежним від того, чи служить один з батьків у війську.
Дослідимо також міжнародні зобов'язання України щодо захисту прав дітей та осіб з інвалідністю.
Відповідно до статті 3 Конвенції ООН про права дитини в усіх діях державних органів першочергова увага має приділятися найкращому забезпеченню інтересів дитини, а держава повинна гарантувати дитині необхідний захист і піклування. Крім того, стаття 23 Конвенції передбачає право дітей з інвалідністю на особливе піклування та допомогу з урахуванням їхніх потреб і становища осіб, які здійснюють догляд.
Конвенція ООН, що стосується прав людей з інвалідністю, вимагає від держав пріоритетного врахування інтересів дітей з інвалідністю (стаття 7) та забезпечення їхнього права на життя в сім'ї, а також надання необхідної підтримки їхнім родинам (стаття 23).
Діючі норми законодавства, що регулюють порядок звільнення військовослужбовців, не зовсім гармонізовані з міжнародними стандартами, оскільки можуть ставити під загрозу право батька на участь у вихованні дитини з інвалідністю.
Основною характеристикою дискримінації в даний час є те, що правовий статус дитини з інвалідністю перестає бути самостійним після мобілізації її батька.
Це створює ситуацію, де діти з абсолютно однаковим медичним та правовим статусом отримують різний обсяг державних гарантій.
Чинне регулювання фактично покладає всю відповідальність за догляд на матір, що суперечить принципам рівноправності батьків. Сім'ї, у яких є діти з інвалідністю, часто залишаються без необхідної соціальної підтримки, внаслідок чого матері змушені виявляти неймовірні зусилля. Законопроєкт № 15057 має на меті забезпечити активну участь обох батьків у догляді, розвитку та соціалізації дитини, що є вкрай важливим для її повноцінного життя.
400 сімей проти "системи"
Одним з ключових заперечень щодо даного проєкту є занепокоєння Міністерства оборони, пов'язане зі зниженням оборонних можливостей. В Міноборони вважають, що демобілізація батьків дітей з інвалідністю, навіть якщо таких осіб лише кілька сотень, "може негативно вплинути на обороноздатність" держави. Відомство сприймає виключення з армії будь-якої кількості кваліфікованих військовослужбовців як загрозу для виконання бойових завдань.
Міністерство оборони та Генеральний штаб Збройних Сил України підкреслюють, що аспекти законопроєкту повинні аналізуватися виключно в контексті їхніх компетенцій, які стосуються забезпечення мобілізаційної готовності та загальних процедур мобілізації або демобілізації.
Впровадження цього проєкту вимагатиме додаткових витрат з державного бюджету, зокрема для Міністерства оборони та інших військових структур. Зокрема, необхідно буде провести комплексні фінансові розрахунки з військовослужбовцями при їх відставці, що призведе до несподіваного навантаження на оборонний бюджет.
Згідно з оцінками організаторів проєкту, кількість людей, які мають право на отримання звільнення, становить лише 300-400 осіб.
Таке обмежене число осіб не здатне завдати серйозної шкоди фронту, особливо враховуючи, що протягом тижня в СЗЧ проходить більше людей, ніж батьків дітей з інвалідністю, які служать у війську.
Життя всупереч правилам: три оповіді про незламний дух
За кожною юридичною суперечкою ховаються життєві історії реальних людей.
Історія Ельвіри: Ельвіра самостійно виховує свою 10-місячну дитину, яка страждає від мікроцефалії та епілепсії. Дитина потребує постійного медикаментозного лікування, реабілітаційних процедур та регулярних візитів до лікарів. Її чоловік служить в армії з 2021 року, і відповідно до чинного законодавства, його не можуть звільнити, незважаючи на те, що вона є матір'ю. Сім'я опинилася в скрутному фінансовому становищі: витрати на лікування малюка перевищують їхній загальний дохід вдвічі, що змушує їх залізати в борги.
Історія Вікторії: Вікторія є матір'ю 13-річної дочки, яка страждає від хромосомної аномалії та епілепсії. Дівчинка не говорить і потребує постійного догляду. Чоловік Вікторії був мобілізований у 2025 році, коли вони оновлювали документи. Вона сама має інвалідність ІІ групи і обмеження в русі, проте не може потрапити до лікарні через відсутність можливості залишити дитину на догляд. Її 75-річна мати також потребує допомоги. Незважаючи на власні проблеми зі здоров'ям, Вікторія змушена працювати вчителькою, оскільки зарплати її чоловіка та пенсія дочки виявляються вкрай недостатніми.
Історія Тетяни: Тетяна сама доглядає 13-річного сина з аутизмом, який потребує контролю 24/7 через ризик істерик та раптової втечі на вулиці. Жінка страждає на ревматоїдний артрит і через сильний біль потребує лікування крапельницями, від якого змушена відмовлятися. Чоловік, який служив понад два роки в Нацгвардії, подавав рапорт на звільнення ще у 2024 році, але питання досі не вирішене. Без допомоги чоловіка Тетяна навіть не може возити дитину до школи, що займає дві години в один бік.
Від паритету прав до фактичного піклування.
Фактичне регулювання покладає всю відповідальність за догляд на матір, що йде врозріз із принципами рівності батьківських прав. Сім'ї, в яких є діти з інвалідністю, часто залишаються без достатньої соціальної підтримки. Законопроєкт № 15057 стане важливим кроком у забезпеченні залучення обох батьків до виховання, розвитку та соціалізації дитини, що є надзвичайно важливим для її повноцінного життя.
Законопроєкт № 15057 виступає як випробування для України, що стосується її відповідності статусу європейської, соціальної та правової держави. Прийняття цього законодавчого акта дозволить привести національні норми у відповідність з міжнародними стандартами і забезпечити реальний захист прав дітей, а не лише на папері. Проєкт не має на меті створення нових пільг, а покликаний захистити вже існуючі конституційні права, які могли бути випадково або свідомо обмежені в процесі законотворення. Верховна Рада повинна продемонструвати політичну волю і виправити цю помилку, підтверджуючи, що права людини є найвищою цінністю в Україні, навіть у часи війни.
Військовослужбовці, які захищають Батьківщину, не повинні бути обмежені у правах порівняно з тими, хто цього не робить.
