"На фронті я знайшов віру, а під час полону переосмислив своє існування". Це розповідь морпіха Івана Діброви, який витримав 1008 днів у російському полоні — Історії життя.

Після обміну кількість виявлених захворювань виявилася вражаючою. Серед них були туберкульоз, артрит, грижі, а також ураження печінки, нирок і шлунка... Зараз ветеран намагається підтримувати інших.

Іван Дібров, уродженець села Ленське на Черкащині, був єдиним сином у великій родині. Після завершення навчання в училищі він здобув професію муляра та плиточника. Згодом Іван вирушив на строкову службу, і вже за місяць підписав контракт, ставши частиною 1-го окремого батальйону морської піхоти, де обійняв посаду розвідника. Коли почалася повномасштабна війна, 21-річний Іван перебував у Павлополі на Донеччині. Під час потужного наступу ворога його підрозділу довелося відступити, в результаті чого вони опинилися в Маріуполі.

"ДАБРО ПАЖАЛОВАТЬ В АД"

"Щодня ми відбивали російські атаки, проводили розвідку дронами, коригували нашу артилерію, евакуйовували поранених, -- розповідає Іван Діброва. -- Під час третьої спроби нам вдалось прорватись крізь лінію оборони ворога. Зупинились у хатинці, зраділи, що там було какао, мед, варення, адже давно не їли й дуже змерзли. Вдень пересуватись було неможливо, чекали ночі. Близько 15-ї години почули біля дверей звук рації, за мить у будинок увірвались російські військові. Це сталося 13 квітня.

Нас вивели на вулицю і скинули в калюжу. Якби вони дізналися, що ми морпіхи та розвідники, нас би одразу знищили. Але ми стверджували, що є нацгвардійцями. Оскільки нам було від 19 до 24 років, російські солдати заспокоїли нас, мовляв, ми ще молоді, у вас попереду життя. Потім нас відвезли в Оленівку. Ми усвідомлювали, що потрібно бути чесними, адже інформація піде на обмін, і якщо росіяни виявлять невідповідності, нас очікуватимуть серйозні наслідки.

Коли окупанти дізналися, що Іван є розвідником і навідником, вони відразу ж почали його катувати. Їм було наказано пробігти через дві лінії ворогів, які завзято знущалися з нього, використовуючи палки та дубинки. Зрештою, Івана повалили на землю і продовжили його бити. Під час цього "процесу" двоє інших полонених загинули від побоїв...

Після цього бійця доставили до донецької комендатури, де його піддавали тортурам і допитам протягом п'яти годин. Російські військові прагнули отримати інформацію про нібито злочини, які вчиняли українські солдати проти цивільного населення. Вони запитували: "Скількох ти вбив?" Після допитів полоненого повернули до Оленівки, а згодом перевезли до Суходольська (Луганська область). Через тиждень разом з 156 іншими в'язнями його відправили на аеродром. Коли літак приземлився, пролунало: "Ласкаво просимо в ад". Так російський військовий зустрів українських солдатів у Вязьмі Смоленської області.

"У ПРИМІЩЕННІ ЗВУЧАЛИ ПІСНІ РАДЯНСЬКОЇ ЕПОХИ"

Прибувши до СІЗО №2, їх зустрів пронизливий гавкіт собак. "З зав'язаними очима та зв'язаними руками нас викидали з автозаків на асфальт, били і нацьковували на нас собак, -- згадує Іван. -- Потім, тримаючи за шию і завдаючи удари, затягнули в камеру, де наказали стояти на колінах і ліктях -- цілих 13 годин. Якщо хоч трохи ворухнешся, відразу отримував удар".

Невдовзі воїна чекало ще одне випробування. Росіяни змусили його роздягнутися й били. Після 15 ударів розвернули й побачили на його грудях татуювання у формі крил -- символ свободи. Закричали: "Нацист". Збили з ніг, почалося знущання. Катували електрошокером, гамселили дубинкою, душили. Зрештою ворожий медик спитав, чи є в Івана поранення. А почувши, що ні, сказав: "Будут".

"У камері нас будили о шостій ранку: спочатку ми повинні були виконати гімн Росії, потім — зробити зарядку і поснідати, — розповідає мій співрозмовник. — О восьмій нас виводили з камери, де нас жорстоко били дубинками та електрошокерами, ногами і кулаками, ображаючи такими словами, як "хохли", "нацисти" та "бандерівці". Нам також показували собак, які кусали і тягнули за собою... Протягом 16 годин ми змушені були стояти нерухомо, а в камері звучали радянські пісні."

Їжі майже не було, тричі на день -- трішки запареної каші, гливкого хліба й підфарбованої під чай води. Надвір виводили під ударами -- бігом, із заплющеними очима, лише на 10 секунд. Митися водили двічі на місяць. Це було страшно, бо били дорогою до лазні, а потім, коли ми роздягались, принижували, знущались. На миття давали 30 секунд -- у крижаній воді. Тоді давали мокрий одяг і вели до камер. А там на стінах -- пліснява. Взимку при відчинених вікнах всередині було мінус 20 градусів". Виснажені голодом і холодом полонені почали хворіти.

Після того, як брат припинив виходити на зв'язок, нам стало відомо, що він зник безвісти. Через кілька місяців російська сторона оприлюднила списки полонених, і ми побачили його ім'я, - розповідає 21-річна Яна, молодша сестра військового. - Мама надсилала йому листи, але Іван так і не отримав їх.

"Ми голосно озвучували листи від близьких."

У лютому 2023 року у в'язня з'явився кашель, який супроводжувався виділенням кров'янистих згустків. Після проведення флюорографії стало відомо, що у нього туберкульоз. Разом з іншими пацієнтами його перевели в ізоляцію. "Нам призначили 16 таблеток на день, але через брак їжі почалися серйозні ускладнення, -- розповідає Іван Діброва. -- Я часто втрачав свідомість. Таблетки перестали давати. Було важко дихати, постійно мучив кашель і температура підвищувалася..."

Незважаючи на хворобу та виснаження, я почав виконувати відтискання на підлозі у так званій мертвій зоні — в кутку камери, який залишався поза увагою охоронців. Спочатку я робив лише 10 відтискань на день, згодом ця цифра зросла до 50, потім до 100. Через пів року я досягнув позначки у тисячу. А згодом, я встановив рекорд — 550 відтискань за один підхід і 4 тисячі за день. За 90 днів я виконав сто тисяч відтискань. Мої побратими також вели підрахунок. Час від часу мене виводили на побиття, вважаючи, що я готуюсь до втечі. Але я не зупинявся, адже спорт підтримував мене як фізично, так і психологічно. Крім того, з туалетного паперу та мила хлопці створювали нарди, шахи та шашки. Однак, якщо нас ловили за грою, нас також карали.

Тим часом близько 40% ув'язнених захворіли на туберкульоз, і хвороба почала забирати життя. Іван втратив 40 кілограмів ваги; до потрапляння в полон його зріст становив 171 сантиметр, а вага – 85 кілограмів. "У в'язниці нас знищували як фізично, так і психологічно; методи тортур були різноманітними. Дехто не витримував і намагався покінчити життя самогубством, але їх рятували, а потім ще й карали", – розповідає Іван. "Коли хтось отримував листи від рідних (що траплялося дуже рідко), їх зачитували вголос, адже кожне слово дарувало силу, віру та надію".

Восьмого січня в Івана на руках помер побратим Олександр Гарпуш. "Через знесилення й таблетки в нього відмовила печінка, -- зауважує співрозмовник. -- Навесні почались перевірки російського уповноваженого з прав людини. Відтоді нас стали дещо краще годувати й дозволяли більше сидіти, вперше видали зубну пасту й щітку, засоби для гоління".

Восени до в’язниці завітали представники Червоного Хреста. У цей момент Іван скористався нагодою, щоб надіслати своїм близьким звістку про своє життя. Незабаром він отримав довгоочікуваний лист з дому: "Любимо, віримо, чекаємо!"

14 січня 2025 року, рано вранці, ми почули, як охоронці відкрили камеру, де перебували тяжкохворі, і назвали кілька прізвищ, -- розповідає Іван Діброва. -- В той момент стало зрозуміло: відбуватиметься обмін, адже людей забирали або додому, або в чорному мішку. Потім зайшли до нашої камери і назвали моє прізвище. Це був перший раз, коли ми змогли помитися в теплій воді; нам видали шкарпетки українського виробництва, що стало приємним сюрпризом, а також нову білизну та одяг для в'язнів. Увечері нас записували на відео, змушуючи співати гімн Росії і обіцяти, що більше не будемо воювати. Проте радість від звільнення була затінена болем за побратимами, які залишалися там.

"Мама, я знову тут!"

15 січня до Гомеля літаком доставили 24 важко хворих полонених. І ось, нарешті, вони почули знайомі слова: "Доброго дня, хлопці! Ви вдома -- в Україні". Лікарка швидкої допомоги передала полоненим свій мобільний телефон. Іван зміг згадати тільки номер мами, і вона підняла слухавку лише з восьмого разу. Син вирішив пожартувати: "Жіночко, чому ви не відповідаєте? Ваш син телефонує". Тетяна Діброва спочатку подумала, що це жарт, але потім почула: "Мамо, я повернувся". Вона не стримала сліз. Родичі терміново приїхали до Чернігівського тубдиспансеру. "Брат виглядав виснаженим, дуже худим і блідим. Його руки були холодними, а в очах -- порожнеча, -- розповідає його сестра Яна. -- Це була зовсім інша людина. Спочатку я не знала, як себе вести, боялася сказати щось неправильне".

Звільнених з полону доставили до військового госпіталю в столиці. У медичних записах Івана було зазначено численні хвороби та травми, які детально описали на чотирьох аркушах дрібним шрифтом. Серед них були такі недуги, як туберкульоз, грижі, гастрит, а також проблеми з нирками, печінкою і сечовидільною системою, а також погіршення зору і слуху. Крім цього, у нього виявили другу стадію артриту, що призвело до зносу суглобів колін, плечей, ліктів та кистей рук, а також тріщину в лівому коліні, через яку чоловік не міг стати на ногу.

Під час військово-лікарняної комісії нам не хотіли заносити хвороби до списку, стверджуючи, що вони не пов'язані із захистом Батьківщини. Однак ми наполягали на своєму, -- розповідає Іван. -- Після цього нам порадили самостійно шукати місце для подальшого лікування і виписали. Я потрапив на лікування до Вінницького військового госпіталю, завдяки чому мій стан значно поліпшився. Проте туберкульоз уже пошкодив 20% моїх легень, тому мені важко дихати. Стан моїх суглобів також продовжує погіршуватися.

Незважаючи на всі труднощі та здоров'я, через чотири місяці після свого звільнення Іван Діброва заснував благодійний фонд "Дій за свободу". Ця організація надає психологічну, юридичну та фінансову підтримку тим, хто повернувся з полону, а також сім'ям полонених і тих, хто зник безвісти.

Цього року Іван ініціював проект під назвою "Лист надії". Він зазначив, що приблизно 70% українців не усвідомлюють можливості надсилати листи військовополоненим.

"Під час війни я відкрив для себе віру, а в полоні глибоко переосмислив своє життя. Я повністю відмовився від нецензурних слів, адже не хотів опускатися до рівня ворога. Всі випробування, які мені довелося пережити, загартували мою силу. Тепер у мене є важливі завдання, які потребують вирішення. Ми не можемо залишатися байдужими до долі тих, хто все ще в полоні", — зазначає 26-річний Іван Діброва, заступник голови Ради ветеранів Вінницької області та лідер ветеранського корпусу морської піхоти Одеси.

"Я горджуся своїм братом. Незважаючи на важкі випробування, він залишився непохитним. Він знайшов у собі сили продовжувати й підтримувати інших", -- підсумовує сестра Яна.