"Найзначніша перемога - бути здатним одягатися самостійно": розповідь ветерана, який прагне навчати дітей історії.

Посилання для територій, де сайт Радіо Свобода заблокований

"Коли я відкрив очі після наркозу і зрозумів, що вижив, одразу сказав собі, що життя продовжується", - розповідає ветеран з Харківщини Максим Ляховець. Після початку повномасштабної війни він долучився до війська і майже півтора року служив розвідником. Восени 2023-го під час російського обстрілу на Донеччині чоловік отримав важке поранення: осколок міни зламав два ребра, пробив легеню й назавжди забрав можливість ходити самостійно.

Після завершення реабілітації ветеран вирішив залишитися у Львові. Він зазначає, що в цьому місті створено значно кращі умови для людей, які користуються інвалідними візками. Наразі Максим відвідує різноманітні курси, активно шукає роботу і мріє стати викладачем історії для дітей, прагнучи ділитися своїми свідченнями про події, які він спостерігав на фронті. Свою історію він розповів проєкту Радіо Свобода "Ти як?".

Військова служба

Перед початком повномасштабної агресії Максим Ляховець розвивав свою кар'єру як продавець-консультант у магазинах електроніки. О четвертій ранку 24 лютого 2022 року, як він згадує, його мати зателефонувала йому і повідомила, що війна розпочалася. Лише через пів години, за його словами, в місті Чугуїв, що на Харківщині, пролунав перший вибух.

За словами Максима, вже за тиждень-два місто почало перетворюватися на "сіру зону" - через близькість до російського кордону, менш ніж за сто кілометрів, люди евакуйовувалися.

У середині травня 2022 року він вступив до лав армії, де протягом приблизно півтора року виконував обов’язки розвідника в 74-му окремому розвідувальному батальйоні.

Спочатку, як і у всіх, відчував страх і невпевненість щодо того, що чекає попереду. Але опинившись на передовій серед тих, з ким доведеться ділити цей досвід, я почав спостерігати за їхньою поведінкою. Для них це стало звичайною частиною життя, і з часом я сам став менш боязким. Впевненість поступово зростала. З товаришами по зброї ми стали як одна велика родина.

У ніч з 27 на 28 жовтня 2023 року, неподалік Авдіївки в Донецькій області, Максим отримав травму, яка назавжди позбавила його здатності пересуватися без сторонньої допомоги.

"Того дня ми були на командно-спостережному пункті, узгоджували нову операцію. Це було приблизно за два кілометри від безпосередньої лінії фронту. І раптом обстріл - прилетіла 120-міліметрова міна. Осколок потрапив під ребро, зламав мені два ребра, пробив легеню".

Спершу військового перевезли до Покровська, а згодом — до Дніпра, де, за його словами, після проведення операції він втратив свідомість і згодом прийшов до тями. Далі його чекали півтора місяця лікування в медичному закладі Києва, а також реабілітаційні процедури в Івано-Франківську та Львові.

Коли я відкрив очі після анестезії і усвідомив, що залишився живим, одразу запевнив себе: життя триває. Потрібно поступово відновлювати можливість говорити, потім навчитися рухатися — і так, крок за кроком, йти вперед. Перші кроки виявилися надзвичайно складними. Навіть просте сидіння на ліжку вимагало спеціальних зусиль. Кожного разу, коли я намагався сісти в інвалідний візок, він завжди перекидався. Найбільшою перемогою стало вміння самостійно одягатися, сісти та змінювати позицію — це стала справжня перемога, яку я відзначав практично щодня.

Нове містечко. Новий початок.

Після проходження реабілітації Максим повернувся до Харківської області. Він ділиться, що спочатку планував залишитися там, але через брак доступних і безбар'єрних умов вирішив знову переїхати до Львова.

"Це місто має недостатню адаптацію: пандусів тут не так багато, а основна частина території представлена бордюрами та сходами. У нинішній ситуації війни це питання залишається поза увагою."

Сьогодні Максим уявляє собі пригоди у різних країнах – його мрія відвідати Іспанію та Туреччину. В той же час він активно займається навчанням, проходячи курси, зокрема в галузі інформаційних технологій, і має намір розпочати пошук роботи.

Максим прагне ділитися своїми знаннями з історії з молодшим поколінням. Під час служби в армії його позивний був "Історик". Він отримав освіту в галузі викладання історії та правознавства.

Я маю велике захоплення педагогікою. Постійно чув, що з мене міг би вийти чудовий викладач. Напевно, я б ділився власними спогадами про події, які пережив, адже це частина сучасної історії України. Як не раз говорили мої наставники, історик повинен розглядати різні перспективи стосовно кожної події, але висновки слід робити самостійно.

Коли мова заходить про видатних особистостей в історії, Нестор Махно є тим, хто найбільше надихає Максима. Він вважає, що українці мають значно обмежене уявлення про цю політичну фігуру та лідера повстанського руху, ніж це насправді потрібно.

"Ця постать недостатньо розкрита. У радянські часи його і ворогом народу вважали, і подавали не зовсім правильну інформацію про цю людину - виставляли його так, щоб люди його не любили. Але це була дуже яскрава людина. Просто, можливо, йому не пощастило вибрати не ту сторону".

Максим впевнений, що знання історії своєї країни є обов'язком кожного українця. Проте він зазначає, що не слід обмежуватися тільки підручниками. За його словами, сьогодні в соціальних мережах можна знайти безліч якісних історичних проєктів, які доступно та цікаво пояснюють складні теми.

На запитання про те, що спонукає його йти вперед після травми, Максим стисло відповідає: "Тільки ми самі можемо знайти в собі сили для продовження шляху".