Втрачене можливість: як Україна могла запровадити чесну мобілізаційну систему в умовах війни.

Валерій Карпунцов Заслужений юрист України, доктор юридичних наук, професор кафедри права і публічного управління КНУБА, державний радник юстиції 3 класу, народний депутат України VII-VIII скликань

Що передбачали для України ще в 2023 році?

У двох попередніх статтях я розглянув питання незаконної мобілізації та роль держави у формуванні механізму, що забезпечує оперативне виправлення власних помилок.

По-перше, якщо держава визнає, що мобілізація громадянина була незаконною, вона не може обмежитися лише констатацією власної помилки. Конституційний принцип верховенства права вимагає існування ефективного механізму для відновлення порушених прав.

По-друге, обов'язок розробки такого механізму не може лягти виключно на територіальні центри комплектування, Генеральний штаб або Міністерство оборони. Це питання стосується конституційної відповідальності всієї держави, і Президент України, будучи гарантом Конституції, мав усі можливості стати ініціатором комплексного вирішення цієї проблеми.

Проте сьогодні я бажаю розглянути цю ситуацію з більш широкої перспективи.

Оскільки тема справедливої мобілізації обговорюється вже давно.

Про нього вже говорилося тоді, коли ще можна було багато чого змінити.

27 та 28 грудня 2023 року у цьому авторському блозі я представив дві статті, об'єднані під загальною назвою "Мобілізація ресурсів чи капітуляція нації: можливі рішення!".

"Мобілізація (ресурсів) чи капітуляція (нації). Є вихід! Частина перша"

"Мобілізація (ресурсів) чи капітуляція (нації). Є вихід! Частина друга"

Пройшло більше ніж два з половиною роки.

Однак існує ще одне, можливо, найсуттєвіше запитання.

Чому цього не сталося саме тоді, коли для цього існували найкращі умови?

Коли люди самі йшли до війська

Після початку великого вторгнення сталося те, що не могло бути гарантовано жодним законодавчим актом чи адміністративним розпорядженням.

Люди добровільно вирушили на захист своєї країни.

Найвищий рівень довіри в історії незалежності, оскільки українське суспільство показало безпрецедентну єдність.

Добровольці стояли в чергах біля військкоматів. Громадяни, які ніколи не були військовими, шукали можливість потрапити до війська. Підприємці, програмісти, інженери, водії, юристи, медики та представники інших професій залишали звичне життя і ставали до оборони країни.

Приблизно 200 тисяч чоловіків прибули в Україну з-за меж країни, щоб стати на захист своєї Батьківщини.

Це був величезний ресурс.

Проте ресурс не обмежується лише людським потенціалом.

Це був ресурс довіри.

Держава здобула те, що не можна вибити силою — бажання громадян з власної волі захищати свою батьківщину.

І саме цей ресурс треба було берегти.

У той час суспільство було готове приймати навіть найскладніші та менш популярні рішення, якщо вони будуть справедливими, зрозумілими й однаковими для всіх.

Такі історичні моменти трапляються надзвичайно рідко.

У цей період існувала можливість не тільки здійснити ефективну мобілізацію, але й реалізувати найзначніші реформи в цій сфері за всю історію незалежної України.

Проблеми були очевидними ще тоді

У 2023 році стало все більш зрозуміло, що певні недоліки мобілізаційної системи починають проявлятися як системні проблеми.

Мова йшла не тільки про недотримання встановлених норм.

Суспільство дедалі гостріше ставило питання про однаковість правил для всіх, прозорість діяльності військово-лікарських комісій, справедливість розподілу мобілізаційного навантаження, можливість проходити службу відповідно до професійної підготовки та ефективність добровільного рекрутингу.

У той момент стало зрозуміло: з проблемою слід не ховатися, а активно шукати рішення.

У 2023 році стало очевидно, що відбуваються певні зміни.

У кінці 2023 року я вже піднімав питання, чому держава, яка на початку масштабного конфлікту мала численну армію добровольців, поступово починає все більше покладатися на примусові методи.

Це мало б стати для держави сигналом.

Не є сигналом до збільшення тиску на населення.

Як сигнал для дослідження причин.

Чому ті, хто ще вчора були готові відстоювати інтереси країни, сьогодні починають розглядати мобілізацію як небезпеку?

Чому замість довіри з’являється страх?

* Чому замість бажання служити виникає прагнення уникнути контакту з державою?

Ці питання не можна було вирішити лише збільшенням кількості повісток.

Оскільки питання виявилося більш складним.

Залучити людину до справи — це ще не гарантує, що її можливості будуть повністю реалізовані.

Однією з ключових проблем, про яку я згадував раніше, було питання раціонального використання людських ресурсів.

Держава набуває не лише фізичні можливості своїх громадян, але також їхню освіту, професійну підготовку, досвід, знання, навички та організаційні таланти.

Якщо інженера можна раціонально задіяти в його професії, програміста — в його сфері, медика — у медичній практиці, а юриста — в юридичній діяльності, то просте переміщення людини в місце, де виникла потреба в робочій силі, є не лише несправедливим.

Це є невиправданим витрачанням оборонного потенціалу.

Війна вимагає не лише присутності людей.

Вона вимагає максимально продуктивного залучення кожного індивіда.

Тому справедлива мобілізація не є актом гуманітарної допомоги для громадян, а становить критично важливе питання для забезпечення ефективності оборони.

У країни настала своя пора.

Ось тут і знаходиться головна тема цієї статті.

Упущена можливість.

У 2023 році все ще існувала можливість здійснити комплексний аналіз мобілізаційної структури.

* Було помітно, що добровільний стимул поступово трансформується в обов'язкові вимоги мобілізації.

* Ще можна було виправити недоліки, які породжували недовіру.

* Можливо, варто розробити таку систему, яка б дозволила громадянам усвідомити:

* чому обирають саме його для призову;

* якими принципами керується процес розподілу мобілізаційного навантаження;

* де і на якій посаді він служитиме;

* яким чином враховуються його навчання та спеціалізація;

* як перевіряється законність рішення;

* які дії вжити, якщо уряд зробив помилку.

Це був той момент, коли зміни в системі могли не лише не знизити мобілізацію, а навпаки — забезпечити її суспільну підтримку.

Реформа могла б укріпити мобілізацію, а не зменшити її ефективність.

Помилково думати, що покращення систем захисту прав людини під час мобілізації неминуче веде до зниження обороноздатності країни.

Насправді відбувається протилежне.

Чим справедливішими є правила, тим більше громадяни довіряють державі.

Чим більша довіра, тим вища готовність свідомо виконувати свій конституційний обов'язок щодо захисту України.

Ось чому реформування мобілізації могло охоплювати:

* ефективна адміністративна система швидкого реагування на наслідки очевидно неправомірної мобілізації;

* незалежна оцінка правомірності рішень територіальних центрів комплектування;

* оптимізація процесу добровільного набору кадрів.

* врахування освітнього рівня, професійного досвіду та специфічних навичок при виборі місця служби;

* прозорі критерії розподілу мобілізаційного навантаження;

* цифровізацію процедур та мінімізацію людського фактору;

* адекватний парламентський та громадський нагляд за роботою мобілізаційної системи.

Усе це не йде врозріз із захистом держави.

Навпаки -- підсилює її.

Справедливість також є складовою частиною здатності до захисту.

Чого ми не встигли здійснити.

Замість того щоб сприйняти падіння добровільної мотивації як проблему державного управління, поступово почав формуватися інший підхід.

Якщо кількість людей є недостатньою, слід зміцнити засоби примусу.

Проте це лише поверхневе вирішення проблеми.

Оскільки примусові заходи можуть сприяти залученню людей.

* Він не може забезпечити довіру.

* Нездатний розвинути внутрішній стимул.

* Неможливо переконати особу, що всі мають однакові умови.

І самостійно не здатен викликати відчуття справедливості.

Ось чому сьогодні ми стикаємося з наслідками, які могли бути запобігти: зростанням судових процесів, конфліктів, громадського невдоволення та недовіри до державних установ.

Законність не є перешкодою для проведення мобілізації.

У обговореннях щодо мобілізації часом виникає помилкова дилема:

* або сильна армія,

* або права людини.

Однак це не є вірним вибором.

Україна не лише прагне захистити свої землі, але й бореться за щось більше.

Ми захищаємо державу, яка відповідно до статті 1 Конституції є демократичною, соціальною та правовою.

Отже, принцип верховенства права не може бути відстрочений "до здобуття перемоги".

Саме в умовах війни це виявляє свою справжню цінність.

Держава має повноваження вимагати від своїх громадян виконання конституційного обов'язку, що полягає у захисті України.

Проте держава, що очікує від громадян найбільших жертв, зобов'язана дотримуватись норм, визначених Конституцією та законами.

І якщо вона помилилася -- повинна мати механізм, щоб цю помилку виправити.

Протягом тривалого періоду концепція національної безпеки аналізувалася переважно з огляду на чисельність збройних сил, наявність озброєнь або рівень міжнародної підтримки.

Однак сучасні конфлікти демонструють зовсім іншу картину.

Не менш важливим ресурсом є довіра суспільства до власної держави.

Саме вона сприяє тому, що люди охоче беруть на себе найскладніші завдання.

Саме вона формує стійкість держави навіть у найскладніші часи.

Армія, якій довіряє суспільство, завжди сильніша за армію, яка спирається виключно на примус.

Найцінніший ресурс — це довіра.

Ми регулярно обговорюємо питання мобілізаційних можливостей.

Щодо чисельності військовозобов'язаних.

* Щодо чисельності військових підрозділів.

* Щодо військової техніки.

* Про техніку.

Проте існує ресурс, без якого вся ця діяльність поступово втрачає свою результативність.

Довіра.

* Віра громадянина в державні інституції.

* Віра військовослужбовця в керівництво.

* Віра громадськості в чесність установлених норм.

Ось чому реформу мобілізації слід сприймати не лише як аспект військового управління.

Це питання стосується безпеки нашої нації.

Бо країна, якій люди довіряють, отримує від своїх громадян більше добровільної допомоги.

Держава, що не користується довірою, змушена все більше вдаватися до примусових заходів для компенсації своєї втрати.

Це безкінечний цикл.

Україна мала практично всі передумови для проведення комплексної мобілізаційної реформи.

Конституційні повноваження Президента.

Підтримка більшості в парламенті.

Діючу систему Ради національної безпеки і оборони.

Висока ступінь довіри з боку суспільства.

Безпрецедентну міжнародну підтримку.

Саме з цієї причини стає все більш ясним, що ключовою проблемою є не брак правових варіантів.

Головною проблемою стала відсутність своєчасного комплексного політичного рішення.

У результаті питання, які могли бути врегульовані на рівні державної політики, поступово перетворилися на предмет судових спорів, суспільних конфліктів і взаємної недовіри.

Чи дійсно можливість втрачена?

Ні, не можу.

Але багато часу було проґавлено.

І це, мабуть, головний висновок цієї історії.

У 2023 році ще можна було діяти на випередження.

Не варто було дочекатися, поки ця проблема перетвориться на великий соціальний конфлікт.

Реформування системи стало б можливим у той час, коли суспільство мало найвищий рівень довіри.

Існувала можливість трансформувати мобілізацію з простої адміністративної вимоги в зрозумілу та доступну для громадян систему служіння своїй країні.

Можна було показати, що справедливість і обороноздатність -- не вороги.

Законність не є причиною ослаблення армії.

Добровільна мотивація є таким же важливим ресурсом, як і примус.

І що професійні знання людини -- це також зброя, яку держава повинна вміти правильно використати.

Натомість підсумку

Сьогодні можна з упевненістю стверджувати, що ситуація була складною, війна виявилася непередбачуваною, а рішення доводилося ухвалювати миттєво.

Це дійсно так.

Проте саме з цієї причини важливо не забувати, що попереджувальні сигнали були.

Сьогодні, через роки, ми можемо оцінити не лише правильність окремих прогнозів.

Ми здатні визначити вартість того, що не було реалізовано.

Ця вартість оцінюється не лише через закони, судові рішення або дані про мобілізацію.

Її можна оцінити через рівень довіри, який громадяни мають до уряду.

А довіра -- це ресурс, який накопичується роками, але втратити його можна дуже швидко.

Тому втрачений шанс -- це ще не вирок.

Але це попередження.

Конфлікт продовжується.

Мобілізація залишається необхідною складовою оборони України.

Саме з цієї причини у держави все ще є шанс реалізувати те, що повинна була втілити раніше: розробити мобілізаційну систему, яка об'єднає ефективність і законність, а також збалансує державні інтереси з дотриманням конституційних прав людини.